Розділ «Частина перша»

Саме в цей період історії Джейкоб Рііс[4], невтомний журналіст і борець за реформи, писав про те, що необхідно вирішити проблему житла для бідняків. Вони мешкали по багато чоловік в одній кімнаті. Бракувало елементарної санітарії. Вулиці смерділи від нечистот. Діти легко застуджувалися й мерли як мухи. Вони вмирали, лежачи на двох зсунутих докупи табуретках або на підлозі. Багато людей вважало, що бруд, голод та хвороби — це відплата іммігрантам за їхнє моральне виродження. Та Рііс вірив у вентиляцію. Вентиляція, світло та свіже повітря — запорука здоров'я. Він ходив по нетрищах, піднімався темними сходами, стукав у двері і фотографував знедолених. Тримаючи вгорі «бліц», репортер ховав голову під запинало й робив знімок. Потім ішов геть, а люди й далі сиділи нерухомо, як перед фотоапаратом. Ніби чекали швидких змін у своєму житті. Рііс зробив кольорову карту етнічних груп, які населяли Манхеттен.

— Брудно-сірий — то євреї: це їхній улюблений колір, — пояснював він. — Червоний — смагляві італійці. Блакитний — ощадливі німці. Чорний — африканці. Зелений — ірландці, а жовтий — китайці, вони бо схожі на котів, такі самі спритні, жорстокі й страшні, якщо розлютити їх. Додайте сюди ще якихось кольорів для фіннів, арабів, греків та інших, — кричав Рііс, — і матимете строкату картину нашої гуманної цивілізації!

Якось Рііс вирішив узяти інтерв'ю у відомого архітектора Стенд-форда Уайта. Він хотів запитати Уайта, чи той будував коли-небудь житла для бідняків. Ріісом заволоділа ідея будівництва домівок для знедолених, з вентиляцією та освітленням. Він знайшов Уайта в порту. Той спостерігав, як вивантажували всякі архітектурні прикраси та мистецькі вироби. З корабельних трюмів видобувалися цілі атріуми[5], обтесані гранітні брили, картини, скульптури, гобелени, ліпні та розмальовані карнизи, черепиця, мармурові водограї, мармурові сходи й балюстради, паркет, шовкові шпалери, ядра, списи, панцери, арбалети та інша старовинна зброя; ліжка, меблі з гербами, карети, обідні столи, буфети, клавікорди, контейнери зі срібним, золотим, порцеляновим та скляним посудом; скрині з церковним начинням, рідкісними книгами й табакерками. Уайт, дужий, кремезний чоловік із рудим, посрібленим сивиною чубом, ходив по причалу й погрожував докерам закритою парасолькою. «Обережніше, йолопи!» — кричав він. Рііс хотів був поставити архітекторові свої запитання. Про житла для бідняків. Але перед його очима стояло видиво демонтованої Європи, і раптом Рііс відчув, що він датчанин.

Того вечора Уайт пішов на прем'єру «Мадмуазель Шампань» — у зимовий сад Медісон-Сквер-Гарден. Це було на початку червня, а наприкінці місяця з настанням спеки по нетрищах почали мерти діти. Кімнати розпікались як печі, а мешканці не мали води навіть напитися. Стічні труби повисихали. Батьки бігали по вулицях, шукаючи льоду. Реформісти домоглися чималих успіхів у боротьбі з корупцією в місті, та заповзятливі торговці все ж таки скупили всі запаси льоду і продавали крихітні брусочки за неймовірно високу ціну. Люди стелилися прямо на тротуарах, спали під дверима будинків. Коні падали й здихали на вулицях. По місту їздили фургони департаменту санітарії, підбирали трупи тварин. Та це майже не допомагало. Трупи швидко розкладалися від спеки, пацюки жерли дохлятину. А над усім цим, над порозвішуваним на мотузках ганчір'ям плинув запах смаженої риби.

