Розділ «Частина перша»

— Ну, хлопці, гукайте тричі «Ура!» і піднімайте прапор.

Хенсон із ескімосами голосно закричали «Ура!» та за ревом бурі нічого не було чути. Прапор залопотів на вітрі. Пірі сфотографував Хенсона з ескімосами біля прапора. На фотографії видно п'ять закутаних у хутро постатей біля прапора, який мав символізувати істинну точку Північного Полюса. Через погане освітлення годі розгледіти обличчя, вони зливаються в чорні плями під хутряними капюшонами зі шкури оленя-карібу.

11

А в Америці відбувалися великі зміни. Президентом став Уїльям Говард Тафт, який вступив на посаду, важачи триста тридцять два фунти. По всій країні чоловіки стали дуже дбати про себе. Досі вони дудлили кухоль за кухлем пиво, з'їдали за один раз цілу хлібину й у величезній кількості поглинали заливні тельбухи. Славетний Пірпонт Моргай щодня з'їдав обіди із семи-восьми страв. На сніданок йому подавали біфштекси та відбивні котлети, яйця, млинці, смажену рибу, булочки з маслом, свіжі фрукти з вершками. Знищення їжі стало символом успіху. Опасисте черево — ознакою чоловіка в розквіті життєвих сил. А жінки помирали в лікарнях від розірваних сечових міхурів, переобтяжених сердець та запалення спинного мозку. Почалося справжнє паломництво на води та до сірчаних джерел. На цих курортах проносне вважали кращим засобом для апетиту. Америка смерділа. Та по переїзді Тафта в Білий дім усе змінилося. Його велика туша стала в уяві американців ніби апофеозом цього типу людини, і мода відразу повернулася у зворотний бік. Тепер товстими залишилися бідні люди.

У цьому та й не тільки в цьому Евелін Несбіт навіть випереджала свій час. Її колишній коханець Стендфорд Уайт був огрядний, як і вимагала мода, її чоловік Гаррі К. Toy також був досить опасистий, а от Молодший Материн Брат, черговий її коханець, був тонкий і пружний, як молоде дерево. Вони кохалися неквапом, віддавались одне одному до солодкої знемоги і вже не мали про що говорити поза ліжком. Евелін ніколи не могла відмовити чоловікам, котрі обожнювали її так палко. Разом із Молодшим Материним Братом вона блукала по нижньому Іст-Сайду, розшукуючи Тате з дівчинкою. Квартира на Хестер-стріт виявилася порожньою. Евелін винайняла в домовласника ці кімнатки і годинами сиділа біля вікна, яке виходило у вентиляційну шахту. Як сліпа, мацала ковдру, тарілку, всякі дрібнички і починала плакати. Молодший Материн Брат заспокоював її на вузькому ліжку.

Коли почався процес над Гаррі К. Toy, репортери сфотографували Евелін біля будинку суду. У залі, куди репортерів не допускали, її малювали художники від ілюстрованих журналів. Вона чула, як поскрипують сталеві пера. Евелін стала на місце свідка і розповіла свою історію, почавши про свої п'ятнадцять літ. Вона високо гримала голову, її вбрання відзначалося бездоганним смаком. Після її виступу в суді в Америці з'явилася перша богиня сексу. Це дуже добре зрозуміли дві категорії людей. Одну з них складали бухгалтери-експерти та промисловці готового одягу, які мали також власні театри для показу кіно або, як це тоді називалося, рухливих малюнків. Декотрі з них помітили, що газети з обличчям Евелін на першій сторінці краще розходяться. Тут діяв своєрідний психологічний закон: коли людина, пов'язана з сенсаційною подією, притягувала до себе увагу публіки, то ставала для неї уособленням якоїсь однієї людської якості. Підприємцям спало на думку, що таких людей треба шукати, не сподіваючись на сенсаційний випадок. Це дало б змогу значно збільшити прибутки від показу кіно. Отак Евелін стала прототипом секс-бомби та кінозірок від Теди Бари до Мерілін Монро. Другу групу людей, які усвідомили важливість Евелін, складали профспілкові лідери, анархісти та соціалісти; усі вони правильно передбачили, що в недалекому майбутньому вона стане більшою загрозою для інтересів робітника, ніж шахтовласники чи сталепромисловці. Так Емма Голдман, виступивши в Сіетлі перед місцевим комітетом І. Р. С[13], сказала, що Евелін Несбіт — дочка робітничого класу, і її життя — наочний доказ використання багатіями бідняцьких дочок і сестер задля власної втіхи. Аудиторія довго й грубо реготала, лунали непристойні вигуки. Потому Голдман послала Евелін листа, в якому писала: «Мене часто запитують: «Чому маси дозволяють визискувати себе жменьці людей?» А я відповідаю: «Бо їх переконують, що вони також можуть стати багатіями. Робітник купує газету з твоїм обличчям на першій сторінці і несе її додому, де чекає на нього змучена, виснажена роботою дружина з набряклими венами на ногах, і мріє він не про справедливість, а про те, як забагатіти».

