Розділ «Анна»

Субота, 10 серпня 2013 року

Сьогодні вранці я поїхала до спортзали до Норткота, позайматися на велотренажерах, потім завітала на зворотному шляху до модної крамниці відомих брендів і побавила себе дуже привабливою міні-сукнею від «Макс Мара» (Том обов’язково вибачить мені, коли побачить у цій сукні.) Ранок видався напрочуд приємним, проте, коли я паркувала автівку, помітила якусь метушню біля будинку Гіпвеллів — тепер там увесь час полюють фотографи — і там стовбичила вона. Знов вона! Майже несила повірити. Знервована Рейчел поспіхом оминала якогось фотографа. Я стовідсотково впевнена, що вона тільки-но вийшла з будинку Скотта.

Я не засмутилася. Була просто вражена. А коли я повідомила про це Тома — спокійно, ніби нічого не відбулося — він так само, як і я, виглядав збентеженим.

— Обов’язково їй зателефоную, — пообіцяв він. — Дізнаюся, що відбувається.

— Ти вже намагався, — заперечую я якомога м’якше. — Даремно. — Як на мене, уже час скористатися порадою юриста, отримати від поліції заборонний судовий наказ чи щось подібне.

— Але ж вона насправді зараз нас не турбує, так? — уточнив він. — Дзвінки припинилися, вона не наближалася ані до нас, ані до нашого будинку. Не хвилюйся через це, люба. Я все владнаю.

Він, зрозуміло, має рацію щодо хвилювання. Але мені байдуже. Щось відбувається, а я не готова просто заплющувати на це очі.

Я вже втомилася від того, що мене постійно вмовляють не хвилюватися, щоразу запевняють, що він усе владнає, він з нею поговорить, і вона, врешті-решт, піде геть. Вважаю, що настав час брати справу у власні руки. Наступного разу, коли її побачу, зателефоную до поліції — тій жінці, детективу Райлі. Вона здалася милою, співчутливою. Розумію, що Тому шкода Рейчел, проте, відверто кажучи, гадаю, що настав час раз і назавжди покласти край цій стерві.