4

У розпалі літньої спеки політичні діячі, готуючись до перевиборів, запрошували своїх прибічників на прогулянки за місто. Наприкінці липня один із таких кандидатів з гарденією в петлиці виступав на чолі цілого параду, що йшов вулицями Четвертого району. Оркестр грав марш Сузи[6]. Члени Асоціації підтримки кандидата прямували до річки, де вся процесія піднялася на борт пароплава «Велика Республіка», який ішов з Коні-Айленду в Райбіч, штат Нью-Йорк, відразу за Нью-Рошеллю. Перевантажений пароплав, на якому було тисяч п'ять пасажирів, ішов з помітним креном на правий борт. Сонце пекло нестерпно. Пасажири юрмилися на палубах, жадібно ковтаючи свіже повітря. Вода була прозора, як скло В Райбічі всі зійшли на берег, і парадною процесією рушили до павільйону, де вже стояли сервіровані столи. Офіціанти в довгих білих фартухах подавали традиційну тушковану рибу з гарніром. Після ленчу з маленької естради для оркестру виголошувалися промови. Естраду було прикрашено прапорами. Про це подбала Батькова фірма. На багатьох прапорах сяяло виписане золотом прізвище кандидата, а на столиках стояли сувенірні американські прапорці. Члени Асоціації підтримки кандидата добре повеселилися того дня: пили пиво, грали в бейсбол, підкидали підкови. На Райбічських луках покотом лежали чоловіки, прикриваючи котелками обличчя від палючого сонця. Після вечері військовий оркестр дав концерт, а закінчилося свято чудовим фейерверком. Молодший Материн Брат прийшов сюди, щоб особисто наглядати за цією заключною частиною. Він любив вигадувати різні комбінації з вогнів. Тільки ця робота цікавила його по-справжньому. Ракети летіли в наелектризоване вечірнє небо. Угорі сяйнула сліпуча блискавка. Ніби покотилося по воді величезне барвисте колесо. Спалахнув новий фейерверк — і в нічному небі, мов нове сузір'я, виник жіночий профіль. Червоні, білі, сині вогні гасли, як метеори, вибухали, як бомби, розліталися снопами іскр, освітлюючи старий пароплав, що стояв на якорі. Усі кричали «Ура!» А після фейерверку запалено смолоскипи, які освітлювали дорогу до причалу. Коли поверталися назад, корабель ішов з креном уже на лівий борт. Серед пасажирів був і Молодший Материн Брат, він стрибнув на пароплав в останню хвилину. Переступаючи через чоловіків, які спали просто на палубі, підійшов до поручнів на носі пароплава і підставив обличчя вітерцю, який народжувався десь над чорною водою. Він напружено вдивлявся в темряву і думав про Евелін.

А тим часом Евелін Несбіт щодня повторювала свій виступ перед судом, який мав слухати справу про вбивство її чоловіком Стендфорда Уайта. Вона повинна була тепер не тільки навідувати чоловіка в міській в'язниці Томбс, де його тримали, а й радитися відразу з кількома адвокатами; з його матір'ю, величною Пітсбурзькою вдовою, котра зневажала Евелін; зі своєю матір'ю, чиї найсміливіші плани щодо вигідного одруження дочки успішно здійснилися. Преса стежила за кожним рухом Евелін. Оселилася вона в маленькому приватному готелі. Намагалася не згадувати понівеченого обличчя Стендфорда Уайта. Їсти їй приносили в номер. Вона вчила напам'ять рядки своєї промови в суді. Лягала рано, бо вважала, що сон освіжає шкіру. Їй було сумно, і вона замовила своїй кравчині кілька суконь. Захист Гаррі К. Toy грунтувався на тому, що він буцімто вчинив убивство в нестямному стані, коли Евелін розповіла йому, як її згвалтовано в 15 років. Вона була натурщицею і мріяла стати актрисою. Стендфорд Уайт запросив її до своєї квартири у хмарочосі на Медісон-Сквер-Гарден і пригостив шампанським, у яке підсипав снотворного. Коли вранці вона прокинулась, то побачила поруч себе голого Уайта.

