Розділ «Частина перша»

— Я гадаю, за спробу вбивства.

— А в неї є батьки?

— Ні, мем, наскільки нам відомо, нема, — сказав полісмен.

Доктор надів капелюха й пішов до машини. Поклав свою валізку на сидіння.

Мати глибоко зітхнула.

— Я візьму цю дівчину до себе, — рішуче сказала вона.

Лікар та полісмен спробували відрадити її, але вона твердо стояла на своєму.

Так молода чорна жінка з дитиною оселилася в домі, на верхньому поверсі. Мати хвилювалася. Весь час дзвонила по телефону, ходила туди-сюди по вітальні. Їй дуже бракувало Батька, й вона картала себе, що так легко відпустила його. Її життя так ускладнилось, а нема ніякої змоги порадитися з чоловіком. Вона побачить його аж наступного літа. Негритянка з дитиною внесли в дім відчуття нещастя, безладу, і Мати боялася. Вона підійшла до вікна. Щоранку отакі, як ця посудомийна, висідали з тролейбуса на зупинці Норт-авеню й ходили по домах. Бродячі італійці-садівники доглядали газони. Продавці морозива йшли біля своїх запряжених кіньми фургончиків, що виїжджали на пагорб.

Темно-червоне сонце скотилося в долину і зникло за обрієм. Опівночі хлопчик прокинувся; Мати сиділа біля його ліжка й дивилася на нього. Її золоте волосся було заплетене в коси. Хлопчик відчув м'який доторк її грудей, коли вона нахилилась поцілувати його.

10

Довгими зимовими місяцями Батько щодня писав листи, які не міг відразу відіслати, і вони ставали ніби записами в щоденник. Це допомагало йому коротати полярну ніч. Члени експедиції жили на борту «Рузвельта» майже в комфорті. Величезні плавучі крижини зірвали корабель з якоря, і він вмерз у кригу. Пірі жив у найкращих умовах. У його каюті стояло механічне піаніно. Це був високий, кремезний чоловік з посрібленим сивиною рудим волоссям та довгими вусами. У попередній експедиції Пірі відморозив пальці на ногах. Тому ходив якось по-чудернацькому, човгаючи ногами по підлозі. Натискав на педаль піаніно своїми безпалими ступнями. Пірі мав із собою ноти кращих творів Віктора Герберта[10] та Рудольфа Фрімля[11], а також «Хвилинного вальсу» Шопена, який він міг відтарабанити за сорок вісім секунд. Але в зимові місяці часу на дозвілля не залишалося. Ходили полювати на мускусного вівцебика; треба було майструвати сани та готувати стоянку за дев'яносто миль від корабля, на мисі Колумбія, звідки й намірялися здійснити стрибок до полюса — головну мету експедиції. Усі повинні були навчитися їздити на собаках та будувати іглу[12]. Усього цього навчав їх помічник Пірі, негр Метью Хенсон. По кількох експедиціях Пірі розробив детальну систему життя в Арктиці. У цій системі було враховано кожну дрібницю: матеріал і конструкція саней; їжа та бляшанки, в яких вона зберігалась; як найкраще прив'язувати ті бляшанки до саней; білизна й верхній одяг; упряж, ножі, рушниці, спеціальні сірники та спосіб збереження їх сухими; конструкція снігозахисних окулярів і таке інше. Пірі любив поговорити про свою систему. В усіх своїх основних рисах — тобто що стосувалося собак, саней, хутряного одягу та життя в арктичних умовах — його система точнісінько наслідувала спосіб життя ескімосів. Одного дня Батько зробив для себе це відкриття, коли стояв на шканцях і слухав, як Пірі лає на всі заставки одного з ескімосів за погано виконану роботу. Потім Пірі прочовгав повз Батька. «Вони діти, і з ними треба поводитися, як з дітьми», — сказав він. Батько погодився з цією думкою, бо Пірі висловив її таким тоном, що не можна було не погодитись. Він згадав випадок, який трапився десять років тому на Філіппінах, де він воював під командуванням генерала Леонарда Ф. Вуда проти партизанів Моро. «Треба дечого навчити наших темношкірих братів», — сказав штабний офіцер, позначивши на карті місце удару. Ескімосів важко було назвати дикунами. Вони були ніжні, лагідні, вразливі, чесні, до того ж невгамовні витівники. Вони любили сміятись і співати. В самому розпалі нескінченної полярної ночі, коли урагани відламували від скель цілі брили і було так холодно, аж Батькові здавалося, ніби його шкіра горить, Пірі та майже всі учасники експедиції теоретично вдосконалювали його систему і в такий спосіб на якийсь час забували про страхіття арктичної зими. Ескімоси, які просто жили тут, без усякої системи, терпляче переживали страшні злигодні свого існування, іноді їхні жінки зривали з себе одежу, вибігали з іглу в бурю, качалися й стогнали по кризі. Чоловіки мусили силоміць утримувати їх від самогубства. Батько коротав ці ночі, роблячи записи в свій щоденник. Це теж була система, система мови та мислення. Вона полягала в тому, що людина, виступаючи в ролі свідка, опинялася поза місцем і поза часом, у яких жила.

