Розділ «Частина перша»

Вийшовши на вулицю, Молодший Материн Брат помітив, як за два квартали від нього промайнули під ліхтарем дві жіночі постаті. Він кинувся за ними. Вечір був холодний. Парусинові штани Молодшого Материного Брата лопотіли на вітрі. Він майже наздогнав жінок і йшов за ними на відстані в півкварталу. Нараз вони звернули до темного цегляного будинку. Добігши туди, він побачив, що то був дім з мебльованими кімнатами. Молодший Материн Брат зайшов досередини й нечутно піднявся сходами. Він не знав, де саме потрібна йому кімната, та був певен, що зрештою знайде її. На другому поверсі він причаївся в темній ніші і побачив, як Голдман із тазом пройшла до ванної. Почувся плюскіт води. Двері до кімнати Голдман залишилися відчинені. Кімната була зовсім маленька. Обережно зазирнувши досередини, він побачив Евелін Несбіт. Вона сиділа на ліжку, затуливши обличчя долонями і хлипаючи. Стіни були злинялого бузкового кольору. Над ліжком блимала електрична лампочка. Почувши кроки Голдман, Молодший Материн Брат нечутно шмигнув до кімнати і сховався у стінній шафі, залишивши двері шафи прочиненими.

Голдман поставила таз із водою на туалетний столик, струснула тонкий накрохмалений рушничок. «Бідолашна дівчинка, — мовила вона,— дай-но я тебе освіжу. Я за фахом медсестра, з цього й живу. Я стежила за твоєю справою в газетах. З самого початку ти мені сподобалася, я сама не знаю чому». Вона розшнурувала черевики Евелін і зняла їх. «Може, покладеш ноги вище? — спитала вона. — Ось так». Евелін злягла на подушки, витираючи руками очі. Взяла рушничок, то його подала Голдман. «Я так не люблю плакати,— сказала вона.— Тоді я зовсім негарна». Вона схлипувала в рушник. «Зрештою,— провадила Голдман, — ти просто розумна повія. Ти прийняла умови, в які тебе поставлено, і здобула перемогу. Але що то за перемога? Перемога повії. А чим ти тішила своє самолюбство? Цинізмом, зневагою до чоловіків. Чому ж я відчула таку спорідненість із тобою? Адже я ніколи не визнавала рабства і йшла в ліжко тільки з тим чоловіком, якого кохала, з яким ділила порівну любов і свободу. У мене, мабуть, було більше коханців, аніж у тебе. Ти навіть уявити собі не можеш, яким вільним життям я жила. Бо, як і всі повії, ти цінуєш власність. Ти виплід капіталізму з його продажною лицемірною етикою, і твоя краса — це фальшива й мертва краса золота».

Від таких слів сльози в Евелін миттю висохли, і вона відняла рушник від обличчя. А низенька товста анархістка говорила й говорила, походжаючи біля ліжка: «То чому все ж таки я відчула, що ми з тобою споріднені? Бо ти жінка, яка уособлює в собі усе те, що я жалію й ненавиджу. Коли я побачила тебе на наших зборах, то ладна була повірити в казна-яку містику. Ти прийшла тому, що за таємничими законами всесвіту твоє життя мало перетнутися з моїм. Твоє серце наказало тобі вибратися із смердючої ями розпусти і приєднатися до руху анархістів».

