Розділ «Частина перша»

— Ходи до нас, хлопчику, і покажи нам що-небудь із своїх номерів,— попросила Лавінія.

Гудіні показав циркачам кілька простих фокусів. Він сховав у роті більярдну кулю, стулив губи, відкрив рота — більярдної кулі нема. Знову стулив і роззявив рота — більярдна куля на місці. Протягнув крізь щоку голку. Розтулив жменю — на долоні сиділо живе курча. Витяг із вуха цілий жмут кольорових шовкових стрічок. Людці були в захваті. Довго аплодували й сміялися. З почуттям виконаного обов'язку Гудіні підвівся і сказав менеджерові, що він не виступатиме для місіс Стювезан Фіш. Всі стали його вмовляти. Та Гудіні рішуче попрямував до дверей. Яскраве світло вдарило йому в очі. Він опинився у великій залі палацу дожів. На балконі грав струнний оркестр. Вікна були завішені гарними рожевими шторами, близько чотирьохсот чоловік кружляли у вальсі по мармуровій підлозі. Затулившись долонею віл яскравого світла, він побачив і саму місіс Фіш; в її зачісці сяяли діаманти, на шиї красувалися перли. Жарти злітали з її уст, як пухирці піни з губів епілептика.

Незважаючи на такі випадки в своєму житті, Гудіні ніколи не мав певних політичних поглядів. Він жив не думкою, а почуттями. Він так і не збагнув, у чому ж сенс його життя, не зрозумів, що здійснив справжній переворот. Він був єврей. Його, справжнє ім'я було Еріх Вайс. Він палко любив свою стареньку матір, яка жила в його будинку на 113-й Уест-стріт. Річ у тім, що Зігмунд Фрейд тільки-но прибув до Америки читати курс лекцій в університеті Кларка у Ворчесті, штат Массачусетс, і Гудіні разом із Л. Джолсом були приречені залишитися останніми славетними безсоромниками, закоханими в своїх матерів, представниками руху XIX сторіччя, в який входили такі люди, як Едгар По, Джон Браун, Лінкольн і Джеймс Уістлер[9]. Ясна річ, що не вся Америка прийняла Фрейда. Лише кілька психіатрів зрозуміли важливість його вчення, а для більшості він був якийсь там німецький сексолог, проповідник і популяризатор теорії вільного кохання, котрий називає високими словами брудні речі. Минуло не менше десятка років, перш ніж Фрейд узяв реванш і на власні очі побачив, як його ідеї почали руйнувати американське уявлення про секс.

6

Фрейд прибув до Нью-Йорка на пароплаві «Джордж Вашінгтон». З ним приїхали його учні Юнг і Ференці, трохи молодші за свого вчителя. В порту їх зустрічали двоє ще молодших фрейдистів, доктор Ернест Джонс та А. А. Бріл. Усі разом пообідали в ресторанчику Хаммерштейна «Садок на даху». Зеленіли пальми в діжках, піаніст і скрипаль виконували дуетом «Угорську рапсодію» Ліста. Усі навколо Фрейда говорили, не вмовкаючи, весь час позираючи на нього і намагаючись угадати, в якому він настрої. Бріл і Джонс узяли на себе обов'язок гостинних хазяїв. Наступними днями вони показали Фрейдові Центральний парк, Метрополітен-музей і Китайський квартал. Схожі на котів китайці витріщалися на них зі своїх брудних крамничок. Потім усі пішли подивитися популярний фільм, який демонструвався в усіх дешевих кінотеатрах міста. Рушниці випускали білий дим, і люди з напомадженими губами та нарум'яненими щоками хапалися за груди й падали на землю. «Добре, що фільм німий»», — подумав Фрейд. У Новому світі його найдужче дратував шум. Торохтіння екіпажів, цокіт кінських підків, брязкіт і скрегіт трамваїв, автомобільні гудки. У відкритому «мармоні» Бріл повіз їх на Манхеттен. Коли вони проїздили по 5-й Авеню, Фрейд відчув на собі погляди. Підвівши голову, він побачив, що з двоповерхового автобуса на нього уважно дивляться кілька дітей.