Евелін не знала, як їй ставитися до всього цього галасу. В суд! вона давала свідчення, як і було домовлено. Всюди з'являлася з родиною Toy і всім своїм виглядом та поводженням давала зрозуміти, що вона віддана дружина підсудного. Вона виставляла Гаррі як жертву невтримного пориву захистити свою честь і честь своєї молодої дружини. Виступала бездоганно. Чула, як поскрипують сталеві пера. Юристи в окулярах та целулоїдних комірцях погладжували вуса. Усі в залі суду були в чорному. Евелін зачудовано дивилася на масу людей, що тільки й живуть такими скандальними справами, як оця. Судді, адвокати, бейліфи[14], полісмени, наглядачі, присяжні — усі знали, що їм знайдеться робота в тому чи тому судовому процесі. А пера скрипіли й скрипіли. В коридорі чекали психіатра, щоб засвідчити божевілля Гаррі. Це було єдине в захисті, проти чого він виступав. Він не міг переконати себе погодитися з таким висновком. Його велична матуся умовляла його, щоб він зробив таку апеляцію — вона боялася, що інакше йому загрожує електричний стілець. Даючи свідчення, Евелін дивилась на чоловіка. Гаррі жваво реагував на кожне її слово. Коли було щось чудне, він посміхався. Коли сумне — опускав очі. Супив чоло, коли згадувано ім'я Стендфорда Уайта. Прибирав то розкаяного, то обуреного виразу. Все це змусило його зосередитись. Заходячи до зали або виходячи, він був спокійний і чемний, сама врівноваженість.

Одного дня Евелін спало на думку, що, може, Гаррі справді кохає її. Це відкриття приголомшило Евелін, і вона спробувала розібратися у своїх стосунках з Гаррі та Стендфордом. Чи не вперше вона по-справжньому відчула, що навіки втратила свого Стенні. А він би міг їй усе розтлумачити. Звернув би все це на жарт. Такий бо він був Стендфорд — ласий і до любощів і до сміху. Вона зводила його з розуму, як і Гаррі. Та все ж їй було краще із Стенні Уайтом, який часто залишав її і йшов щось там будувати. Гаррі ж був завжди поруч із нею, бо не мав куди йти. Він був просто багатий, та й годі. Іноді їй до нестями хотілося з кимось поговорити, і єдиний, з ким вона могла відвести душу, був чоловік, чия смерть лежала на її совісті. Евелін написала Еммі Голдман листа на блакитному веленовому папері з опуклими ініціалами місіс Гаррі К. Toy, в якому запитувала: «Що я таке вчинила?» Відповідь надійшла з Каліфорнії, де Голдман збирала кошти на захист братів Макнамара, яких звинувачували у висадженні в повітря будинку «Таймc» у Лос-Анджелесі. «Не перебільшуй своєї ролі у взаєминах цих чоловіків», — писала Емма.