Та не так просто буде переконати присяжних, ніби Гаррі К. Toy ошалів тільки через те, що почув цю казочку. Він був дуже забіякуватий, і все своє життя бешкетував по ресторанах. На великій швидкості виїжджав автомобілем на тротуар. Не раз хотів укоротити собі віку і одного разу випив пляшку опію. Мав цілий набір шприців у срібній коробочці і впорскував собі наркотики. Ще мав звичку — бити себе кулаками в скроні. Це був владний, жадібний і до нестями ревнивий чоловік. Ще до одруження він примушував Евелін підписати свідчення під присягою, що Стендфорд Уайт бив її. Вона відмовилась і про все розповіла Уайтові. Тоді Гаррі повіз її до Європи: там він не тривожився, що Уайт підмінюватиме його. Мати Евелін поїхала з ними як гувернантка. Вони пливли на «Кронпринцесі Цецілії». У Саутгемптоні Гаррі розрахував матір Евелін, і по материку вони подорожували вже тільки вдвох. На якийсь час вони оселилися в старовинному замку Каценштейн, у Австрії, який Гаррі винайняв в оренду. Першої ж ночі в Каценштейні Toy роздягнув Евелін і став шмагати її батогом по голих сідницях. Її зойки луною розкочувалися по коридорах та кам'яних сходах. Австрійська обслуга — чоловік і жінка — прислухалися в своїй кімнатці: ці зойки збуджували їх, тож вони відкоркували пляшку «Голдвассеру», трохи випили і вдалися до любощів. Тіло Евелін покрилося червоними рубцями. Вона плакала й стогнала всю ніч. А вранці Гаррі знову зайшов до її кімнати, цього разу з ременем для правки бритви. Кілька тижнів по тому Евелін не могла підвестися з ліжка. Коли вона стала одужувати, Гаррі приніс їй стереооптичні слайди Шварцвальду та Австрійських Альп. У ліжку він був уважним і ніжним. Та Евелін вважала, що їхні взаємини не повинні обмежуватися тільки нічною злагодою. І домоглася, щоб він відправив її додому. Поверталася на «Карманії» сама: мати Евелін давно була вдома. Тільки-но прибувши до Нью-Йорка, Евелін пішла до Стендфорда Уайта і розповіла йому про все. Вона показала йому шрами на внутрішньому боці правого стегна. «Моя бідолашненька!» — сказав Стендфорд Уайт. Він поцілував те місце. Евелін показала йому світло-жовті та вишневі плями на лівій сідниці. «Який жах!» — сказав Уайт і поцілував те місце. Вранці він послав її до адвоката, і той підготував письмове свідчення під присягою про те, що сталося в замку Каценштейн. Евелін його підписала. «Тепер люба, тільки-но Гаррі повернеться, ти покажеш йому цей папірець», — сказав Стендфорд Уайт, широко посміхаючись. Так вона й зробила. Гаррі К. Toy прочитав свідчення, зблід і негайно запропонував одруження. Вона була хористка і повелася так, як на її місці вчинила б кожна з дівчат — метеликів богині Флори.

