Розділ «VIII»

Бреслау, субота 14 липня 1934 року. Пів на третю пополудні

Курт Смолож сидів у сквері на Редігер-пляц, виглядав Мокка її чимраз більше непокоївся через зміст свого рапорту. У ньому була інформація про Конрада Шмідта, якого тюремники її в’язні прозвали «Товстим Конрадом». Ці відомості могли б допомогти знайти ефективний засіб тиску, тобто «лещата» для Конрада, як це метафорично називав Мокк. З інформації, здобутої Смоложем, випливало, що Шмідт був садистом, кількість жирових клітин якого обернено пропорційна до кількості клітин сірої речовини мозку. Перш ніж почати працювати у в’язниці, він був сантехніком, цирковим атлетом та охоронцем на спиртзаводі Кані. Звідти потрапив до в’язниці за крадіжку спирту. Звільнився за рік, і на цьому хронологічна неперервність відомостей про нього уривалася. Подальша інформація стосувалася виключно Конрада-тюремника. На тій-такі посаді він уже протягом року працював у Гестапо. Смолож глянув на перший запис: «п’є водяру» під заголовком «Слабкі місця», й роздратовано скривився. Він розумів, що ця інформація шефа не вдовольнить. Зрештою, горілка могла бути «лещатами» хіба що для алкоголіка, а ним Товстий Конрад якраз не був. Друга нотатка виглядала так: «легко спровокувати на бійку». Смолож не уявляв, яким чином можна використати цей факт проти Шмідта, але думати не входило в його обов’язки. Зрештою, він покладав надію на те, що третій і останній запис — «ймовірно, є сексуальним збоченцем, садистом» — використати таки вдасться, тож його напружена тижнева праця не пішла намарне.

Він сердився на Мокка також за його заборону провадити розслідування за звичною службовою процедурою, через що йому, Смоложеві, замість того, аби покласти рапорт на столі в шефа й попивати зараз десь холодне пиво, приходилося чатувати під його будинком, ще й не знати як довго.

Виявилося, що не так вже і довго. За чверть години Смолож сидів з омріяним запітнілим кухлем у Мокковій квартирі й трохи неспокійно очікував, що скаже шеф. Але зауваги стосувалися, радше, стилістики.

— Ви що, Смоложе, ніколи не оформлювали офіційних документів? — Зареготав кримінальний директор. — В офіційних паперах треба писати «схильність до алкогольних напоїв», а не «п’є водяру». Гаразд, гаразд, я вами задоволений. А зараз ідіть додому, я мушу подрімати перед важливою зустріччю.

Бреслау, субота 14 липня 1934 року. Пів на шосту пополудні

Щойно призначений директор університетської бібліотеки доктор Лео Гартнер потягнувся усім своїм худорлявим тілом і вже всоте подумки прокляв архітектора, що спроектував бароковий монастир августинів, де зараз містилася університетська бібліотека на Нойє-Занд-штрасе. Помилка архітектора, на думку Гартнера, полягала в розташуванні з північного боку представницького покою, який зараз слугував директорові за кабінет, через що тут панувала прохолода приємна для всіх, окрім господаря. Його нелюбов до температури, нижчої ніж плюс 20 градусів за Цельсієм, мала своє пояснення. Цей чудовий знавець східних мов кілька тижнів тому повернувся із Сахари, де провів майже три роки, вивчаючи мови та звичаї пустельних племен. Зараз, улітку, розпечене Бреслау тішило його звичним теплом, яке, на жаль, закінчувалося на порозі його кабінету. Товсті мури, кам’яні жаростійкі бар’єри, дратували його більше, ніж холодні ночі Сахари, у які міцний сон не давав йому відчути голоднечу. Але тут, у замкненому просторі свого кабінету, він мусив працювати, ухвалювати рішення й підписувати купу документів закляклими руками.

Схоже, холод, що панував у приміщенні, абсолютно по-іншому діяв на двох чоловіків, які зручно повмощувалися в шкіряних фотелях. Обоє дихали на повні груди й замість гарячої вуличної пилюки вдихали бактерії й спори плісняви, які розмножувалися на пожовклих сторінках фоліантів.

Гартнер нервово міряв кроками кабінет. У руках він тримав шматок шпалер з «рядками смерті».