Та не так легко було вирватися за межі цієї страшної полярної ночі. На кораблі жило кілька ескімоських родин — і на палубі, і в трюмах. Вони нікого не соромилися і парувалися, навіть не роздягаючись. При цьому вони дико верещали від гострої втіхи. Одного дня Батько натрапив на таку пару і був вражений, побачивши, що жінка підкидає стегна навстріч рухам чоловіка. З її уст злітала якась моторошна тваринна пісня. Ескімоска з вилицюватим обличчя та очицями щілинами підкидала стегнами і співала. Батько згадав свою делікатну, охайну та розумну дружину і відчув огиду до цієї дикунки, що так шалено відповідала на поклик природи.

Та ось настала й весна. Одного ранку помічник Пірі Матью Хенсон покликав Батька й показав йому щось за кормою. На південному обрії видніла тонесенька смужка світла. Щодень вона ширшала, аж поки з-за видноколу викотилося розпливчасте криваво-червоне сонце неправильної, еліптичної форми, мов якась новонароджена істота. Усіх охопила бурхлива радість. Засніжені вершини заяскріли пишними барвами — рожевою, зеленою, жовтою і, здавалося, що ці величні, холодні простори покірно лягали під ноги кожному, хто захоче їх підкорити. Небо проясніло, стало блакитним, і Пірі сказав, що пора штурмувати Полюс.

За день до виступу Батько, Матью Хенсон та три ескімоси з мішками з тюленячих шкур пішли до скель, на яких гніздилися птахи. За півдня вони дісталися до мети і назбирали безліч яєць — цих арктичних делікатесів. Наполохані птахи з криками знялися в повітря, і здавалося, то відколовся величезний уламок скелі. Батько ніколи в житті не бачив такої сили пернатих. Здебільшого то були фулмари та гагарки. Ескімоси розтягли сіті, і птахи стали заплутуватися в них. Набравши здобичі, скільки могли піднести, вони спустилися зі скель і стали вбивати птахів. Фулмарам, які були завбільшки з чайку, скручували шиї. Батька здивувало, як убивають гагарок. Їм просто натискували пальцем на серце. Батько дивися, як це роблять, а тоді спробував і собі. Тримаючи гагарку однією рукою, він великим пальцем другої натискував їй на груди. Голівка враз звисала — пташка була готова. Ескімоси любили м'ясо гагарки і звичайно засолювали його в мішках із тюленячих шкур.

Коли вертали на стоянку, Батько та Матью Хенсон обговорювали питання, що його весь час обговорювали учасники їхньої експедиції: кого Пірі візьме з собою до Полюса. Перед відплиттям із Нью-Йорка командор дав зрозуміти, що він і тільки він відкриє Полюс: усім іншим визначалася роль помічників у його гонитві за славою. «Я все своє життя готувався до цієї миті,— казав Пірі,— і зроблю це відкриття сам». Батько цілком погоджувався з такою позицією Пірі, почуваючи невпевненість новачка перед професіоналом. Та Матью Хенсон вважав, що крім ескімосів має право піти з Пірі ще хтось — а саме він. Батько вважав, що Хенсон має рацію. Він ходив із Пірі з усі його експедиції, був досвідчений і вправний дослідник Арктики. Він умів їздити на собаках, не гірше за ескімосів, лагодити нарти, розбивати стоянки, був дужий фізично і майстер на всі руки. Проте Батькові не сподобалася самовпевненість Хенсона, і він спитав негра, звідки той знає, що командор візьме саме його? Вони якраз спинилися з підвітряного боку скелі й дали перепочинок собакам. У цю мить крізь хмари виглянуло сонце, і земля заблищала як дзеркало.

— Я просто знаю це, сер, — посміхаючись, відповів Хенсон.

