Розділ «Частина перша»

1

1902 року Батько вибудував дім на пагорбі Броудв'ю-авеню у Нью-Рошелі, в штаті Нью-Йорк. Це був триповерховий будинок під брунатною гонтовою покрівлею, з мансардними вікнами, еркерами та заскленою верандою. На вікнах висіли смугасті штори. Родина оселилася в цьому особняку одного сонячного червневого дня, і протягом кількох років по тому здавалося, що життя її завжди тектиме тут спокійно і безтурботно. Переважну частину своїх прибутків Батько мав від виготовлення прапорів, зоряно-смугастих бантів та інших причандалів патріотизму, зокрема фейєрверків. На початку XX сторіччя патріотизм процвітав. Президентом був тоді Тедді Рузвельт. Вельми популярними стали вуличні паради та концерти, виїзди на «юшку», політичні пікніки, екскурсії, а також усякі зустрічі та збори по актових залах, театрах-вар'єте, в опері, на танцювальних майданчиках. Здавалося, не було такої розваги, яка не збирала б численного тлуму. Поїзди, пароплави й трамваї перевозили людей туди й сюди. Така пішла мода, так тоді жили люди. Жінки за тих часів були огрядніші. Вони ходили з білими парасольками і часто з'являлися на палубах військових кораблів. Улітку всі ходили в білому. Тенісні ракетки стали круглішими, а обличчя рекетирів[1], навпаки, видовжились. Секс багатьом забивав памороки. І не було тут негрів. І не було іммігрантів.

Якось у неділю Батько й Мати зачинилися по обіді в спальні. Дідусь куняв у вітальні на канапі. Маленький Хлопчик у матроському костюмчику сидів на веранді і знічев'я ганяв мух. У долині, під пагорбом, Молодший Материн Брат сів у трамвай і доїхав до кінцевої зупинки. Це був відлюдкуватий молодик з русявими вусами. Усі вважали його диваком. Кінцева зупинка була серед луки, порослої високою болотяною травою. У повітрі літали солоні бризки.

Молодший Материн Брат був у білому полотняному костюмі і солом'яному капелюсі. Він підкасав штани й босоніж забрів у солоне болото. Знялися наполохані чайки. Саме в той період нашої історії писав свої картини Уїнслоу Хомер[2]. Східне узбережжя ще було освітлене сонцем. Хомер малював саме такі світляні пейзажі, коли промені призахідного сонця холодними відблисками лягають на скелі та мілини Нової Англії. Там траплялися нез'ясовані корабельні катастрофи й на поміч приходили сміливі рятівники. Уламки затонулих кораблів море прибивало до маяків та халуп, що тулилися під дюнами на пустельних берегах. На той час секс і смерть в Америці нерозривно переплелися. Жінки тікали від своїх чоловіків і вмирали в нападах екстазу. Ці історії замовчувались: багаті родини не шкодували відкупних грошей для газетярів. Та всі читали про це між рядками газет і журналів. Нью-йоркська преса багато писала про вбивство відомого архітектора Стендфорда Уайта таким собі Гаррі К. Toy — ексцентричним спадкоємцем короля коксового та залізничного бізнесу. Гаррі К. Toy був чоловіком Евелін Несбіт, відомої красуні, колишньої коханки Стендфорда Уайта. Вбивство вчинено на 26 вулиці в зимовому саду Медісон-Сквер-Гарлєн, показній споруді з жовтої цегли в квартал завдовжки (іспанський стиль, проект самого Уайта). Того вечора відбулася прем'єра ревю «Мадмуазель Шампань». Поки на сцені танцювали й співали, ексцентричний спадкоємець у солом'яному капелюсі та важкому чорному пальті тричі вистрелив у голову архітектора. Хтось голосно заверещав. Евелін знепритомніла. Уже в п'ятнадцять років вона стала натурщицею. Її білизна завжди була білосніжною. Чоловік мав звичку бити Евелін. Якось вона познайомилася з Еммою Голдман — революціонеркою. Та шмагала її словами. Звичайно, і тоді були негри. Були й іммігранти. І хоча газети назвали вбивство Злочином Століття, Голдман розуміла, що це тільки 1906 рік, і до кінця століття ще аж 94 роки.