А тим часом справа Гаррі перейшла до присяжних. Вони ніяк не могли дійти єдиного висновку. Було призначено ще один процес. Евелін знову дала свідчення, повторивши усе слово в слово, з тими самими жестами. Коли все скінчилося, Гаррі К. Toy помістили на невизначений термін до лікарні Матіван для божевільних злочинців, його адвокати відразу почали переговори про розлучення. Евелін була готова. Її ціна — мільйон доларів. Але тут на арену виступили детективи з відомостями про її зв'язок із Молодшим Материним Братом та іншими. І Евелін дала згоду на розлучення за двадцять п'ять тисяч. Вона сиділа на ліжку в готельній піжамі, яку мала невдовзі віддати, й дивилася на свої вечірні капці, що їх тримала в руках. Навіть пестощі Молодшого Брата залишили її цього разу холодною. Вона згадала, що казала їй Голдман, коли вони бачилися востаннє в Нью-Йорку. «Хоч як багато грошей ти одержиш від Toy, це буде якраз стільки, скільки він захоче тобі дати. Такий уже закон багатства: що більше ці люди віддають грошей, то дужче вони наживаються. Отак і робиться бізнес. Кожен долар, який він тобі сплатив, принесе йому прибуток, а ти швидко розтратиш свої гроші і залишишся, з чим була». Евелін знала, що це правда. Навіть те, що вона все-таки мала якийсь капітал, не тішило її. Котрий-небудь чоловік прикинеться закоханим, забере в неї ці гроші і тільки розіб'є їй серце. Отож добре, що Голдман розкрила Евелін очі, намалювавши їй дві такі картини: картину жадібності, жорстокості, голоду, несправедливості та смерті, типову для сучасного капіталізму, й утопічну картину щасливого і вільного суспільства, в якому люди порівну ділять і працю й багатство. Евелін зробила пожертвування на підтримку анархістського журналу Голдман «Мати Земля». Чутка, що Евелін Несбіт цікавиться політикою, швидко поширилась, і до неї стали часто звертатися. Вона давала гроші на підтримку ув'язнених робітничих ватажків, батькам скалічених на заводах і фабриках дітей. Якось байдуже роздавала вона свій тяжко набутий статок. Ніхто про це не знав, бо вона вимагала, щоб її пожертви залишалися в таємниці. Вона забула про радість. Якось глянула в дзеркало і побачила, що на дівочому обличчі виразно проступають жіночі риси. Її прегарна довга шия здавалася Евелін сухою стеблиною, на якій стриміла безглузда голова із сумними очима повії, чиї найкращі роки вже минули. Як би їй хотілося пригорнутися до когось схожого на Стендфорда Уайта! Але бачила вона біля себе Молодшого Материного Брата, що весь час стовбичив біля неї, як вірний пес. Він не знав, що таке комфорт. Не вмів піддражнити її, не вмів поговорити з нею, як з дитиною. Він не зміг би показати їй, як треба дивитися на діамант, не зміг би повезти її до ресторану, в якому їм би прислуговував сам хазяїн. Він міг би тільки присвятити їй життя і працювати, прагнучи задовольнити її найменші примхи. Вона любила його, та воліла, щоб хтось із неї знущався. Та й сама вона хотіла з когось познущатися, позмагатися з кимось у дотепності. Їй кортіло, щоб хтось знову розворушив її честолюбство.

12

А що ж сталося з Тате та його дівчинкою? Після тих зборів художник цілу добу просидів удома мовчки, нічого не їв, смалив одна за одною сигарети «Собрані» і невесело думав про свою лиху долю. Час від часу він поглядав на дівчинку. Пригортав її до себе і ледь не плакав. Тате бачив, як потроху в'яне її чудова краса від нестерпних умов життя. Щодня дівчинка готувала для них невибагливі страви. Її рухи були такі схожі на рухи матері, що Тате не міг далі витримати. Він склав їхній убогий одяг у стару, витерту валізу, перев'язав її мотузкою для білизни, взяв дівчинку за руку й назавжди покинув двокімнатну квартиру на Хестер-стріт. На розі вулиці вони сіли на дванадцятий трамвай, який ішов до Юніон-сквер. Там пересіли на восьмий і поїхали на північ по Бродвею. Надвечірок був теплий, і віконні шиби в трамваї були опущені. Лунали гудки автомобілів, видзеленькували трамваї, потріскували вгорі електричні розряди від дуг. Тате сам не знав, куди вони їдуть. Дівчинка міцно тримала його за руку і дивилася своїми темними серйозними очима на людські юрмища на Бродвеї — чоловіки в канотьє, синіх спортивних куртках та білих парусинових штанях, жінки в білих літніх сукнях. Різнокольорові електричні лампочки миготіли на фасадах вар'єте, засліплюючи дівчинку. Через три години вони їхали в трамваї на північ по Вебстер-авеню у Бронксі. Місяць сховався за хмари, стало холодніти. Вони минали порослі травою, незабудовані ділянки, шеренги недокінчених будинків. Кінець кінцем, електричних ламп не стало, і дівчинка побачила, що вони їдуть попід цвинтарем, розташованим на схилі гори. Кам'яні надгробки та склепи, що бовваніли на тлі холодного нічного неба, навели її на думку про можливу долю матері. І вона вперше спитала Тате, куди вони їдуть. Тате зачинив вікно, бо пронизливий вітер із свистом гуляв по хисткому скрипучому трамваї. Вони були єдиними пасажирами.

— Спи,— сказав він дівчинці.— Заплющ очі.