Бріл повіз гостей на нижній Іст-Сайд, славнозвісний своїми єврейськими театрами, вуличними торговцями та надземкою. Зі страшним гуркотом пролітали поїзди повз будинки, в яких, напевне, жили люди. Дзвеніли віконниці, стіни ходили ходором. Вони зайшли до закусочної і замовили овочі в сметані. Потім знову сіли в автомобіль і поїхали далі. На якомусь розі спинили машину, щоб подивитися на вуличного художника. Уже старий чоловік за кілька центів вирізав з паперу силуети. Перед ним якраз стояла, позуючи, вродлива, добре вдягнена жінка. Ференці висловив захоплення, що й на вулицях Нового світу побачив стародавнє мистецтво силуетного портрета, хоч насправді дивився тільки на жінку. Фрейд мовчки попихкував сигарою. Мотор працював на малих обертах. Тільки Юнг звернув увагу на маленьку дівчинку у фартушку, яка ховалася за жінку, тримаючись за її руку. Дівчинка крадькома зиркнула на Юнга. Юнг, який уже не поділяв деяких поглядів свого улюбленого вчителя, подивився крізь товсті в сталевій оправі окуляри на чудову дитину, і йому здалося, що він давно знає її, хоча пояснити це відчуття в ту хвилину не зміг. Бріл натиснув на акселератор, і вони поїхали далі. Кінцевою метою їхньої подорожі був Коні-Айленд, далеко за містом. Приїхали туди пополудні і зразу ж пішли оглянути три парки розваг; почали із Стріплчейза, потім побували в Дрімленді і, нарешті, пізно ввечері опинилися серед веж та куполів освітленого електричними лампочками Луна-Парку. Поважні гості стали кататися з гірки, а Фрейд із Юнгом узяли човен і попливли в Тунель Кохання. Повернулися вони надвечір. Фрейд дуже стомився і мало не зомлів. Знедавна такі напади досить часто непокоїли Фрейда і то чомусь завжди в присутності Юнга. За кілька днів товариство рушило до Ворчеста, де Фрейд мав читати лекції. Після лекцій Фрейда умовили поїхати помилуватися на величне чудо природи — Ніагарський водоспад. Вирушили вони туди похмурого захмареного дня. На березі Ніагари стояли тисячі щойно одружених парочок і дивилися на оповитий хмарами бризок водоспад. Над річкою було натягнено дріт, і якийсь маніяк у балетних тапочках і трико, балансував на ньому з парасолькою. Фрейд похитав головою. Потім товариство пішло до Печери Вітрів. Біля підземного місточка гід зупинився і взяв Фрейда за лікоть. «Іди першим, старий»,— сказав він Славетний учений, якому було тоді п'ятдесят три роки, вирішив, що з нього досить Америки. Разом зі своїми учнями він відплив додому в Німеччину на «Кайзері Вільгельмі Великому». Фрейд так і не зміг пристосуватися до американської їжі та суспільних звичаїв. Він був певен, що ця подорож згубно вплинула на його шлунок та сечовий міхур. Усі американці здалися йому зажерливими, нахабними й грубими. Його вразила безладна оптова закупівля витворів європейського мистецтва. Типова для Америки прірва між багатством і злиднями здалася йому перекрученням європейської цивілізації. Він був радий, що знову сидить у своєму затишному кабінеті, у Відні. «Америка — це помилка, гігантська помилка»,— сказав він Ернестові Джонсу.

Безперечно, що на той час з ним погодилося б чимало людей на західному березі океану. Мільйони були без роботи. А оті щасливці, які працювали, мали нахабство об'єднуватися в профспілки. Суди забороняли профспілкову діяльність, поліція вбивала робітничих лідерів або кидала їх до в'язниць. Вважалося, що спілки — це виклик самому богові. Робітника захищають не агітатори, — сказав якось один товстосум, — а християни, що їх бог, у своїй невичерпній мудрості, настановив порядкувати багатствами країни. Коли нічого не допомагало, викликали війська. Шахтар заробляв у день 1 долар 60 центів, з умовою, якщо видобував 3 тонни вугілля. Він жив у бараці компанії, і харчі купував у магазині компанії. На тютюнових плантаціях негри працювали по тринадцять годин на добу, і заробляли по 6 центів за годину, байдуже — чоловік, жінка чи дитина. Діти не зазнавали ніякої дискримінації. Їх цінували всюди, де вони працювали. Вони не скаржились, як дорослі. Вирішуючи наймати чи не наймати дітей, роботодавці думали тільки про те, чи витримають вони. Діти були моторніші, але під кінець робочого дня працювали менш продуктивно. Саме в ці години на консервних заводах і фабриках діти зазнавали травм — їм відривало пальці, ламало руки й ноги, і їх раз у раз попереджали, щоб були уважніші. У шахтах вони сортували вугілля і подеколи задихалися в завалених штольнях — їх попереджали, щоб були обережніші. Щороку лінчували сотню негрів. Сотня шахтарів згоряла живцем. Сто дітей ставали каліками. Здавалося, що цифра планувалася заздалегідь, так само як і число людей, що вмерли з голоду. Нафтові, банківські, залізничні, м'ясні та сталеві трести росли, немов гриби після дощу. Стало модою вшановувати бідняків. Мільйонери Нью-Йорка й Чікаго давали в своїх палацах бали для вбогих. Гості приходили в дранті, їли з полив'яних тарілок, пили з понадбиваних кухів. Бальні зали були декоровані під шахти — з кріпленням, рейками, шахтарськими лампочками. Фірми театрального реквізиту діставали замовлення декорувати сади під брудні ферми, а ресторанні зали — під текстильні фабрики. Гості смалили сигарні бички, які подавались на срібних тацях. Співаки вимазували обличчя сажею і виконували пародії на негритянські пісні. Одна господиня дала бал у корівнику. Гості були в довгих фартухах і білих ковпаках. Вони їли й танцювали, а тим часом попід стінами їздили на блоках криваві туші. На підлозі були розкидані тельбухи. Весь збір пішов на добродійні цілі.