Молодший Материн Брат був закоханий в Евелін Несбіт. Він уважно дослухався до галасу, який зчинили довкола її імені, і зрозумів, що тепер, коли її коханець Стендфорд Уайт мертвий, а чоловік Гаррі К. Toy сидить у в'язниці, Евелін потребує опіки молодого джентльмена середнього достатку. Він день і ніч думав про Евелін, палко жадав її. У його кімнаті висів на стіні вирізаний із газети малюнок Чарльза Дана Гібсона «Одвічне питання». Гібсон зобразив Евелін у профіль: пасмо розкішного волосся спадало на плече у формі знака запитання. Опущені очі, прегарне чоло. Вередливо задертий носик, надуті губки. Довга шия вигнута як у птаха, що наготувався злетіти. Евелін Несбіт стала причиною смерті одного чоловіка, знівечила життя другому, і Молодший Материн Брат дійшов висновку, що немає нічого жаданішого за обійми її тендітних рук.

Той день був оповитий блакитною імлою. Приплив заливав заглибини його слідів. Молодший Материн Брат нахилився й підняв черепашку — різновид, який не часто трапляється на західному узбережжі Лонг-Айленду. Це була гарна рожево-бурштинова мушля. Крізь імлу прозирало сонце. На ногах у Молодшого Материного Брата засихала сіль. Він закинув голову і висмоктав краплини води, що були в черепашці. Угорі кружляли чайки. Їхнє квиління було схоже на музику гобоїв. Десь у нього за спиною, край болота, за високою травою задзеленчав трамвай.

А в іншому кінці міста маленький хлопчик у матроському костюмчику зненацька підхопився і заходився міряти кроками веранду, наступаючи на дугу лозяного крісла-гойдалки. Хлопчик досяг того рівня мудрості, якого дорослі не сподіваються від дітей і тому ніколи не помічають. Він щодня читав газети і пильно стежив за диспутом між професійними бейсболістами та вченим, який доводив, що кручений м'яч — це оптичний обман. Він хотів жити зовсім інакше, ніж його родина,— подорожувати, бачити світ. Хлопчика страшенно приваблювала слава Гаррі Гудіні, а його навіть не повели на циркову виставу короля ескапістів [3]. Гудіні вважали генієм циркової науки, однак його глядачами був простолюд — листоноші, дрібні торговці, полісмени, діти. Життя Гудіні було якесь безглузде. Він мандрував по світу, його ув'язнювали всіма можливими способами, і він завжди визволявся без будь-чиєї допомоги. Його прив'язували до стільця. Він звільнявся, а вірьовка залишалася, як і була. Приковували ланцюгами до драбини — він звільнявся. Одягали кайдани на руки й ноги, натягували на нього гамівну сорочку й замикали в камері. Втікав і звідти. Він рятувався з банківських підвалів, з бочок, утиканих цвяхами, з мішків для пошти, з ящика для піаніно фірми «Кнабе», з величезного футбольного м'яча, з оцинкованого казана, із замкненої шухляди письмового столу, з повітряної кулі. Його дії були незбагненними, бо те, в чому його ув'язнювано, завжди залишалося неушкодженим, ніби він ні до чого навіть не торкався. Підіймалася завіса, і глядачі бачили надійний контейнер, у якому було ув'язнено Гудіні, а поруч самого Гудіні. Він стояв скуйовджений і пошарпаний, але переможно всміхався і вітав публіку. Гудіні вибирався з герметично закритого молочного бідона, наповненого водою, із «сибірської скрині», з Гамбурзької каторжної тюрми, з Бостонської в'язниці, з англійської плавучої тюрми, тікав із «китайського хреста тортур». Його приковували до автомобільних коліс, до коліс водяних млинів, до гармат, а він усе-таки рятувався. Закований у наручники, стрибав із мосту в Міссісіпі, Сену, Мерсі і виринав уже без ланцюгів. На Гудіні надягали гамівну сорочку і підвішували його вниз головою до стріли підйомного крану, до біпланів, до карнизів будинків; кидали в море у громіздкому водолазному костюмі без подачі повітря — і він звільнявся. Не зміг він вибратися, лише коли його зарили живцем у могилу. Довелося похапцем викопувати його — ледве встигли. «Земля надто важка»,— сказав Гудіні, хапаючи ротом повітря. Нігті його були закривавлені, очі заліплені землею. Він смертельно зблід і ледве стояв на ногах. Асистенти підтримували артиста. Гудіні хрипів, плювався, відхаркуючи кров. З нього зчистили бруд і відвезли до готелю. Тепер, майже через 50 років після смерті Гудіні, подібні циркові номери не менш популярні.