По кишенях та в черевиках були розтикані всі його заощадження — близько тридцяти доларів. Він вирішив покинути Нью-Йорк, місто, яке знівечило його життя. У той період нашої історії існувала густа мережа міжміських трамвайних колій. Сидячи на твердих бамбукових сидіннях, доїжджаючи до кінцевих зупинок і там пересідаючи на інші маршрути, можна було заїхати дуже далеко. Тате зовсім не знав маршрутів. Єдине, чого він хотів,— це якомога далі заїхати трамваями.

На світанні наступного дня їхньої подорожі вони прибули у Маунт-Вернон штату Нью-Йорк. Подальшого трамвая треба було довго чекати. Вони трохи поспали на оркестровій естраді у сквері. Вранці вмилися в громадському туалеті, потім сіли в яскравий червоно-жовтий трамвай. Кондуктор весело привітав їх. Тате заплатив п'ять центів за себе і два за дочку. На дерев'яній підлозі трамвая стояли дротяні ящики з лискучими квартовими пляшками молока. Тате попросив продати їм одну. Кондуктор подивився на Тате, на дівчинку й дозволив узяти пляшку. Не чекаючи, коли за неї заплатять, він відійшов і смикнув за мотузок. Дзеленькнув дзвоник, і трамвай рушив. Кондуктор, товстий черевань, заспівав тенором якусь пісеньку. На поясі в нього висів автомат для розміну грошей. Незабаром трамвай в'їхав до Нью-Рошелі і неквапно покотив центральною вулицею. Сонце стояло вже високо, на вулицях маленького містечка було багато людей. Тате пояснили, що, коли він хоче їхати далі, то має пересісти на розі Норт-авеню на лінію Пост-Роуд-Шор. Кожна пересадка коштувала додаткове пенні. Тате з дівчинкою вийшли на перехрестя центральної вулиці з Норт-авеню і стали чекати на трамвай. Повз них пройшов хлопчик із матір'ю. Дівчинка подивилась на білявого хлопчика в синьому матроському костюмчику, білих шкарпетках та білих лакових черевичках. Мати вела його за руку. Коли вони проходили повз дівчинку з батьком, хлопчик уважно подивився на неї. Цієї миті з'явився трамвай на Пост-Роуд, і Тате, міцно тримаючи доньку за руку, сів у нього. Трамвай рушив. Стоячи на задній платформі, дівчинка дивилася на хлопчика, доки він зник. Очі в нього були синьо-жовто-темно-зелені, як шкільний глобус. Трамвай ішов на Пост-Роуд, понад узбережжям Лонг-Айленду, до кордону зі штатом Коннектікут. У Грінвічі, штат Коннектікут, вони пересіли на інший трамвай, який провіз їх через Стемфорд, Норвок до Бріджпорта, де поховано славетного ліліпута-клоуна генерала Тома Самба. Тепер вони вже знали, коли має бути кінцева зупинка. Кондуктор ішов у кінець вагона й перекидав порожні сидіння. У Бріджпорті вони знову пересіли. Колії повертали вглиб країни. На ніч зупинилися в Нью-Хейвені, у штаті Коннектікут. Заночували в мебльованих кімнатах, там-таки в їдальні й поснідали. Перш ніж спуститись униз, Тате ретельно почистив свої штани, куртку та шапочку. Затягнув протертий комір вузлом краватки, звелів дівчинці надягти чистенький фартушок. Це були мебльовані кімнати для студентів університету, і декотрі з них снідали разом із Тате й дівчинкою. Студенти були в окулярах у золотій оправі і светрах з високим коміром. Поснідавши, художник із дівчинкою вийшли до трамвайної колії й поїхали далі. Трамвай компанії «Спрінгфілд Трекшн» повіз їх до. Нової Британії, а звідти до Хартфорда. Вулички цього міста були такі вузенькі, що здавалося, до будинків можна дотягтися з вікна трамвая рукою.. Добулися до околиці й поїхали на північ до Спрінгфілда, штат Массачусетс. Великий дерев'яний вагон хитало з боку на бік. Вітер віяв їм в обличчя. Обабіч тяглися поля, зграї птахів злітали вгору і знову сідали, коли трамвай проїжджав. Дівчинка бачила череду корів, які скубли траву, гнідих спутаних коней, що вигрівалися на сонці. Білий крейдяний пил ніби маскою вкривав їй обличчя, і на цьому тлі великі вологі очі здавалися ще більшими, а червоні губки ще яскравішими. На якусь мить Тате здалося, що його донька вже зріла дівчина. Вагон, похитуючись, їхав далі, лунко сигналячи на кожному перехресті колій. Одного разу він зупинився й узяв вантаж. Прохід заповнили верхівці. Дівчинці подобалася така мандрівка. Тате побачив, що вона щаслива. Однією рукою тримаючи валізу, він другою обняв доньку. Спіймав себе на тому, що всміхається. Вітер віяв в обличчя, забивав дух. Здавалося, трамвай от-от з'їде з колії. Його кидало з боку на бік, і всі сміялися. Сміявся й Тате. Зненацька він побачив село, в якому минула його юність, — онде, за кілька верст за лукою. Над пагорбом здіймалася церковна дзвіниця. Ще хлопчиком він страшенно любив кататися, а надто літніми ночами на тряских двоколках, коли діти падали одне на одного. Він дивився на верхівців у вагоні і вперше, відколи прибув до Америки, подумав, що жити тут усе-таки можна. У Спрінгфілді вони купили хліба, сиру й сіли у темно-зелений вагон компанії «Уорчестер Електрік Стріт Рейлвей». Тате збагнув, що, мабуть, вони доїдуть аж до Бостона. Підрахував загальну вартість проїзду. Для нього це обійдеться в два долари сорок центів, для дівчинки — десь долар із центами. Трамвай стукотів понад грунтовими дорогами, сонце заходило позаду — десь у Беркширах. Шереги ялинок відкидали довгі тіні. Проминули самотнього човняра, який веслував посеред широкого тихого плеса. Звільна оберталося млинове колесо, розсипаючи над потічком сріблясті бризки. Тіні згущувались. Дівчинка заснула. Поклавши на коліна валізу, Тате дивився, як виблискує попереду колія у світлі фар головного вагона.