7

Одного разу після відвідин Томбса Евелін Несбіт випадково поглянула в заднє віконце свого автомобіля й зауважила, що вперше її не переслідують газетярі. Звичайно люди Херста та Пулітцера ганялися за нею зграями.

Підкоряючись якомусь внутрішньому поштовхові, вона сказала водієві повернути на схід. Шофер, який служив матері Гаррі Toy, невдоволено насупився. Евелін не зважила на це. Стояла полуднева спека. Незабаром Евелін побачила крізь віконце вуличних крамарів та ятки нижнього Іст-Сайду.

Темні очі дивились на автомобіль. Довговусі чоловіки посміхались, блискаючи золотими коронками. Шляхові робітники сиділи на узбіччі тротуару й обмахувалися від спеки капелюхами. Хлопчики в коротеньких штанцях бігли поруч з автомобілем з чималими пакунками на плечах. Евелін побачила крамниці з єврейськими написами на вітринах. Староєврейські літери чомусь здавалися їй кістками. Побачила протипожежні драбини на будинках, схожих на багатоярусні тюрми. Старі шкапи в хомутах підводили похнюплені голови й дивились на Евелін. Лахмітники штовхали перед собою возики з усяким мотлохом; торговки тягли в руках повні кошики з печеним хлібом. І всі дивились на Евелін. Шофер у сірій лівреї та чорному кашкеті нервував, ведучи блискучий автомобіль брудними вузькими вуличками. На узбіччі тротуару гралася, сидячи в бруді, дівчинка у фартушку й високих шнурованих черевичках. Маленька замурзана дівчинка. «Зупини!» — наказала Евелін. Шофер оббіг навколо машини й відчинив їй дверцята. Евелін вийшла з автомобіля і присіла, задивившись на дівчинку. Шорстке чорне волосся, смаглява, оливкового кольору шкіри. Темно-коричневі, майже чорні очі байдуже дивились на незнайому жінку. Евелін ніколи ще не бачила гарнішої дитини. До зап'ястка дівчинки була прив'язана мотузка. Евелін підвелася й, простеживши очима за мотузкою, побачила божевільне обличчя старого з коротко підстриженою борідкою. Другий кінець мотузки був обкручений навколо його пояса. На старому було дране пальто з одірваним рукавом, пом'ятий капелюх і комірець із краваткою. Він стояв на тротуарі перед візком, що правив йому за пересувну виставку силуетних портретів у рамках, попришпилюваних до чорної оксамитової завіски. Це був художник-профіліст. За допомогою ножиць і клею він робив портрети-силуети, вирізаючи їх з білого паперу й наклеюючи на чорне тло.

— За п'ятнадцять центів, леді, — мовив старий до Евелін.

— Навіщо ви прив'язали дівчинку? — спитала вона.

Старий подивився на її пишне вбрання. Він засміявся, похитав головою і заговорив сам із собою на ідіш. Потім повернувся до неї спиною. Біля автомобіля зібрався натовп. Високий робітник підійшов до Евелін, шанобливо скинув капелюх і переклав слова старого.

— Бачте, місіс, він боїться, щоб дівчинку не вкрали...

Евелін цей перекладач здався чимось схожим на дипломата. Старий гірко засміявся і щось пробурмотів — безперечно на її адресу. Він сказав: «Багата леді навряд чи знає, що в нетрищах часто крадуть дівчаток і продають їх у рабство». Евелін була приголомшена.

— Таж цій дівчинці не більше десяти років, — мовила вона.

Старий зняв крик, показавши на будинок навпроти, на ріг вулиці, а тоді в протилежний бік.

— Справа в тому, місіс,— сказав робітник,— що крадуть усіх — і заміжніх жінок, і малих дівчаток. Їх гвалтують, і зганьблені жінки стають повіями. Будинки на цій вулиці призначаються якраз для цього.

— А де батьки дитини? — спитала Евелін.