Несбіт похитала головою. «Ви нічого не розумієте», — відказала вона, і очі її знову зволожилися. Вона розповіла Голдман про дівчинку у фартушку. Розповіла про Тате та своє таємниче життя в нетрищах. «А тепер я втратила їх. Я втратила свою знедолену дитину». І вона гірко заплакала. Голдман сіла біля ліжка у крісло-гойдалку і поклала Евелін руки на коліна. «Ну, гаразд, якби я тебе не виказала, твій Тате не втік би від тебе. Ну то й що? Не сумуй. Правда завжди краща за брехню. Коли ти знайдеш їх знову, ти зможеш розмовляти з ними чесно, така, як ти є. А коли не знайдеш, то, може, це й на краще... А знаєш, якось я вийшла на вулицю, щоб продати себе. Ти перша, кому я розповідаю про це. На щастя, мою недосвідченість помітили й відіслали мене додому. Це було на Чотирнадцятій вулиці. Я вдавала з себе повію, але нікого не змогла одурити. Ти коли-небудь чула таке ім'я — Александр Беркман?» Евелін похитала головою. «Коли нам із Беркманом,— провадила Емма,— виповнилося по двадцять років, ми вже були й коханцями, й революціонерами. Саме тоді спалахнув страйк у Пітсбурзі, на сталеливарному заводі Хоумстед містера Карнегі. Містер Карнегі вирішив розправитися з профспілкою. Сам він поїхав на вакації до Європи, а це чорне діло доручив своєму першому підлабузникові Генрі Клею Фрікові. Фрік викликав цілу армію пінкертонів. Робітники страйкували проти скорочення заробітної плати. Завод стояв на річці Моногаела, і Фрік водою доставив своїх агентів просто на територію заводу. Відбувся запеклий бій, як на війні. Десять чоловік було вбито і багато поранено. Пінкертонів прогнали. Тоді Фрік звернувся по допомогу до уряду, і робітників оточили загони поліції. Ось тоді ми з Беркманом і вирішили здійснити наш замах. Убити Фріка й підбадьорити цим оточених робітників. Та ми були в Нью-Йорку і не мали грошей ні на квитки на поїзд, ні на пістолет. Ось тоді я й вийшла на Чотирнадцяту вулицю. Якийсь старий дав мені десять доларів і відправив додому. Решту я позичила. Але якби треба було, я вчинила б тоді те, що задумала. Заради нашого замаху. Заради Беркмана й нашої справи. Грошей вистачило на один квиток. Я обняла Беркмана на вокзалі і довго бігла за поїздом. Він сказав, що роботи там на одного чоловіка. Беркман вдерся до кабінету Фріка в Пітсбурзі й тричі вистрелив у мерзотника. У шию, у плече. Бризнула кров, і Фрік знепритомнів. Збіглися люди, видерли в Беркмана пістолет, та в нього був ще ніж. Він угородив його Фрікові в ногу. Забрали й ножа. Тоді Беркман укинув щось у рот. Його повалили на підлогу й розімкнули йому щелепи. То був заряд гримучої ртуті. Досить було Беркманові зціпити зуби, і кімната разом з усіма злетіла б у повітря. Йому задерли голову, витягли вибухівку і били до непритомності».

Евелін сіла на ліжко, притиснувши до грудей коліна. Голдман дивилася на підлогу. «Він просидів у в'язниці вісімнадцять років, — провадила вона, — здебільшого в камері-одиночці та в підземеллях. Я провідала його лиш один раз і не знайшла в собі мужності сходити до нього ще. А той мерзотник Фрік вижив, преса виставила його героєм, і громадськість виступила проти робітників. Страйк було розгромлено. Нас звинуватили, що ми відкинули американський робітничий рух на сорок років назад. Один відомий анархіст, літній чоловік на ім'я Мост, якого я дуже шанувала, осудив нас із Беркманом у своїй газетці. Я купила батіг і пішла на збори, де виступав Мост. Відшмагала його перед усіма, потім зламала батіг і жбурнула йому в обличчя. Беркман вийшов на волю торік. Він став лисий і жовтий, як пергамент. Мій коханий згорбився, очі йому запали. Ми друзі, але серця наші вже не б'ються в унісон. Я навіть не уявляю, як йому пощастило пережити в'язницю. Сидіти в кайданах у темній, вологій камері, валятись у своїх нечистотах». Евелін простягла руку, і старша жінка міцно потиснула її. «Ми обидві знаємо, що це таке — мати чоловіка у в'язниці, еге ж?» Вони подивились одна на одну. На якусь мить запала мовчанка. «Твій чоловік, звичайно, розпусник, паразит, кровопивця, огидний сибарит»,— сказала Голдман. Евелін засміялась. «Божевільний кнур,— провадила Емма,— з куцою поросячою психікою». Тут вони засміялись обидві. «Так, я ненавиджу його!» — крикнула Евелін. Голдман замислилась. «Але твоє життя схоже-таки на моє, — вела далі Голдман,— наші душі зливаються, як ноти в гармонії, і ми з тобою сестри. Ти розумієш це, Евелін Несбіт?» Вона підвелася і погладила щоку Евелін. «Розумієш, моя чарівна дівчинко?»

