Розділ «Рейчел»

Субота, 10 серпня 2013 року

Прокидаюся рано. Чую, як вулицею гуркотить сміттєзбиральна машина і більш лагідний шум — звук дощу, що стукотить у шибку. Фіранка напівопущена — вчора ввечері ми забули її опустити. Я посміхаюся сама собі. Відчуваю його за своєю спиною: теплого, сплячого, збудженого. Трохи вигинаюся стегнами, притискаючись до нього дещо ближче. Він одразу ж починає ворушитися, перевертає мене.

— Рейчел, — промовляє, - припини. — Я холодію. Я не вдома. Це не дім. Усе неправильно.

Я повертаюся. Скотт уже сидить до мене спиною, звісивши ноги з ліжка. Я міцно заплющую очі, намагаюся пригадати, але все наче в імлі. Коли розплющую очі, уже можу думати розсудливо, бо ця кімната — кімната, у якій я прокидалася понад тисячу разів — якщо сяду, побачу верхівки дубів на протилежному боці вулиці; а он там, ліворуч, сусідні двері — ванна кімната, праворуч — вбудована шафа. Саме в такій кімнаті ми мешкали з Томом.

— Рейчел, — знову озивається він, я торкаюся його спини, але він поспіхом підводиться та повертається до мене обличчям. Він виглядає спустошеним — саме таким я вперше зблизька побачила його в поліцейському відділку — ніби хтось вишкріб його зсередини, залишивши саму оболонку. Ця кімната нагадує ту, де ми мешкали з Томом, але цю кімнату Скотт ділив із Меґан. Цю кімнату, це ліжко…

— Знаю, — відповідаю я. — Мені шкода. Мені дуже шкода. Це неправильно.

— Так, неправильно, — погоджується він, ховаючи від мене очі. Він йде до ванної, причиняє двері.

Я лягаю на спину, заплющую очі, відчуваю, як поринаю в жахіття, щось жахливе гризе мене зсередини. Що я накоїла? Пам’ятаю, як він багато говорив, коли я вперше приїхала, це був якийсь словесний потік. Він сердився — сердився на матір, якій ніколи не подобалася Меґан; сердився на газети за те, що в них про неї пишуть, натякають на те, що вона отримала по заслузі; сердився на поліцію через те, що все зіпсувала, що підвела і себе, і його. Ми сиділи в кухні, пили пиво, я слухала його, а коли пиво скінчилося, ми перейшли до внутрішнього дворика, й він припинив сердитися. Ми потягували пиво, спостерігали за потягами, теревенили про дрібниці: про телебачення та роботу, у якій школі він навчався — зовсім як звичайні люди. Я забула відчувати те, що мала б відчувати; ми обоє забулися — тепер я це точно пам’ятаю. Пригадую, як він до мене посміхався, торкався мого волосся.

Мене наче хвиля поглинає, я відчуваю, як кров прилила до обличчя. Пам’ятаю, як зробила для себе таке припущення. Розмірковуючи: не гнати цю думку від себе, а сприймати її. Я жадала цього. Воліла буди з Джейсоном. Мені кортіло відчути те, що відчувала Джесс, коли сиділа тут із ним, потягувала ввечері вино. Намагалася відігнати від себе думку, що в найліпшому випадку Джесс — лише гра моєї уяви, а в найгіршому, Джесс — ніщо, вона — це Меґан, і вона мертва, скалічене тіло, яке залишили розкладатися. Навіть ще гірше: я нічого не забула. Проте мені байдуже, бо я почала вже вірити в те, що про неї кажуть. Невже я, навіть на кілька миттєвостей, теж припустила, що вона отримала по заслузі?

Із ванної кімнати виходить Скотт. Він узяв душ, змив із себе мій запах. Після душу має кращий вигляд, проте, пропонуючи випити кави, в очі мені не дивиться. Не кави мені хотілося: усе було неправильним. Я не хочу цього робити. Не бажаю знову втрачати контроль.