13

Колії! Сталеві колії! Репортери, які писали статті до популярних журналів, були переконані, що майбутнє лежить десь ген у кінці рівнобіжних рейок. Трансконтинентальні залізниці, колії міжміських електропоїздів, міські трамвайні та надземні колії — усе це вкривало американську землю, мов плетіння невтомної цивілізації. А в Бостоні та Нью-Йорку були навіть підземні залізниці: ці нові швидкісні лінії перевозили щодня тисячі людей. У Нью-Йорку підземка на Манхеттені мала такий успіх, що почали домагатися прокладення підземної колії до Брукліна. І стало здійснюватися інженерне чудо: будівництво тунелю під Іст-Рівер від Брукліна до Бетері. Робітники, працюючи за гідравлічним щитом, виймали грунт під річкою, дюйм за дюймом, і, просуваючись по тунелю, відразу ставили і з'єднували чавунні тюбінги. З поверхні компресори накачували в підземний тунель повітря. Робота була небезпечна. Людей, які там працювали, вважали героями. Підкопуючись під річку, вони могли чекати будь-яких страшних несподіванок. Траплялися вибухи, коли стиснене, повітря проривалося крізь покрівлю тунелю. Одного разу стався вибух неймовірної сили; чотирьох робітників вирвало з тунелю, проштовхнуло крізь двадцять футів мулу, крізь товщу річкової води і підняло на сорок футів у повітря — на саму вершину гейзера. Тільки один робітник залишився живий. Про цей незвичайний випадок відразу ж написали всі газети. Гаррі Гудіні натрапив на це повідомлення вранці за чашечкою кави. Він хутко вдягнувся й побіг до лікарні Белв'ю, де, як повідомлялось, лежав потерпілий.

— Я Гаррі Гудіні, — сказав він на перепускному пункті, — і хочу побачити того робітника.

Поки дві медсестри радилися, він крадькома поглянув на план лікарні й побіг сходами нагору.

— Сюди входити заборонено, — сказала йому сувора медсестра, коли він зайшов до палати з тяжкохворими. Промені ранкового сонця, здавалося, підпирали високі брудні вікна. Біля ліжка робітника-героя стояла вся його сім'я — дружина, старенька мати в хустці, двоє високих синів. Над пораненим схилився лікар. Робітник був весь перебинтований. Руки та одна нога були в гіпсі й підтримувалися на розтяжці блоками. Час від часу з-під бинтів чувся кволий стогін. Гудіні відкашлявся.

— Я Гаррі Гудіні, — відрекомендувався він. — Я заробляю на життя тим, що звільняюся з усього, я — ескапіст. Але мушу признатися, мені ніколи не вдавався такий номер, як ось йому.