Говорячи, Емма уважно придивлялась до Евелін. «Ти носиш корсет?» — спитала вона. Евелін кивнула. «І тобі не соромно! Подивись на мене: навіть із такою фігурою я не вдягаю нічого зайвого, ношу тільки просторий одяг. Я даю своєму тілу цілковиту свободу: нехай воно вільно дихає. Ось яка я є, а ти витвір їхнього суспільства. Корсет тобі потрібен так само, як лісовій німфі». Вона взяла Несбіт за руки і посадовила її на краєчок ліжка. Помацала її талію. Господи, корсет тугий, як гаманець із грішми. «Підведися». Евелін послухалась. Голдман вправно розстебнула і зняла з Евелін блузку й спідницю. Розв'язала шнурки нижньої спідниці і теж скинула її. Корсет підпирав груди Евелін і стягував її стан до самих стегон. «Аж смішно, що вся Америка вважає тебе безсоромною розпусницею»,— зауважила Голдман і стягла з Евелін корсет. «Дихай глибше,— скомандувала Емма.— Підніми руки, розслаб ноги й дихай». Голдман зняла з неї спідню білизну. Евелін слухняно скорялася. Стояла голісінька в сутіні кімнати у самих чорних панчохах. Голдман скинула й панчохи. Евелін затулила перса долонями. Голдман повертала її туди й сюди, уважно розглядаючи. Її обличчя було похмуре. «Таж у тебе зовсім слабкий кровообіг». Усе тіло Евелін вкривали червоні рубці від шнурівок та підв'язок. «Отак жінки самі себе гублять», — сказала Емма. З верхньої полиці шафи вона дістала чорну лікарську валізку. «Подивися, що ти зробила із своїм прегарним тілом. Лягай-но!» Евелін сіла на ліжко й уважно дивилася, що Емма витягає з валізи. «Лягай на живіт». Емма налила в жменю трохи рідини з пляшечки і змастила червоні рубці Евелін. «Ой! — закричала Евелін.— Пече!» «Потерпи, це в'яжучі ліки — найперший засіб для поновлення кровообігу»,— пояснила Голдман, розтираючи їй спину, сідниці, стегна. Евелін вигиналась, тіло її палало від кожного доторку. Занурила обличчя в подушку, щоб приглушити плач. «Знаю, знаю, що боляче, але ти ще дякуватимеш мені», — заспокоювала її Емма. Під сильними руками Голдман тіло Евелін набувало своєї досконалої форми. Вона вся тремтіла, ноги її смикались. Голдман дістала з валізки масажну олію і змастила шию, плечі, спину, стегна, литки та п'яти Евелін. Поволі та розслабилась, і тіло її під вправними руками Голдман стало пругким і рожево-білим. «Повернися, — звеліла Голдман. Розпущені коси Евелін розсипались на подушці. Вона заплющилась і на устах її промайнула мимовільна усмішка, тим часом як Голдман терла їй груди, живіт, ноги, між стегнами. «У тебе повинно з'явитися бажання жити». На мить світло ніби потьмяніло. Евелін сама стала розтирати собі перса, стегна. Емма відійшла до шафи, щоб сховати пляшечку з розтиранням. Тіло Евелін почало вигинатися, як морська хвиля. Зненацька вони почули дикий безумний крик. Молодший Материн Брат з перекошеним обличчям вибіг із своєї криївки. Він стогнав у пароксизмі приниження, нездатний приборкати ошалілу плоть.