Тепер Гаррі сидів у в'язниці, перебуваючи в центрі загальної уваги. Його камера містилася на Поверсі Вбивць, у верхньому ярусі похмурого Томбса. Щовечора наглядачі приносили йому свіжі газети, і він міг стежити за успіхами улюбленої команди «Піттсбург Нешнлз» та її зірки Онеса Вагнера. Читаючи про бейсбол він читав і про себе. Переглядав усі газети й журнали — «Уорлд» «Трібюн», «Таймс», «Івнінг Пост», «Джорнел», «Геральд». Прочитавши газету, він згортав її і викидав крізь грати; газета розліталася на окремі сторінки й падала з шостого поверху в тюремний двір, його поведінка дивувала наглядачів. Тут рідко з'являлися люди такого високого стану. Toy був не а захваті від тюремного меню, і їжу йому приносили з ресторану Делмоніко. Він був чепурун, і щоранку його слуга ніс до в'язниці зміну білизни. Він не любив негрів, і його запевнили, що в сусідніх камерах їх немає. Toy оцінив послужливість своїх наглядачів, але дякував їм досить своєрідно. Жбурляв собі під ноги зібгані 20-доларові асигнації, а коли наглядачі піднімали гроші, обзивав їх шолудивими свиньми. Наглядачі були дуже задоволені. Після зміни їх атакували на вулиці газетярі, розпитуючи про Toy. Щодня приїжджала Евелін у блузі з високім коміром та гофрованій спідниці. Вона завжди виглядала чудово. Чоловікові й дружині дозволялися прогулянки Мостом Смутку — залізним місточком, що сполучав в'язницю Томбс із будівлею кримінального суду. Toy йшов, важко похитуючись,— так ходять тільки розумово неповноцінні люди. У нього був великий рот, а очі круглі, як у ляльки. Часом бачили, як він вимахує руками, а Евелін стоїть, низько схиливши голову. Крислатий капелюх ховав вираз її обличчя. Іноді він просив дозволу побути з нею в кімнаті побачень. Наглядач, який перебував поруч, за дверима з маленьким віконцем, розповідав, що Toy плакав, а часом стискав руку Евелін. Іноді він швидко ходив з кутка в куток, б'ючи себе кулаком по скронях, а вона дивилася на вулицю крізь загратоване вікно...

Репортерам, які оточували її по виході з Томбса, Евелін заявляла, що її чоловік не винен. «Суд доведе, що Гаррі не винен», — сказала якось вона, сідаючи в «електричний екіпаж», який подарувала їй велична свекруха. Шофер зачинив дверці. У машині Евелін розридалась. Вона краще за будь-кого знала, наскільки Гаррі винний, але погодилася захищати його за 200 тисяч доларів. А за розлучення збиралася заправити ще більше. Евелін постукала пальцями по обшивці автомобіля. Сльози висохли. Холодне почуття тріумфу переповнило її серце. Вона виросла на вулицях шахтарського міста у Пенсільванії. І стала бронзовою богинею, яку Стенні Уайт поставив на хмарочосі Медісон-Сквер-Гарден, величною нагою Діаною з напнутим луком у руках.

Сталося так, що саме в цей період нашої історії похмурий романіст Теодор Драйзер жорстоко страждав, бо критики розгромили його першу книжку «Сестра Керрі», і вона майже не мала попиту. Він не міг працювати, почувався розбитим, зганьбленим і нікого не хотів бачити. Винайняв мебльовану кімнату в Брукліні й переїхав туди. Там він узяв собі за звичай сидіти на стільці посеред кімнати. Одного разу йому здалося, що стілець повернутий не так. Він підвівся й повернув його трохи праворуч. Знову не сподобалося. Повернув стільця ще праворуч, потім іще. Обернув його майже кругом, але так і не вирішив, як поставити. Тьмяний присмерк згасав за брудними шибками мебльованої кімнати. Драйзер крутив стілець усю ніч.

