Розділ «26»

Коли Адамберґ піднімався бульваром Сан-Мішель, сонце знову визирнуло. Куртку комісар ніс у руках, щоб вона трохи висохла. Він не намагався сперечатися з думкою Фереза, бо знав, що лікар мав рацію. Таким чином сіяч знову опинявся поза зоною доступу, хоча Адамберґ уже майже впіймав його за руку. Лишався майдан Едґара Кіне, до якого він і прямував. На цьому майдані перебував правнук лахмітників із 1920 року, він завжди туди повертався. Він там перебував постійно або ж приходив туди, не зважаючи на небезпеку. Зрештою, чого йому боятися? Він почувався володарем, що і довів собі тієї миті, коли особливо цього потребував. І не налякати його двадцятьма вісьмома лягавими: він же спрямовував бич Божий і він сам міг зупинити його порухом руки. А двадцять вісім лягавих — то не більше, ніж пташине лайно.

Цим і пояснювалася пиха сіяча. Парижани слухалися його і ретельно зображували на дверях талісман. А двадцять вісім лягавих дозволяли кількості трупів збільшуватися. Четверо вже померло, а Адамберґ і гадки не мав, яким чином завадити наступному вбивству. Лишалося тільки стати на перехресті й розглядати, от тільки розглядати що — цього він не знав. І дати куртці і штанам трохи висохнути.

Він ступив на майдан тієї миті, коли пролунав гонг нормандця. Він уже вивчив систему, тому поспішив у ресторан, щоб попоїсти гарячого за столом із Декамбре, Лізбет, Ле Ґерном, меланхолійною Євою і людьми, яких він не знав. Ніби за наказом, відданим Декамбре, розмови велися про все, крім сіяча. Натомість за сусідніми столиками ляси тільки про це й точилися, і багато хто підтримував звинувачення, висунуте журналістом: лягаві їм брехали. Фотографії задушених — це фальшивка, за кого вони їх мають? За дурнів? «Так, — відповідав на те інший, — але якщо вони померли від чуми, то як так вийшло, що вони встигли роздягнутися і охайно скласти свої речі перед тим, як померли? Або залізли під вантажівку? До чого це все, скажи мені? Це схоже на чуму чи, може, все ж таки на вбивство?» «Справедливо», — подумав Адамберґ, озирнувшись, щоб роздивитися розумне й солідне обличчя дуже товстої жінки в блузці з квіточками. «Я не кажу, — відповідав їй нервовий співрозмовник, — що все так просто». «Це не так, — утрутився сухорлявий чоловік з високим голосом. — Це два в одному. Ці люди справді помирають від чуми, але невідомий хоче, щоб про це було відомо, тому витягує їх з будинків і роздягає, аби всі все бачили і люди були на сторожі. Ні, це не шахрай. Він намагається допомогти». «Он як, — знову взяла слово жінка, — то чому ж він не діє якось чіткіше? Типи, які переховуються, ніколи не викликали в мене довіру». «Він ховається, бо не хоче показувати своє обличчя, — заперечив високий голос, розробляючи свою теорію в процесі розмови. — Це тип з лабораторії, і він знає, що вони випустили чуму, розбивши скляну пробірку. А вголос він сказати не може, бо в лабораторії наказали мовчати через можливі хвилювання. Влада не любить населення, яке не поводиться спокійно. Отже, мовчанка. А цей хлоп намагається пояснити все людям, але так, щоб про нього не дізналися». «Навіщо? — запитала жінка. — Він боїться втратити роботу? Якщо він не хоче висовуватися через те, то дозволь тобі сказати, Андре, що твій захисник — плюгавець».

Коли принесли каву, Адамберґ відійшов, щоб відповісти на дзвінок лейтенанта Мордана. Тепер нараховувалося близько десяти тисяч розмальованих будинків. Ні, жодної нової жертви, щодо цього можна трішки заспокоїтися. А от щодо іншого — справжнісінький паводок. Чи можна більше не відповідати на дзвінки панікерів? Бо ж їх усього шестеро у відділку сьогодні. «Звісно», — відповідав Адамберґ. «Гаразд, — сказав Мордан, — тим краще». Принаймні його хоча б втішало, що поліція Марселя також долучилася до справи. Масена просив, щоб Адамберґ йому зателефонував.

Щоб зателефонувати Масені, Адамберґ закрився в туалеті й сів на опущену кришку унітаза.

— Почалося, колего, — сказав Масена. — Коли по радіо повідомили про вашого божевільного і посипалися коментарі журналістів, стало зрозуміло, що ми тепер не знудимося.

— Це не мій божевільний, Масено, — сухим тоном відповів Адамберґ. — Він і ваш також. Пропоную поділитися.

Масена хвильку помовчав, оцінюючи колегу.

— Згода, ділимося, — визнав той. — Наш псих зачепив нас за живе, бо тут чума хоч і стара рана, але її дуже легко подразнити. Щороку в червні архієпископ відправляє месу, щоб відвернути епідемію. Ще у нас тут є пам'ятники і вулиці на честь лицаря Розе або єпископа Бельзенса. Марсельці не поховали ці імена в глибинах своєї пам'яті, не забули їх.

— А хто ці типи? — спокійно поцікавився Адамберґ.

Масена був холериком, ще й вочевидь недолюблював парижан. Оскільки Адамберґ не був парижанином, йому на це було начхати. Насправді, йому було б на це начхати, навіть якби він і був парижанином. Адамберґу було байдуже, бути тут чи там. Але Масена лише видавався таким бойовим, бо вже за п'ятнадцять хвилин увесь його запал остигав.

— Ці типи, колего, день і ніч гарували, щоб допомогти людям під час великої моровиці 1720 року, коли начальники, знать, лікарі й духівництво тільки п'ятами накивали. Це герої, ось так.

— Масено, боятися смерті — це нормально. Вас там не було.

— Зрештою ми тут не для того, щоб переписувати історію. Я лише пояснюю вам, що тут, у Марселі, лихо з «Гран-Сан-Антуана» оживає зі швидкістю світла.

— Тільки не кажіть, що всі мешканці Марселя знають, хто такі ці Розе і Бельзен.

— Бельзенс, колего.

— Бельзенс.

— Ні, — визнав Масена. — Не всі їх знають. Але історію про чуму, про знищене місто та провансальську стіну[29] знають усі. Чума глибоко засіла в головах.

— Та тут, виявляється, також, Масено. На сьогодні у нас розмалювали десять тисяч будинків. Залишається тільки сподіватися, що закінчиться фарба.