Розділ «Частина перша»

Старий уже звертався до натовпу, б'ючи себе в груди й показуючи на небо. Жінка, в чорній хустині, похитала головою й тяжко зітхнула. Старий зірвав з голови капелюха і став рвати на собі волосся. Високого робітника так зворушила розповідь художника, що він забув про свої обов'язки перекладача.

— Цей чоловік, місіс,— зрештою мовив він,— і є батько дитини. Щоб прогодувати сім'ю, його дружина продавала себе, і він вигнав її з дому, а тепер оплакує, як оплакують небіжчика. Йому тридцять два роки, і посивів він за один місяць.

Старий ридав, закусивши губу. Він повернувся до Евелін і побачив, що вона зворушена його горем, так само, як усі, хто стояв на розі: шофер, робітник, жінка в чорній хустині, роззяви. Та потроху люди стали розходитись. Евелін знову підійшла до дівчинки, яка все сиділа на тротуарі. Присіла навпочіпки і вологими від сліз очима подивилася в сухі очі дитини. «Моя бідолашненька»,— мовила Евелін.

Ось так познайомилася Евелін Несбіт з 32-річним сизим художником та його донькою. У нього було довге єврейське ім'я, яке вона не могла вимовити і тому називала його Тате,— так само, як дівчинка. Тате був голова Спілки художників-соціалістів нижнього Іст-Сайду. Це був гордий чоловік. Евелін зрозуміла, що зблизитися з ним можна, тільки замовляючи йому портрети. За два тижні він вирізав сто сорок силуетів Евелін. За кожний вона платила йому п'ятнадцять центів. Іноді замовляла портрет дівчинки. Тате зробив щось із дев'яносто таких портретів, і вирізав їх дуже ретельно, не поспішаючи. Якось Евелін замовила портрет себе з дівчинкою. Тате пильно подивився на неї, і в його очах промайнула страшна підозра. Однак замовлення виконав. Незабаром Евелін зрозуміла, що хоча люди й зупиняються подивитись, як працює художник, проте мало хто замовляє йому портрет. Він став робити дедалі складніші силуети Евелін та дівчинки, вирізаючи також тло: ломовика, що проїздив вулицею, чоловіків у автомобілях з відкритим верхом. За допомогою ножиць він передавав не тільки зовнішню схожість, але й настрій людини, її вдачу, радість і сум. Нині більша частина його силуетів зберігається по приватних колекціях. Евелін приїздила сюди майже щодня і залишалася, скільки витримувала. Одягалася якомога скромніше. Наслідуючи Toy, вона добре платила шоферові, щоб той мовчав. Пліткарі-репортери по-своєму тлумачили зникнення Евелін. Гадаючи, що вона стала жертвою божевільного кохання, вони пов'язували її ім'я з десятками чоловіків. І що менше бачили її, то більше домислювали. Вона не зважала і навідувалася далі до нижнього Іст-Сайду, перейнята своїм новим захопленням. Запиналася чорною хусткою, а поверх блузки вдягала старий поїдений міллю светр — ці речі шофер ховав під сидінням автомобіля. Приходила на «куток Тате», позувала йому, а сама дивилася на прив'язану дівчинку. Евелін була, мов зачарована. За весь цей період в її житті не було іншого чоловіка, крім шаленого Гаррі К. Toy. Якщо не брати до уваги її нового таємничого поклонника — вилицюватого юнака з русявими вусами, який усюди ходив назирці за нею. Уперше вона побачила його на «розі Тате». Він стояв на протилежному боці вулиці й відвів погляд, коли вона визивно подивилась на нього. Евелін знала, що її свекруха найняла приватних детективів. Та, як на детектива, той юнак був надто соромливий. Він розвідав, де вона живе, де й коли буває, але жодного разу не підійшов до неї. Його увага не тільки не лякала Евелін, а навпаки, видавалась їй якимсь захистом. Вона відчувала, що юнак без тями від неї. Евелін думала про свою дівчинку, вкладаючись спати, і з думками про неї прокидалася. Плани на майбутнє спалахували й гасли у неї в голові, як вогні фейерверку. Вона стала дратівлива, нервова, видавалася збудженою і водночас дуже щасливою. Що ж, вона посвідчить на користь свого чоловіка, зробить усе, що в її силах. Евелін сподівалася, що його однаково визнають винним і запроторять за грати на все життя.