5

Майбутній процес Toy був не єдиною визначною подією Томбса. Два наглядачі у вільний від роботи час сконструювали кайдани для ніг, які, на їхню думку, були надійніші за казенні. Щоб довести це, вони попросили випробувати їх самого Гаррі Гудіні. І от якось уранці великий маг з'явився в кабінеті начальника в'язниці. Газетярі сфотографували його, коли він тиснув руку начальникові Томбса, а також між двома усміхненими наглядачами, яких він обіймав за плечі. Гудіні пускав шпильки на адресу газетярів. Артист узяв кайдани, уважно оглянув їх і прийняв виклик. Він скине їх із себе завтра під час вечірніх перегонів на іподромі «Кейс». У присутності репортерів Гудіні виклав свої умови: його роздягнуть, зв'яжуть, замкнуть у камері, а одежу покладуть під дверима в коридорі. Потім його залишать самого, і за 5 хвилин він з'явиться без кайданів і вдягнений у кабінеті начальника Томбса. Начальник завагався. Гудіні прикинувся здивованим. Зрештою, він прийняв виклик наглядачів без вагань: виходить, начальник не вважає свою в'язницю надійною? Репортери стали на бік Гудіні. Начальник знав, як газети можуть витлумачити його відмову і поступився. Він вірив у надійність тюремних камер. Стіни його кабінету були світло-зелені. На столі стояли фотографії дружини й матері. Поряд, на маленькому столику, — коробка сигар і карафа ірландського віскі. Він підняв телефонну трубку й багатозначно подивився на газетярів.

Незабаром охорона провела голого Гудіні на Поверх Убивць. В'язнів тут було небагато, і надійність камер гарантувалася. Гудіні замкнули в порожній камері. Його одежу акуратно склали в коридорі — дотягтися до неї крізь грати він би не зміг. А наглядачі й репортери, як домовлено, повернулися до кабінету начальника. У різних місцях свого тіла Гудіні ховав шматочки дроту та гнучкі сталеві прутики. Цього разу він провів долонею по лівій стопі і видобув з-під мозоля сталеву пластинку в чверть дюйма завширшки і в півдюйма завдовжки. З густого чуба дістав шматочок сталевої дротинки і з'єднав його з пластинкою — вийшла відмичка. Просунувши руку крізь грати, він уставив імпровізований ключ у замок й обережно повернув його за годинниковою стрілкою. Двері відчинилися. У цю мить Гудіні побачив, що в камері навпроти світиться і там хтось є. В'язень дивився прямо на Гудіні. У нього було широке плескате обличчя, схожий на свиняче рило ніс, великий рот, неприродно світлі банькаті очі і жорстке зачесане назад волосся. Гудіні подумав, що це обличчя манекена, з якими виступають черевомовці. В'язень сидів за накритим скатертиною столом, на якому стояв сервіз із рештками вишуканого обіду. З відерця з льодом стриміла порожня пляшка з-під шампанського. Залізні нари вкривала стьобана ковдра, а в головах лежала справжня подушка. На стелі коливалася тінь від шовкового абажура фірми Тіффані. В похмурій сутіні в'язниці ця камера видавалася якоюсь театральною сценою. В'язень підвівся й величним жестом привітав Гудіні, скрививши широкий рот у ледь помітній посмішці. Гудіні став похапцем одягатися. Він одягнув труси, штани, шкарпетки і взувся. А в камері в'язень так само похапцем став роздягатись. Гудіні вдягнув сорочку, затягнув краватку, застебнувся, накинув на плечі шлейки й надів піджак.

А в'язень уже стояв голісінький, як Гудіні кілька хвилин тому. Він підійшов до дверей і притиснувся стегнами до грат. Гудіні кинувся бігти, навпомацки відімкнув двері ярусу і зачинив їх за собою.

Гудіні нікому не розповідав про цю дивну зустріч. Поздоровлення з новим успіхом він приймав без особливого ентузіазму. Навіть довгі черги по газети з описом того, як він вивільнився від кайданів за 2 хвилини не тішили великого мага. Через кілька днів Гудіні зрозумів, що гротескний імітатор його дій на Поверсі Вбивць, не хто інший як Гаррі К. Toy. Гудіні сердився, коли люди не сприймали його мистецтва серйозно. Він почав розуміти, що здебільшого то були представники вищих класів. Вони безцеремонно втручалися в його життя і ставилися до нього, як до блазня. До того ж Гудіні був дуже честолюбний і ревниво стежив за технічним поступом. Поки він показував на маленькій сцені свої чудеса, люди навчилися запускати в небо літаки та виготовляти автомобілі, які мчали із швидкістю 60 миль на годину..Теодор Рузвельт напав на Іспанію і послав довкола світу цілий флот лінкорів, білих, як його зуби. Товстосуми знали, що справді важливо. А на Гудіні вони дивились, як на дитину або дурника. І все ж таки його палке прагнення вдосконалювати своє мистецтво відбивало американський ідеал. Гудіні був справжній атлет. Не пив і не курив. Був мускулястий, спритний і відважний. Та для багатіїв усе це було ніщо.