9

А тим часом у Нью-Рошелі Мати щодня думала про свого брата. Раз або двічі він зателефонував із Нью-Йорка, але так і не пояснив, що він там робить, де зупинився та коли повернеться. Помимрить щось у трубку і замовкне. Мати гнівно вичитала йому, але він не відповідав. Тоді вона вдалася до крайніх заходів: вирішила обшукати його кімнату. Як завжди, там було чисто, на столі стояв пристрій для лагодження тенісних ракеток. Під стіною стояли спортивні весла. Він сам прибирав у своїй кімнаті, і навіть тепер там не було ні порошинки. На комоді щітки для волосся. Ось і ріжок зі слонової кістки для взування. А цю мушлю, схожу формою на наперсток з кількома прилиплими піщинками, вона ніколи досі не бачила. На стіні висів вирізаний з журналу портрет отого створіння — Евелін Несбіт, — написаний Чарльзом Дана Гібсоном. Молодший Материн Брат нічого не взяв у дорогу: його сорочки та комірці лежали в шухляді. З почуттям провини Мати зачинила двері. Її брат був дивак. Він ніколи не мав друзів. Жив самотньо, був безтурботної вдачі і схильний до лінощів, яких не міг чи не хотів приховувати. Мати знала, що ці його лінощі непокоїли Батька. Однак він доручив Братові відповідальну посаду у своїй фірмі.

Мати не могла поділитися своїми турботами з Дідусем, який породив свого сина вже в похилому віці. Дідусеві було за дев'яносто, і він зробився розумом, як дитина. Колись він був професором грецької та латини у коледжі Шейді-Гроув у штаті Огайо, де навчав не одне покоління семінаристів. Це був живий свідок історії. Ще малим хлопчиком, коли вони жили на заході округи Гудзон, він познайомився з Джоном Брауном і міг розповідати про це по двадцять разів на день, якщо його не спиняти. Відколи поїхав Батько, Мати чимраз частіше згадувала їхній будиночок в Огайо. Літа в тих краях були щедрими на обіцянки, над запашними луками кружляли зграї червонокрилих дроздів. Обстава була скромна, в сільському стилі. Високі соснові стільці. Дощана підлога натерта до блиску. Вона любила той будинок. Згадувала, як вони з Молодшим Братом гралися на підлозі біля печі. Граючись, вона завжди повчала його. Взимку вони запрягали в сани Бессі, чіпляли до хомута бубонці і мчали по густому мокрому снігу Огайо. Вона пам'ятала Брата ще меншим, ніж тепер був її син. Піклувалася про нього, а дощовими днями вони бавились у недозволені ігри на м'якому сіні на горищі, а під ними хропли та іржали коні. У неділю вранці вона надягала рожеве платтячко, чисті білі панталони і, схвильована, йшла до церкви. Вона була вилицювата незграбна дівчинка із сірими, трохи косими очима. Усе своє життя, крім чотирьох років пансіону в Клівленді, вона прожила в Шейді-Гроув. Була певна, що неодмінно вийде заміж за семінариста. Та коли вже закінчувала пансіон, познайомилася з Батьком. Він їздив по Середньому Заходу, підписуючи контракти на виготовлення прапорів та зоряно-смугастих бантів. Він двічі заїжджав до неї в Шейді-Гроув, щоразу оборудуючи вигідні операції. Після одруження вони поїхали на схід, забравши також її старенького батька. Трохи згодом до них перебрався й Молодший Брат, бо сам не міг ніде прилаштуватися. І ось тепер, у розквіті життя, вона залишилася у фешенебельному будинку на Броудв'ю-авеню тільки з малим сином і старим батьком. У неї було таке відчуття, що чоловіки покинули її напризволяще, і вона сердилася сама на себе, коли вдень або вночі її несподівано проймав гострий сум. Надійшов лист від Виборчого Комітету Республіканської партії, в якому фірмі пропонували контракт на виготовлення оздоб та фейєрверків для урочистостей на честь вступу на посаду нового президента, бо чекали, що в січні на місце Рузвельта прийде містер Тафт. Це була велика нагода для фірми, та як на те, вдома не було ні Батька, ні Молодшого Брата. Мати вибігла в садок, щоб трохи заспокоїтись. Стояв пізній вересень, цвіли шальвії, чорнобривці. Мати йшла понад квітниками, маленький хлопчик дивився на неї згори. Материна спідниця метлялась і черкала об траву. В руках у хлопчика був лист, якого Батько надіслав їм із мису Йорк на північному заході Гренландії. Листа доставило транспортне судно «Ерік», яке відвозило до Гренландії 35 тонн китового м'яса для собак командора Пірі. Мати переписала листа, а оригінал викинула в сміття: від нього тхнуло дохлим китом. Хлопчик знайшов листа і стільки м'яв його в руках, що масні плями розтерлися по паперу і лист зробився майже прозорим.