Маленька дівчинка у фартушку брала її за руку, але завжди мовчала. Навіть із Тате вона майже не розмовляла. «Ніхто не тужить так, як дитя, навіть закохані», — сказав художник. Евелін розуміла, що гордий Тате був би вже давно прогнав її, якби не бачив, що дівчинка рада, коли вона приходить. Одного дня Евелін приїхала, як завжди, та не побачила ні батька, ні доньки. На щастя, вона вже знала, що живуть вони на Хестер-стріт, над лазнею, і мерщій подалась гуди. Боялась навіть подумати, що з ними могло статися лихо. Хестер-стріт була велелюдна базарна вулиця, де продавали городину, фрукти, курчат, пиріжки. На тротуарах юрмилися покупці. Переповнені ящики для сміття стояли рядами перед кожним будинком. На пожежних драбинах сушилася білизна. Евелін швидко піднялася залізними сходами і вбігла в темний, неймовірно смердючий, брудний коридорчик. Тате з дівчинкою жили в мансарді, у двох маленьких кімнатках. Евелін постукала — раз, удруге. Двері з рипінням прочинилися, але ще зоставались на ланцюжку.

— Що сталося? — спитала Евелін. — Впустіть мене.

Її візит заскочив Тате зненацька. Він був у сорочці та домашніх капцях. Незважаючи на сильний протяг зі сходів, він залишив двері прочиненими і став похапцем одягати піджак та черевики. Накинув на ліжко яскраве покривало. Дівчинка лежала в сусідній кімнаті. У неї був жар. Помешкання освітлювалося свічками. Крихітна спальня, дарма що з вікном, була темна, як і перша комірчина. Вікно виходило на вентиляційну шахту. Коли очі Евелін звикли до сутіні, вона побачила, що в кімнатках дуже чисто. Старий розгубився і, здається, не знав, що робити з гостею. Він нервово пахкав цигаркою, тримаючи її на європейський манір між великим і вказівним пальцями, долонею догори.

— Я побуду з дитиною, — сказала Евелін, — а ви йдіть працюйте.

Художник погодився, аби тільки втекти з дому, від Евелін. Він перекинув через руку чорний оксамитовий клапоть, узяв свою скриньку і вийшов. Евелін зачинила за ним двері. Вона заглянула в буфет — там стояло кілька чашок і тарілок з дешевого фаянсу. Зазирнула в комод, подивилася на вишкрябаний дубовий стіл, за яким їла родина. Біля вікна у спальні лежала на швейній машинці купа трусів. Машинка була з ножним приводом. На шибці вікна мерехтів вогник свічки. Поблискувала латунь ліжка. Евелін відчула якусь спорідненість із вигнаною матір'ю. Дівчинка дивилась на неї мовчки, без усмішки. Гостя скинула хустку, старий светр і поклала їх на стілець. На столику за ліжком стояли книжки на ідіш і англійською мовою. На обкладинках кількох брошур щільними лавами виступали робітники. Ніхто з них не був схожий на кволого сивого Тате. На стінах не було ні дзеркал, ні жодної фотографії. У першій кімнаті Евелін побачила полив'яну балію. Знайшла відро, спустилася на перший поверх і набрала з крана води. Підігріла воду на плиті і занесла до спальні балію, відро та чистий рушник. Дівчинка натягла ковдру до підборіддя. Евелін обережно відгорнула ковдру й посадовила дівчинку на краєчок ліжка. Скинула з неї нічну сорочечку, і тепло дитячого тільця зігріло її, як промені сонця. Вона поставила дівчинку в балію, опустилася перед нею навколішки і, черпаючи пригорщами теплу воду, стала мити її смагляві плечі, коричневі сосочки ще не розвинених груденят, обличчя, спину, гладенький животик. Потім, склавши рушник учетверо, Евелін ніжно обтерла дівчинку й одягла її в чисту сорочку, яку знайшла в шафі. Сорочка була завелика, і дівчинка видавалась у ній такою кумедною, аж сама засміялась. Евелін розправила простирадло, підбила подушки, знов посадовила дівчинку і торкнулась її чола, — воно було холодне. Темні очі дитини блищали в сутінках. Евелін розчесала її чорне волосся, погладила їй личко, нахилилась до неї, і маленькі рученята оповили її шию. Дівчинка поцілувала Евелін.

