Розділ «26»

— А тут за один ранок я нарахував близько двох сотень лише в районі Старого Порту. А підрахуйте в масштабах міста. Але, чорт забирай, колего, вони всі подуріли чи що?

— Вони це роблять, щоб захиститися, Масено. Якщо ви порахуєте людей, у яких є мідний браслет, кроляча лапка, медальйон святого Христофора та вода Лурда[30], тих, які стукають по дереву, не кажучи вже про тих, хто носить хрести, то легко нарахуєте сорок мільйонів.

Масена зітхнув.

— Доки це роблять вони самі, нічого страшного, — сказав Адамберґ. — Чи вдається вам якимось чином відрізнити автентичні четвірки? Четвірки, намальовані самим сіячем?

— Це складно, колего. Люди ж намагаються копіювати. Багато хто лінується розширювати основу, інші малюють лише одну рисочку на кінці замість двох. Але в половині випадків вони старанні. Їхні малюнки страшенно схожі на оригінали. І як ви хочете, щоб я їх відрізняв?

— Вам не повідомляли про конверта?

— Ні.

— Чи трапляються багатоповерхівки, де розмальовано всі двері, крім одних?

— Так, колего. От тільки лишаються ще люди, які зберегли здатність мислити тверезо і які відмовляються малювати на дверях усілякі дурниці. А є ще такі, які соромляться. Вони малюють дрібнесеньку четвірку внизу дверей. Таким чином вони наче і малюють, і водночас не малюють, як вам до вподоби. Не можу ж я всі двері з лупою оглядати. А ви самі робите таке?

— У нас тут цунамі, Масено, головне заняття на вихідних. Ми це більше не контролюємо.

— Нічого?

— Практично нічого. Зі ста п'яти мільйонів квадратних метрів міста мені підвладні не більше ста. І саме на цих ста метрах я сподіваюся побачити сіяча, який, можливо, вештається районом Старого Порту в цю саму мить.

— Можете надати його прикмети? Хоча б приблизно?

— Ні. Його ніхто не бачив. Я навіть не певен, що це чоловік.

— То що ж ви вистежуєте на маленькій підконтрольній вам території, колего? Ектоплазму?

— Враження. Я зателефоную вам увечері, Масено. Тримайтеся.

Хтось уже довгий час смикав ручку дверей туалету, тож Адамберґ спокійно вийшов з кабіни і пройшов повз типа, якому дуже кортіло висцяти чотири кухлі пива.

Комісар попросив у Бертена дозволу повісити куртку сушитися на один зі стільців, доки він сам піде огляне майдан. Відколи Адамберґ відновив підупаду сміливість нормандця, можливо, врятувавши його від насмішок і втрати божественного авторитету серед клієнтів, Бертен вважав себе пожиттєвим боржником комісара. Бармен разів з десять дозволив йому лишити свою куртку і пообіцяв, що стежитиме за нею, як матір за дитиною. Також він наполіг, щоб Адамберґ одягнув зеленого плаща, що захистить його від вітру і зливи, які Жос передбачив під час опівденного випуску. Адамберґ так і зробив, щоб не ображати гордого нащадка Тора.

Усе пообіддя він провів на перехресті, перериваючи свої прогулянки лише кількома філіжанками кави у «Вікінгу» і кількома телефонними дзвінками. Цього вечора кількість розмальованих багатоповерхівок у Парижі сягне п'ятнадцяти тисяч, а в Марселі, де також наростав ажіотаж, — чотирьох тисяч. Адамберґ усіма силами намагався розвивати в собі байдужість, аби хоч якось боротися з цунамі. Навіть якби йому сказали, що четвірок тепер два мільйони, він би не здригнувся. Здавалося, все в ньому спустошилось і відмерло. Все, крім погляду, єдиної досі жвавої частини його єства.

Він мляво прилаштувався біля платана, щоб послухати вечірній випуск. Руки звисали вздовж тіла, загубившись у надто широкому плащі нормандця. Жос пересунув недільні сеанси, тому коли він поставив касу на тротуар, була вже майже сьома. Адамберґ нічого не очікував від цього випуску, бо ж листоноша не ходить по неділях. Однак він уже почав розпізнавати обличчя людей, які зібралися навколо естради.