Тим часом мати вийшла з плямистої тіні від клена, і її золотаве, укладене за останньою модою, волосся спалахнуло на сонці. На мить стала, ніби до чогось дослухалася. Відтак уклякла біля грядки й почала розгрібати руками землю. Хлопчик відскочив від вікна, збіг сходами і через кухню га чорний хід вибіг надвір, його випередила покоївка-ірландка, що витирала руки об фартух.

Мати щось викопала з грядки і струшувала землю із згортка, який тримала на колінах. Покоївка заверещала й перехрестилась. Хлопчик хотів подивитися, що там таке, але не міг нічого побачити за матір'ю та покоївкою. Мати зблідла, її обличчя напружилося, вилиці повипинались, і повненька красуня враз перетворилася на кощаву жінку. Коли вони зчистили землю, хлопчик побачив, що то немовля. Земля заліпила йому оченята, набилася в ротик. Дитинча було коричневого кольору, зморшкувате, із заплющеними очима. Мати розповила його з бавовняної ковдри. Маля запищало, і дві жінки зайшлися плачем. Покоївка побігла до будинку. Мати з дитиною і маленький хлопчик — за нею.

Жінки обмили немовля в мисці на кухонному столі. Це був необмитий, вимазаний кров'ю, щойно народжений хлопчик. Ірландка глянула на пуповину й сказала, що її перекушено. Вони сповили маля рушником, і Мати побігла до телефону викликати лікаря. Хлопчик придивлявся, чи дихає дитинча. Воно ледве ворушилося. Потім учепилося пальчиками за рушник і спроквола повертало голівку, ніби щось бачило заплющеними оченятами.

На форді швидкої допомоги приїхав лікар, його провели на кухню. Він приклав стетоскоп до крихітних грудей, розкрив малому ротика й подивився горло. «Ох, ці люди», — мовив лікар, похитавши головою і бридливо скривившись. Мати розповіла, як було знайдено хлопчика: гуляючи, вона почула десь під ногами плач і була подумала, що то їй учулося.

— А що було б, якби я не зупинилась! — вжахнулася Мати.

Лікар попросив гарячої води і дістав із валізки якийсь інструмент. Покоївка стиснула в руці хрестик, який висів у неї на шиї. Задзеленчав дзвінок, і хлопчик пішов за покоївкою до дверей. Приїхала поліція. Вийшла Мати і ще раз розповіла, як усе було. Полісмен спитав дозволу подзвонити по телефону. Скинув шолом, притис трубку до вуха і став чекати, доки його з'єднають. Підморгнув хлопчикові.

Не минуло й години, як із якогось підвалу неподалік вивели негритянку-посудомийку й посадили її в поліцейську санітарну машину. Мати винесла їй дитинча. Жінка взяла хлопчика і заплакала. Мати здивувалася, побачивши, що то зовсім юна дівчина з простодушним темно-шоколадним обличчям, з копицею густого кучерявого волосся на голові.

Дівчину оглянула медсестра. Мати відступила на тротуар.

— Куди ви відвезете її? — спитала вона лікаря.

— До якогось добродійного закладу, — відповів він. — А далі її судитимуть.

— За що? — спитала Мати.