Розділ 25 МЕТЬЮ НАПОЛЯГАЄ НА ПИШНИХ РУКАВАХ

МЕТЬЮ НАПОЛЯГАЄ НА ПИШНИХ РУКАВАХ

Метью пережив десять тяжких хвилин. Це сталося холодного сірого грудневого надвечір’я, коли він, зайшовши до кухні, присів у кутку на ящик із дровами, скинути важкі чоботи — не маючи й гадки, що Енн з однокласницями в їдальні саме розучувала «Королеву фей». Аж ось дівчата, сміючись і весело перемовляючись, проминули передпокій і зграйкою вскочили на кухню. Вони не помітили Метью, котрий боязко сховався в тіні за ящиком, тримаючи в одній руці чобіт, а в іншій — взуттєвий ріжок; а він тим часом, упродовж означених десяти хвилин, спостерігав, як вони надівають пальта й шапки за балачками про діалог і концерт. Енн стояла поміж них, так само жвава і з променистими очима, а втім, зненацька Метью усвідомив: щось таки відрізняло її від подруг. І найтривожніше було те, що ця відмінність, як йому гадалося, не повинна була існувати. Лице в Енн було виразніше, очі більші і ясніші, риси тонші, ніж у решти дівчат — це бачив навіть соромливий неуважний Метью — проте різниця, що так його непокоїла, полягала не в цьому. А в чому ж тоді?

Цим питанням Метью переймався ще довгенько потому, як дівчата, узявшись попід руки, пішли довгою обмерзлою стежкою, а Енн сіла за уроки.

Говорити про це з Маріллою він не міг: сестра, найімовірніше, пирхнула б зневажливо й заявила, що єдина різниця між Енн та іншими дівчатами в тім, що вони часом прикушують язики, а її вихованка — ніколи. Та це, як гадав Метью, навряд чи йому б допомогло.

Того вечора в пошуках рятунку він запалив люльку, на превелике обурення Марілли, і по двох годинах тяжких курецьких роздумів нарешті збагнув. Енн була вбрана не так, як інші дівчата! І що довше Метью розмірковував, то зростала його впевненість, що Енн ніколи не була вбрана, як інші дівчата — ніколи від дня приїзду в Зелені Дахи. Марілла шила їй однакові прості темні сукні. Метью міг хіба здогадуватися, що на світі існує така річ як мода, проте був переконаний, що рукави в Енн були геть не схожі на рукави її однокласниць. Він пригадав ту зграйку дівчат, яку допіру бачив на кухні — веселих, убраних у червоні, рожеві, блакитні й білі плаття — й подивувався, чого Марілла вбирає Енн так похмуро й негарно?

Це, вочевидь, було правильно. Марілла краще знала — адже то вона її виховувала. Либонь, сестра мала на те якісь малозрозумілі причини. Але ж не зашкодить дівчинці одна-однісінька гарна суконька, схожа на ті, що їх завжди носить Діана Баррі. Тож Метью вирішив подарувати їй таку сукню: за це ж-бо його не винитимуть у втручанні не у свою справу. До Різдва лишалося два тижні. Гарненька нова сукня була би чудовим подарунком. Метью зітхнув з полегшенням, відклав люльку й почапав спати, доки Марілла, відчинивши всі двері, провітрювала дім.

Наступного ж вечора Метью вирушив до Кармоді по сукню, рішуче настроєний якнайшвидше із цим упоратися. Утім, він відчував, що легко владнати справу не вийде. Деякі речі Метью вмів купувати, ще й незле при тому торгуючись, та коли доведеться вибирати дівчачу сукню, він муситиме здатися на ласку продавця.

Після довгих вагань Метью вирішив їхати до крамниці не до Вільяма Блера, а до Семюеля Ловсона. Хоч насправді Катберти завжди й усе купували у Вільяма Блера: для них то була справа честі, так само, як відвідувати пресвітеріанську церкву чи голосувати за консерваторів. Але у Вільяма Блера покупців частенько обслуговували дві його дочки — і Метью вони добряче лякали. З ними ще можна було порозумітися, коли він точно знав, чого хотів і міг просто вказати пальцем, та коли покупка вимагала розпитувань і пояснень, Метью волів бачити за лядою чоловіка. Отож він постановив собі їхати до Ловсона, де в крамниці на нього чекатиме Семюель або його син.

Проте, на жаль, Метью гадки не мав, що Семюель останнім часом розширив торгівлю і також найняв собі помічницю. То була племінниця його дружини, рішуча на вигляд дівчина з високою зачіскою в стилі «помпадур», меткими величезними карими очима й широкою чарівною усмішкою. Вбрана була надзвичайно елегантно, та ще й мала на собі кілька браслетів, які дзенькали, бриньчали й гримотіли щоразу, як вона рухала руками. Уздрівши її, Метью аж заціпенів від хвилювання, а тенькіт браслетів ураз заплутав йому в голові всі думки.

— Чим можу вам допомогти, пане Катберт? — запитала панна Гарріс, приязно всміхаючись і легенько стукаючи по ляді пучками обох рук.

— Ви… ви маєте… ну… чи маєте ви… ну, скажімо, садові граблі? — промимрив Метью.

Панна Люсілла Гарріс здивувалася, та воно й зрозуміло, коли чуєш, як хтось у середині грудня хоче придбати садові граблі.

— Здається, лишилася одна чи дві пари, — відповіла вона, — там, у коморі на горищі. Я піду гляну.

Тим часом Метью збирав усі свої розхристані чуття для нової спроби. Аж ось панна Гарріс повернулася із граблями й життєрадісно запитала:

— Ще чогось бажаєте, пане Катберт?

Метью набрався відваги й сказав:

— Ну, коли ви питаєте, то я міг би взяти… купити… ну, тобто глянути… яке у вас є насіння?

До панни Гарріс долинали чутки, що Метью Катберт дивакуватий, але тепер вона нітрохи не сумнівалася, що він геть божевільний.

— Насіння ми продаємо лише навесні, — зверхньо мовила вона. — Зараз нічого немає.