Того дня Евелін хотіла викрасти дитину, і хай би Тате залишився наодинці зі своєю долею. Старий художник ніколи не питав, як її звуть, нічого не знав про неї, і зробити це було б легко. Натомість Евелін із подвійним завзяттям стала опікуватись цією родиною, приносила їм їжу, білизну та все інше, що могла принести, не травмуючи гордості старого. Їй до нестями хотілося стати такою самою, як вони; вона надокучала Тате розмовами, а в дівчинки навчилась шити труси. Щовечора вона жила по кілька годин життям жінки з єврейських нетрищ. Поверталася вона до шофера Toy, який дожидав її за кілька кварталів звідти, завжди в розпачі. Евелін так захопилася цією любов'ю, аж стала погано бачити. Очі її весь час моргали від сліз, а голос від безперестанного щасливого плачу зробився хрипкий.

8

Одного дня Тате запросив її на збори, влаштовані Спілкою художників-соціалістів з нижнього Іст-Сайду та сімома іншими організаціями. Подія була важлива. Доповідь мала робити славнозвісна Емма Голдман. Хоч вона й анархістка, а він належить до соціалістів, пояснив Тате, він поважає її за хоробрість і чесність; тим-то й погодився на тимчасову спілку між соціалістами та анархістами — хай навіть на один вечір, — бо зібрані на цій зустрічі кошти підуть на підтримку страйкарів — шевців та металургів із Маккіспорт, штат Пенсільванія,— а також анархіста Франціско Феррера, якого іспанський уряд засудив до страти за підбурювання до загального страйку в країні. Через п'ять хвилин Евелін відчула, що тоне у пишномовних зворотах радикального ідеалізму. Вона не зважилася признатись Тате, що не розуміє, в чому різниця між анархізмом та соціалізмом, і що думка побачити горезвісну Емму Голдман лякає її. Отож Евелін запнулася хусткою, взяла дівчинку заруку й пішла з Тате на Чотирнадцяту вулицю Іст-Сайду. В одному місці вона обернулась поглянути, чи йде за нею її боязкий обожнювач. І він таки йшов, на півкварталу позаду, низько насунувши на худе обличчя солом'яний капелюх.

Темою виступу Емми Голдман був великий драматург Ібсен. У його творчості,— сказала вона, — можна знайти всі необхідні інструменти для радикального розтину суспільства. Емма Голдман була негарна. Низенька, товста жіночка з чоловічими рисами обличчя. Крізь окуляри в роговій оправі її очі здавалися дуже великими, ніби весь час обурювалися тим, що бачили. Голос у неї був напрочуд сильний і дзвінкий, і хоч Евелін з полегкістю побачила, що Голдман звичайна жінка, до того ж маленька, ораторський хист цієї революціонерки зачарував Евелін. Вона навіть не помітила, як хустка сповзла їй на плечі. На зборах було близько ста чоловік — одні сиділи на лавах, решта стояли попід стінами. Емма Голдман промовляла, стоячи за столом у кінці кімнати. На дверях стояли полісмени, й один сержант спробував урвати промову Емми. Мовляв, вона повинна говорити про драму, як було оголошено, а не про Ібсена. Та полісмена освистали, і він вийшов. Голдман не засміялася разом з іншими, знаючи, що дражнити поліцію дуже небезпечно. Вона заговорила ще швидше, раз у раз спиняючись поглядом на алебастровому обличчі Евелін Несбіт, яка сиділа між Тате та дівчинкою в першому ряді, праворуч. Місце було почесне, адже Тате очолював Спілку художників-соціалістів.