— Дивно... Написання схоже на те, що я бачив у Каїрі в арабських рукописах XI або XII століття. — Його розумне худорляве обличчя застигло в роздумах. Коротке сиве волосся наїжилося на потилиці. — Але це не та арабська, з якою я знайомий. Щиро кажучи, цей запис узагалі не схожий на семітський. Що ж, залиште це у мене на кілька днів. Можливо, мені вдасться розшифрувати запис. Тут арабськими літерами  написано текст якоюсь іншою мовою... Та бачу, ви хочете показати ще дещо. Що це за фотографії, пане, пане...

— Анвальдт. Це копії записів доктора Ґеорґа Маасса, які він сам назвав перекладом арабських хронік Ібн Сахіма. Нам потрібна детальніша інформація про ці хроніки, їхнього автора й про цей переклад.

Гартнер швидко переглянув Маассів текст. За кілька хвилин його вуста викривила співчутлива посмішка.

— У кількох реченнях я помітив чимало характерних ознак наукового стилю Маасса. Та наразі я утримаюся від зауважень щодо цього перекладу, доки не познайомлюся з оригінальним текстом. Ви повинні знати, панове що Маасс відомий своїми вигадками. Він одержимий такою собі idée fixe, у кожному старожитньому тексті дошукується тих чи інших прихованих згадок про старозавітні апокаліптичні видіння. Його наукові публікації рясніють хворобливими картинами загибелі, смерті й розпаду, які він убачає скрізь, навіть у любовних та застільних творах. Я це помітив і в цьому перекладів але тільки прочитавши оригінал, зможу сказати, чи описи загибелі належать перекладачеві чи авторові хронік, про якого мені, зрештою, нічого не відомо.

Гартнер був типовим кабінетним ученим, який здійснював свої відкриття на самоті, результати досліджень публікував у спеціалізованих виданнях, а захопленнями першовідкривача ділився хіба з пустельними пісками. Уперше за багато років перед ним була аудиторія — нехай нечисленна, — яка його уважно слухала. Та й він сам із неабиякою приємністю вслухався у свій глибокий баритон.

— Я добре знаю Маасса, Андре та інших учених, котрі аналізують вигадані тексти й створюють нові теоретичні конструкції, виліплюючи своїх героїв із глини власної уяви. Тому, щоб виключити фальсифікування з Маассового боку, треба перевірити, над чим він зараз працює: чи справді перекладає якийсь давній твір, чи створює його в горнилі своєї фантазії. — Він відчинив двері й звернувся до секретаря:

— Штеліне, покличте мені чергового бібліотекаря. І нехай візьме із собою реєстр виданих читачам рукописів. Перевіримо,— звернувся він до своїх гостей, — що читає наш янгол смерті.

Директор бібліотеки підійшов до вікна й кілька хвилин прислухайся до кроків хлопчаків, що купалися в Одері, а зараз засмагали на порослому травою березі навпроти кафедрального собору. Трусонув головою, пригадавши собі про відвідувачів.

— Любі мої панове, дозвольте пригостити вас кавою. Міцна солодка кава чудовий напій у спеку, бедуїни про це чудово знають. Може сигару? Уявіть собі, це єдина річ, якої мені бракувало в Сахарі. Підкреслюю, річ, а не особа. Звісно, я взяв із собою цілу скриню сигар, та виявилося, що вони так само припали до смаку племенам тіббу. Повірте, вигляд цих людей такий жахливий, що ми охоче віддавали їм усе, аби лише на них не дивитися. А я підкуповував їх сигарами, за що вони мені розповідали родові та племенні легенди й перекази. Вони послужили мені матеріалом для дисертації, яку я недавно віддав до друку. — Гартнер випустив величезну хмару диму і вже хотів було й далі розповідати про свою дисертацію, аж раптом Анвальдт швидко запитав;

— А комах там багато, докторе?

— Так, багато. Ви тільки собі уявіть: холодна ніч, урвища, шпичасті верхівки голих скель, пісок, що проникає всюди, у розколинах переховуються люди з диявольськими обличчями, загорнені в чорні шати, а в місячному світлі повзають змії та скорпіони...

— Так виглядає смерть...