Маленький хлопчик стояв скраю веранди і пильно стежив за м'ясною мухою, яка, мабуть, прилетіла з Норт-авеню. Муха полетіла собі далі, а вдалині з'явився автомобіль. Це був «поуп-толедо» з двигуном на 45 кінських сил. Хлопчик перебіг веранду і став на верхніх східцях. Автомобіль проминув їхній будинок і з брязкотом врізався в телефонний стовп. Хлопчик побіг у дім і погукав маму й тата. Дідусь прокинувся. Хлопчик вернувся на веранду. Шофер і пасажир стояли перед автомобілем. «Поуп-толедо» мав колеса з надувними шинами, дерев'яним обіддям і покритими чорною емаллю спицями. Мідні фари перед радіатором і на крилах машини. Стьобана оббивка в салоні, дверцята — з обох боків. Автомобіль був непошкоджений. Шофер у лівреї відкинув капот і звідти з шипінням ударив струмінь білої пари. З дворів дивилися люди. А Батько, поправляючи ланцюжок на жилетці, спустився з ганку і спитав, чи не потрібна яка допомога. Власником машини був ескапіст Гаррі Гудіні. Він подорожував по Вестчестеру, маючи намір купити якийсь будинок. Доки охолоне радіатор, його запросили в дім. Гудіні здивував їх своєю стриманістю й простотою. Настрій у нього був кепський. Його слава призвела до появи цілої армії конкурентів, і йому доводилося вигадувати дедалі складніші трюки. Це був невисокий на зріст, атлетично збудований чоловік. Під пом'ятим твідовим піджаком бездоганного крою вимальовувалися натреновані м'язи. Але в такий день піджак був зовсім недоречний. Термометр показував майже 90º по Фаренгейту. Цупке непокірне волосся Гудіні було зачесане на проділ, блакитні очі весь час бігали. Він дуже чемно розмовляв із Батьком та Матір'ю, але про свій фах розповідав неохоче. Батьки подумали, що так і повинно бути. Маленький хлопчик не зводив з артиста очей. Мати наказала принести у вітальню лимонаду, і Гудіні з радістю випив склянку. На вікнах висіли штори, й у кімнаті було прохолодно. Гудіні захотілося розстебнути комір. Посеред громіздких меблів, портьєр, темних килимів, шовкових диванних подушок із східними візерунками, абажурів із зеленого скла він почувався немов у пастці. Перед шезлонгом була постелена шкура зебри. Перехопивши погляд Гудіні, Батько пояснив, що сам уполював цю зебру в Африці. Він був відомим дослідником-аматором. Свого часу навіть очолював Нью-Йоркський клуб дослідників, куди й досі сплачував внески. За кілька днів Батько мав вирушити до Арктики у складі третьої експедиції Пірі. «То ви збираєтеся разом із Пірі дістатися до полюса?» — спитав Гудіні. «На все воля божа», — відповів Батько. Він сів і закурив сигару. Гудіні розговорився і, ходячи по кімнаті, став розповідати про свої подорожі до Європи. «Але полюс! — вигукнув він. — Це вже серйозніше. Ви, напевне, дуже смілива людина, коли зібрались туди». Відтак поглянув своїми блакитними очима на Матір. «Охороняти домашнє вогнище теж нелегка справа», — сказав він. Гудіні був дуже привабливий. Він усміхнувся, і Мати, висока білява жінка, сором'язливо опустила очі. Потім артист показав маленькому хлопчикові кілька фокусів. Проводжали його всією родиною. Батько з Дідусем потиснули йому руку, Гудіні пройшов стежкою під кленом і спустився кам'яними східцями на вулицю. Шофер чекав на нього біля автомобіля, навпроти хвіртки. Гудіні сів у машину й помахав усім рукою. Сусіди дивилися на нього зі своїх дворів. Маленький хлопчик провів Гудіні до автомобіля і тепер розглядав своє спотворене відображення на опуклій блискучій поверхні фар «поуп-толедо». Гудіні хлопчик видався гарним, як і його білява мати. Личко розумне, але вираз обличчя занадто лагідний.