— Ми за вільне кохання! — вигукнула Голдман. — Ті, хто, як місіс Альвінг, слізьми й кров'ю заплатили за своє духовне пробудження, відкидають шлюб як обман, як знущання над людською гідністю.

— Ні! Ні! — закричав дехто в залі, серед них і Тате.

— Товариші й браття, — провадила Голдман, — чи можете ви, соціалісти, байдуже дивитися, як половина людства тягне подвійне ярмо? Невже ви не розумієте, що це вигідно суспільству, яке грабує вас? Усі так звані реформатори розводяться сьогодні про проблему білих рабів. Та якщо біле рабство — проблема, то чому не проблема — шлюб? Чи ж не очевидно, що існує прямий зв'язок між інститутом шлюбу й узаконеними домами розпусти?

На ці слова в залі почулися вигуки: «Ганьба! Ганьба!» Тате затиснув руками вуха дочці і пригорнув її до себе. Якийсь чоловік скочив на ноги і став кричати. Голдман заспокійливо піднесла руки. «Товариші, ви, звичайно, можете не погоджуватись, тільки не в такий спосіб, бо поліція використає це як привід, щоб розігнати збори». Люди стали озиратись і побачили, що справді в натовпі біля дверей з'явилося з десяток полісменів. «Ви ж бо знаєте, — поквапно вела далі Голдман,— жінки не мають права голосувати, не вільні кохати, кого їм хочеться, не вільні розвиватися розумово й духовно! А чому? Невже всі наші таланти в тілі? Невже ми не можемо писати книжки, бути вченими, музикантами, розробляти філософські моделі для поліпшення суспільства? Сьогодні серед нас сидить одна з найчарівніших жінок Америки, жінка, яку капіталістичне суспільство змусило знайти своє покликання в торгівлі власним тілом, і вона це робить із таким успіхом, що їй можуть позаздрити Пірпонт Морган або Джон Рокфеллер. Однак її ім'я — скандальне, а імена тих мільярдерів підлабузники-законодавці вимовляють із глибокою пошаною». Евелін похолола. Хотіла закутатись у хустку, та побоялася, що в такий спосіб приверне до себе увагу. Тому сиділа нерухомо, втупившись у свої руки на колінах. Принаймні ця жінка виявила милосердя й не дивилася в бік Евелін, коли говорила про неї. Слухачі мало не поскручували собі в'язи, видивляючись, про кого ж то говорить доповідачка; та нараз їхню увагу відвернули крики в кінці зали. У всіх дверях з'явилися сині мундири. Хтось заверещав, і зала миттю обернулася на пекло. Так завжди закінчувалися промови Емми Голдман. Поліція ринула в прохід між лавами. Анархістка спокійно стояла за столом і складала в портфель свої папери. Евелін Несбіт почервоніла, відчувши на собі осудливий погляд Тате. Він дивився на неї, як дивляться на таргана, перш ніж його розчавити. На його старому обличчі з'явилися нові зморшки, він став схожий на діда, що доживає свої останні хвилини, а його запалі очі переклали для неї слова, які він прошепотів на ідіш: «Моє життя осквернили повії». І, схопивши за руку дівчинку у фартушку, він зник у натовпі.

Евелін стояла й дивилася їм услід. Їй здавалося, вона сліпне. Рука шукала якоїсь опори. «Ідіть за мною», — раптом пролунав у неї над вухом знайомий голос, і її руку стисла сама Емма Голдман. Потиск був залізний, Голдман провела її через невеликі двері за столом промовця, і, коли вони вже зачинялися, Евелін, зойкнувши, озирнулася й побачила свого несміливого русявого незнайомця, який продирався крізь натовп до неї.

— О, я стріляний птах, — мовила Емма Голдман, ведучи її вниз темними сходами.— Для мене це звичайнісінькі збори.

Сходи вивели їх у бічну вулицю. Вхід до зали, де відбулися збори, був за рогом. Калатаючи дзвоником, повз них промчав поліційний фургон і звернув за ріг. Емма Голдман узяла Евелін під руку і швидко повела її в протилежний бік.