Новий номер Гудіні полягав у тому, що він вибирався з банківського сейфа, а тоді відмикав сейф ще раз і глядачі бачили там його асистента, який щойно стояв на сцені. Номер мав шалений успіх. Одного вечора менеджер сказав Гудіні, що його бажає бачити місіс Стювезан Фіш із 78 вулиці: вона, мовляв, хоче, щоб він виступив у неї на балу. Місіс Фіш була однією з чотирьохсот[7]. Вона славилася своєю дотепністю. Одного разу дала бал, на якому всі повинні були розмовляти, як малі діти. Цього разу вона хотіла вшанувати пам'ять свого покійного друга архітектора Стендфорда Уайта, що спорудив їй будинок у стилі венеціанського палацу дожів. «Я не хочу мати нічого спільного з цими людьми», — відповів Гудіні менеджерові. Той переказав місіс Фіш, що Гудіні не зможе в неї бути. Тоді вона подвоїла ціну. Бал відбувся увечері в понеділок — перший великий бал сезону. Гудіні прибув близько дев'ятої на взятому напрокат «пірс-ерроу». В автомобільному причепі він привіз своє причандалля.

Без відома Гудіні місіс Фіш запросила на бал також циркову трупу Барнума і Бейлі[8]. Вона любила несподіванки. Гудіні провели до вітальні, де його відразу оточив натовп чудернацьких людей, які багато чули про великого маестро і тепер хотіли бодай торкнутися до нього. Там були створіння з лускатою шкірою і долонями, що росли прямо з плечей, ліліпути з телефонними голосами, сіамські сестри. Гудіні скинув плащ, циліндр, рукавички і віддав асистентові. Опустився в крісло. Його помічники чекали настанов. Химерні людці не відводили від нього очей.

Вітальня була гарно оздоблена: різьблена стеля, на стінах фламандські гобелени із зображенням Актеона, якого шматують пси.

На початку своєї кар'єри Гудіні працював у маленькому цирку на заході Пенсільванії. Щоб опанувати себе, він згадав тодішніх своїх колег. Одна ліліпутка відокремилася від гурту і попросила всіх відступити на кілька кроків назад. Це була Лавінія Тамб, удова Генерала Тома Тамба, найславетнішого з ліліпутів. Лавінія Уоррен Тамб була вбрана в розкішну сукню, яку подарувала їй господиня дому: міс Фіш хотіла познущатися зі свого ворога, місіс Уїльям Астор, що минулої весни носила такий самий фасон. Лавінія Тамб була так само зачесана, як і леді Астор. На ній сяяли копії брильянтів місіс Астор. Їй було років сімдесят, і вона трималася з гідністю. Близько п'ятдесяти років тому, в день їхнього весілля, їх з полковником Тамбом приймав у Білому домі сам Лінкольн. Гудіні мало не заплакав. Лавінія більше не працювала в цирку; вона приїхала в Нью-Йорк із Бріджпорта, де мала власний будинок. Вона жила в Бріджпорті, щоб бути завжди біля чоловікової могили. Він помер багато років тому, і тепер його гранітний пам'ятник височів на кладовищі Маунтін-Гроу. Лавінія була два фути заввишки. Вона підійшла до колін Гудіні. З роками її голос погрубішав і тепер звучав, як у двадцятирічної дівчини. Очі в неї були сині і мерехтливі, волосся срібне, біла шкіра змережана тонесенькими зморшками. Вона нагадувала Гудіні його матір.