— До побачення, синку! — мовив він, потиснувши хлопчикові руку.

— Попередьте ерцгерцога, — сказав хлопчик і побіг додому.

2

Вийшло так, що несподіваний візит Гудіні урвав любощі Батька й Матері. І Мати не виявила бажання поновити їх. Вона втекла в садок. Минали дні, наближався час Батькового від'їзду, і він чекав, коли Мати безмовно покличе його до ліжка. Він знав, що зробити перший крок самому — то все зіпсувати. Батько був високий і дужий чоловік, з палкими почуттями, та він шанував небажання дружини вступати в інтимні стосунки, які вдовольняли б тільки його самого. Тим часом удома готували все необхідне до його від'їзду. Треба було спакувати речі, він мав дати ділові розпорядження на час своєї відсутності, залагодити безліч усяких дрібних справ. Мати відкинула з чола пасмо волосся. Усі в родині розуміли, що Батькові загрожує неабияка небезпека. Але ніхто його не відраджував. Здавалося, його тривалі подорожі тільки зміцнюють сім'ю. За обідом, в останній день перебування Батька вдома, Мати скинула рукавом ложку зі столу й почервоніла. Коли всі полягали спати, Батько зайшов у темряві до спальні. Він був урочистий і уважний, як і годилось у такому випадку. Мати заплющила очі й затулила долонями вуха. Краплі поту з Батькового підборіддя впали Матері на груди. Вона аж стрепенулась. І подумала: атож, я знаю, це для нас щасливі роки. А попереду — тільки прикрощі.

Наступного ранку всі поїхали на нью-рошельський вокзал проводжати Батька. Було там і кілька службовців з батькової фірми; його заступник виголосив коротку промову. Пролунали стримані оплески. Незабаром прибув нью-йоркський поїзд-паровоз «Болдвін 4-4-0» з великими колесами і 5 блискучих темно-зелених вагонів. Маленький хлопчик дивився, як машиніст із маслянкою в руках оглядав латунні поршні. Відчувши, як хтось торкнувся його плеча, хлопчик обернувся, і Батько, усміхаючись, міцно потиснув йому руку. Дідусеві не дозволили тягати валіз. З допомогою носія Батько та Молодший Материн Брат позаносили речі до вагона. Батько потиснув молодикові руку. Він підвищив його по службі її дав відповідальну посаду у фірмі. «Дивись за справами»,— сказав Батько. Молодший Материн Брат кивнув. Мати всміхалася. Вона ніжно обняла чоловіка, а той поцілував її в щоку. Стоячи в задньому тамбурі останнього вагона, Батько махав капелюхом, аж поки поїзд зник за поворотом.

Вранці, після сніданку з шампанським, на якому були присутні й представники преси, учасники полярної експедиції Пірі знялися з якоря. Їхній невеличкий, але міцно збитий «Рузвельт» вийшов у Іст-Рівер. Пожежні катери пустили водяні струмені, які вигравали всіма барвами веселки у променях вранішнього сонця, що вставало над мостом. Гули басом пасажирські лайнери. Лише згодом, коли «Рузвельт» вийшов у відкрите море, Батько переконався, що подорож уже розпочалася. Він стояв на палубі біля поручнів, і всім тілом відчував ритм океану. Незабаром «Рузвельт» зустрів ущерть набитий іммігрантами трансатлантичний пароплав, який ішов до американського берега. Батько дивився, як ніс широкого судна, мов покритий лускою, борознить море. На всіх палубах було повно людей. Тисячі чоловічих капелюхів, тисячі жіночих хусток. Безліч темних очей дивилися на Батька з цього старезного пароплава. Батько, звичайно чоловік вольовий і рішучий, раптом відчув, як у душі в нього щось обірвалося, його охопив дикий розпач. Зірвався вітер, небо затягло хмарами, могутній океан двигтів, як гранітна брила, ходив ходором, як рухливі сланцеві шари. Батько стежив за пароплавом, поки той зник за обрієм. Корабель віз поповнення для й так великої кількості іммігрантів, зібраних під американським прапором.