Я швидко вдягаюся, прямую до ванної, плескаю холодною водою в обличчя. Туш побігла, в куточках очей чорні плями, губи темні. Покусані. Обличчя та шия почервоніли там, де його щетина подряпала мені шкіру. Раптом у голові спалахують спогади минулої ночі, його руки на моєму тілі, і в животі холоне. Відчуваючи запаморочення, я сідаю на край ванни. Ванна кімната ще більш спаплюжена, ніж решта будинку: навколо зливника бруд, на дзеркалі зубна паста. Стоїть кружка з однією-єдиною щіткою. Жодних парфумів, зволожувачів, косметики. Невже вона все позабирала, коли йшла? Чи то він усе повикидав?

Повертаюся до спальні, шукаю сліди її присутності — халат на дверях, щітку в шухляді, бальзам для губ, сережки — нічого не знаходжу. Підходжу до шафи й уже збираюся її відкрити, кладу руку на ручку, коли чую його голос:

— Кава готова! — Я жахаюся.

Він протягує чашку, не дивлячись мені в обличчя, потім повертається до мене спиною, зосередившись на залізничній колії чи на чомусь поза нею. Дивлюся праворуч, помічаю, що немає і фотографій — жодної. Волосся на потилиці заворушилося, по плечах — мурахи. Я роблю ковток кави. Тут усе неправильно.

Можливо, це зробила його мама: вона все прибрала, сховала фотографії. Його мама не любила Меґан, Скотт це постійно повторював. Але ж хто його вчора штовхав у спину? Хто трахає незнайому жінку в подружньому ліжку, коли труп дружини ще теплий? Він обертається, дивиться на мене, здається, ніби читає мої думки, бо на його обличчі дивний вираз — зневага чи відраза — він не сприймає мене. Я ставлю чашку.

— Мені слід йти, — кажу я, він не заперечує.

Дощ закінчився. На вулиці яскраво світить сонце, я щулюся в імлистому ранковому світлі. До мене наближається якийсь чоловік — тільки-но стаю на тротуар, він опиняється просто переді мною. Піднімаю руки вгору, він повертає вбік, відштовхую його плечем з дороги. Він щось говорить, але я не чую. Не опускаючи рук, стою з похилою головою, аж ось лише за метра півтора помічаю Анну, яка стоїть поряд зі своєю автівкою, руки в боки, та дивиться на мене. Коли наші погляди зустрічаються, вона хитає головою, відвертається та поспіхом рушає до вхідних дверей свого будинку, ледь не бігом. Я стовбичу секунду, не рухаючись, проводжаючи поглядом її худорляву статуру в чорних легінсах та червоній футболці. У мене загострене відчуття дежавю. Я вже бачила, коли вона ось так бігла.

Це сталося невдовзі після того, як я виїхала з будинку. Приїздила побачитися з Томом, щось забрати з речей. Навіть не пам’ятаю, що саме, лише хотіла потрапити в дім, побачитися з ним. Здається, це була неділя, я виїхала в п’ятницю, тож мене не було сорок вісім годин. Я стояла на вулиці, спостерігала, як вона носить речі з автівки в будинок. Вона саме в’їжджала, через дві доби після мого від’їзду, навіть ліжко ще не остигло. До речі, про непристойну квапливість… Вона помітила мене, і я наблизилася до неї. Гадки не маю, що я мала намір їй сказати — упевнена, нічого розумного. Я пам’ятаю, що плакала. А вона, як і тепер, побігла геть. Тоді я не знала найгіршого — вона так і не з’явилася. Слава богу. Здається, я б її могла вбити.

У голові паморочиться, коли стою на платформі та очікую на потяг. Сідаю на лаву, запевняю себе, що це похмілля — ані краплі в рот не брала вже п’ять днів, а потім запій — ось результат. Проте я знаю, що річ не тільки в цьому. Річ в Анні — її вигляд і моє відчуття, коли побачила, як вона йде геть. Страх.