Наступного дня експедиція вирушила по полярній кризі далі на північ. Ішли окремими групами — один або два білих, гурт ескімосів, запряг собак і четверо-п'ятеро нарт. Кожна така група (крім групи Пірі) мала протягом тижня прокладати шлях для експедиції. Добре по-попрівши, вони повертали назад. Усе робилося для того, щоб Пірі зі своїми хлопцями міг пройти останню сотню миль із свіжими силами. На це й була скерована вся його система. Прокладати слід — було тяжко й небезпечно. Доводилося збивати кайлом величезні крижані брили, штовхати важкі нарти вгору й утримувати їх на стрімких спусках. На кожних нартах було близько шестисот фунтів інструменту і провізії. Коли нарти ламалися, їх доводилось розвантажувати, щоб збити поламані полозки, а ця робота виконувалася без рукавиць. На шляху траплялися розводдя, які треба було якось долати або перечікувати, поки вони замерзнуть. Із гуркотом, схожим на канонаду, крижини насувались одна на одну, сонце раз у раз ховалося за туманами. Часом доводилося перебиратись плазом із крижини на крижину, бо ніхто не хотів, щоб його винесло у відкритий океан. Погода була жахлива, лютий пронизливий вітер при п'ятдесяти, а то й шістдесяти градусах морозу, здавалося, змінював фізичні властивості повітря, і воно заходило в легені, мов крижані кристали. З кожним видихом на бороді та лямівках хутряних капюшонів товщав крижаний осад. Усі були в м'яких тюленячих унтах, у штанях з ведмежого хутра і теплих куртках із шкіри оленів-карібу. Та навіть м'яке хутро робилося на лютому морозі крихким. Сонце стояло над обрієм по двадцять чотири години на добу. Пройшовши за день із нелюдськими зусиллями п'ятнадцять миль, група розвідників розбивала стоянку, будувала іглу для експедиції, яка йшла слідом, годувала собак, розплутувала замерзлу упряж, кип'ятила чай на спиртівках і вечеряла мороженим м'ясом. Цілий березень експедиція Пірі повільно просувалася далі й далі на північ. Групи верталися одна за одною, їхнім завданням було так само ретельно прокласти для експедиції зворотний шлях. Пірі йшов останнім. Хенсон будував для нього іглу, доглядав за собаками, лагодив поламані нарти, готував вечерю та командував ескімосами, багато з яких стали просто нестерпними. Пірі цінував ескімосів за відданість і покірність,— якості, що їх цінують у собак. Коли настав час останнього переходу, Пірі таки взяв із собою Хенсона, а той вибрав кількох, на його погляд, найкращих і найвідданіших командорові ескімосів. Усі інші учасники експедиції мали повертатися назад. Батько повернувся вже давно. Він був у найпершій групі. Але не показав себе найвитривалішим.

— Я відсилаю вас назад не тому, що вам бракує мужності, — сказав Пірі, — а тому, що у вас легко відморожуються кінцівки.

І справді в Батька щодня відмерзала ліва п'ята, хоч як він її захищав. Щовечора він якось розморожував її, а назавтра вона знову відморожувалась. Те саме було з одним коліном та маленькою цяткою на руці. Батько повідморожував найнесподіваніші місця, і Пірі сказав, що це доля деяких людей, котрі потрапляють на Північ, і тут годі чимось зарадити. Пірі був добрий командир, і йому подобався Батько. Коротаючи довгі зимові місяці на борту «Рузвельта», вони виявили, що належать до однієї національної конгрегації віруючих. Пірі нетерпляче чекав здійснення своєї заповітної мрії. Батькова фірма вклала в експедицію Пірі чималі кошти, і за це її бос опинився аж на широті 72°46', що для нього було зовсім непоганим досягненням. На прощання Батько подарував Пірі американський прапор, який виготовив для цієї події. То було велике шовкове полотнище, в згорнутому вигляді — з носовичок завбільшки. Пірі подякував і заховав прапор у свої хутра. Командор попередив Батька, щоб той був уважним і стежив за розводдям в кризі, і відправив його назад на «Рузвельт», із трьома найнестерпнішими ескімосами.

І ось нарешті тільки одноденний перехід відокремлював Пірі від мети його життя. Він безжалісно гнав уперед Хенсона й ескімосів, дозволяючи їм спати не більше однієї-двох годин після виснажливого дня. На чистому небі зустрілися яскраве сонце й місяць уповні. Океан глибоко зітхав, і велетенські крижані тороси підносилися до неба. Вранці 9 квітня Пірі звелів зупинитися. Він наказав Хенсонові споруджувати льодовий заслон, за яким він міг би зробити необхідні виміри. Пірі ліг на живіт і став орудувати ківшиком із ртуттю та секстантом. Записував виміри на аркуші паперу й розраховував своє місцеперебування. Наслідки не вдовольнили командора. Він пройшов трохи далі і повторив виміри. Знову не вдовольнився. Цілий день човгав Пірі туди-сюди по кризі, милю вперед, дві назад, і все робив виміри. Результати не тішили його. Ступав кілька кроків на північ, а виходило, що на південь. На цій покритій кригою водяній поверхні точне місцеположення не визначалось. Він не міг сказати напевне: саме оця точка і є Північний Полюс. Проте всі виміри показували, що це десь тут.