Розділ «15»

Адамберґ приїхав у кримінальний розшук о дев'ятій ранку. Субота — день спокійний. Працівників виходить на роботу значно менше, та й дрилі змовкли. Данґлар не прийшов: вочевидь, розплачувався тепер за курс омолоджування у «Вікінгу». А самому Адамберґу відучора запам'яталося лише те особливе враження від ночі, проведеної з Каміллою, млість у м'язах стегон і спини, що лишиться з ним десь до другої години, ніби стишена луна, що озивається у тілі. А потім це минеться.

Він провів ранок, знову телефонуючи в усі окружні комісаріати. Нема чого повідомити. Жодних загадкових смертей у будинках з четвірками. Натомість зареєстровано ще три скарги на вандалізм в одинадцятому, шістнадцятому і сімнадцятому округах. Знову ті самі четвірки і підпис із трьох літер — «CLT». Урешті-решт він зателефонував Брею з Набережної Орфевр.

Брей був привітною людиною з непростим характером. Іронічний естет і талановитий кухар, він ніколи не судив ближніх своїх поспіхом. У Поліційному управлінні, де призначення Адамберґа керівником відділу розслідування вбивств викликало певні сумніви через його безтурботність, одяг і незбагненні професійні успіхи, Брей був одним з небагатьох, хто приймав Адамберґа таким, як він є, і не намагався зробити його нормальним. Ця терпимість була тим більше цінною, бо Брей обіймав впливову посаду в Префектурі.

— Якщо в одній із цих багатоповерхівок щось трапиться, — завершив Адамберґ, — будь ласкавим повідомити мені новини. Я стежу за цим усім уже довгий час.

— Тобто поступитися тобі цією справою?

— Саме так.

— Можеш на мене розраховувати, — сказав Брей. — Хоча б я на твоєму місці не нервувався даремно. Типи на кшталт твого недільного художника зазвичай виявляються якимись слабаками.

— І все ж трохи переймаюся. Я стежу за цим усім.

— У тебе вже встановили ґрати?

— Лишилося ще два вікна.

— Приходь якось на вечерю. Мус зі спаржі з кервелем здивує тебе. Навіть тебе.

Адамберґ з усмішкою поклав слухавку і, запхавши руки в кишені, пішов обідати. Він з три години блукав під сірим вересневим небом, а потім знову повернувся в кримінальний розшук по обіді. Коли він наближався, якийсь незнайомий агент виструнчився перед ним.

— Бригадир Ламар, — одразу ж представився чоловік. Сам він стояв і крутив один із ґудзиків куртки, а погляд його зупинився на стіні навпроти. — О тринадцятій годині сорок одна вам телефонували. Хтось назвався Ерве Декамбре і попросив вас зателефонувати за цим номером, — закінчив агент на одній ноті, простягаючи записку.

Адамберґ оглянув Ламара, намагаючись перетнутися з ним поглядом. Змучений ґудзик упав на підлогу, але чоловік і далі стояв струнко, опустивши руки вздовж тіла. Щось у його високому зрості, білявому волоссі та синьому погляді нагадало про власника «Вікінга».

— Ви нормандець, Ламаре? — запитав Адамберґ.

— Саме так, комісаре. Народився у Ґранвіллі.

— Ви прибули з жандармерії?

— Саме так, комісаре. Я пройшов конкурс, щоб потрапити до столиці.

— Можете підняти ваш ґудзик, бригадире, — запропонував Адамберґ. — І можете сісти.