3

Більшість іммігрантів прибували з Італії та Східної Європи. Баркаси доставляли їх на Елліс-Айленд. Тут у химерно оздобленому пакгаузі з червоної цегли та граніту вони реєструвалися, мились під душем і вмощувалися на лавах у залах чекання. Вони відразу відчували, що влада імміграційних чиновників необмежена. Ці службовці міняли, як хотіли, прізвища, що їх не могли вимовити, розлучали родини, відправляючи назад старих, людей із хворими очима, усяку потолоч, і всіх, хто, на їхню думку, поводився виклично. Сваволя, як і дома. Іммігранти ходили вулицями і якось влаштовувалися. Корінні мешканці Нью-Йорка зневажали їх. Іммігранти були брудні й неписьменні. Від них тхнуло рибою та часником. У них гноїлися рани. Вони були позбавлені почуття власної гідності і працювали майже задарма. Пиячили, крали, гвалтували рідних дочок. Іноді вбивали один одного. Найдужче зневажало їх друге покоління ірландців, чиї батьки колись поводилися так само. Ірландські діти смикали за бороди старих євреїв і збивали їх з ніг. Вони перекидали тачки вуличних торговців-італійців.

Цілий рік вулицями їздили фургони, підбираючи трупи безпритульних. Пізно ввечері старі жінки в хустках приходили до моргу в пошуках своїх чоловіків та синів. Мерці лежали на оцинкованих столах. Від кожної стільниці до підлоги спускались дренажні трубки для води, якою час від часу поливали трупи. Струмені стікали з білих облич, що, здавалося, плакали й після смерті.

Та ось стало чутно, як хтось бере уроки гри на фортепіано. Люди помалу звикали. Били камінь для бруківки. Співали, жартували. Уся родина жила в одній кімнаті, і всі працювали: Маме, Тате і Маленька Дівчинка у фартушку. Маме з дівчинкою шили дитячі трусики і за дюжину одержували 70 центів. Вони працювали з ранку до ночі. Тате заробляв на життя на вулиці. Минав час, і вони звикали до міста. Якось у неділю заплатили аж 12 центів за три квитки в трамваї і поїхали в багаті квартали. Блукали по Медісон-авеню, по 50-й вулиці і роздивлялись особняки. Власники цих будинків називали їх палацами. І слушно. То були справді палаци, споруджені за проектами Стенд-форда Уайта. Тате був соціаліст. Він дивився на палаци і кипів гнівом. Родина ішла швидко. Полісмени у високих касках не спускали їх з очей. Полісменам не подобалося бачити іммігрантів на широких безлюдних тротуарах у цій частині міста. Бо кілька років тому в Піттсбургу один іммігрант застрелив мільйонера-сталепромисловця Генрі Фліка, — пояснив Тате.

Криза настала, коли родині вручено листа, де повідомлялося, що Маленька Дівчинка повинна йти до школи. Це означало, що віднині вони ледве зводитимуть кінці з кінцями. Безпорадні Маме й Тате відвели свою дитину до школи. Її прийняли, і тепер вона щодня йшла вчитися. Тате блукав вулицями, не знаючи, що робити. Він торгував усяким дріб'язком, але не міг знайти на тротуарі прибуткового місця. Коли він ішов, Маме сідала біля вікна і крутила швацьку машинку. Це була тендітна темноока жіночка з хвилястим каштановим волоссям, яке носила на проділ, закручуючи вузлом на потилиці. Коли вона залишалася сама, то завжди щось наспівувала приємним голоском. Якось пополудні вона піднялася з готовою роботою на верхній поверх магазину на Стентон-стріт. Хазяїн запросив її до свого кабінету. Уважно роздивився товар і похвалив її. Відлічив гроші — на долар більше, ніж належало. «Це за те, — пояснив він, — що ти така гарна». Потім засміявся і погладив її груди. Схопивши долар, Маме вибігла на вулицю. Наступного разу повторилося те саме. Тате вона сказала, що виконує тепер більше роботи. Маме стала звикати до рук свого хазяїна. Якось, коли настав термін двотижневої оплати за помешкання, вона дозволила йому покласти себе на розкрійний стіл і зробити з нею все, що він хотів. Він цілував її обличчя і відчував солоний присмак її сліз.