Магнітоплан висадив нас за кілометр від комплексу будівель Симуширського медцентру. Всю дорогу Деніз мовчала, трималася відчужено, тож я губився в здогадках: чим провинився, за що впав у немилість? Але вже на платформі станції магнітопланів Симушир-2 вона раптом узяла мою руку, на мить притиснулася до неї щокою і відпустила, і я збагнув, що вона просто хвилюється за брата.
Симуширський Центр нервових захворювань являв собою кілька ажурних башт, складених з окремих модульних блоків лікувальних і процедурних палат. Він був споруджений, наскільки мені пам’ятається, близько піввіку тому, але змін зазнав мало — так вдало вписали будівельники комплекс будівель у ландшафт острова. З боку платформи башти здавалися іграшковими, проміння полудневого сонця викрешувало в їх гранях іскри алмазного вогню.
Помилувавшись бухтою Броутона з неправдоподібно голубою водою, ми поспішили до цир-кулера, що виніс нас до підмурівка однієї з башт.
Вітольд Сосновський лежав у сто сьомій палаті на десятому поверсі. Він уже прийшов до тями, але лікарі поки що тримали його в “саркофазі” оксигенної барокамери, звідки він міг розмовляти лише через відео. Обличчя його було, звичайно, блідувате, але, по-моєму, Вітольд і раніше видавався незасмаглим через свою “блондинистість”.
— Привіт, — сказав я стажисту, коли старший лікар після короткого огляду панелі медичного комбайна увімкнув зв’язок з барокамерою, — Як справи?
— Голова поки що ціла, — скривив губи в посмішці стажист. — Кажуть, через тиждень буду, як живий. Хто це з тобою? А-а, Деніз… цілую в носик, не дивися так, усе буде гаразд. Неодмінно буде…
Деніз відвела вбік почервонілі очі:
— Тобі не боляче?
— Ну що ти! М’яко, затишно… лоскітно — шкіра нова наростає… Ось хіба що кінчиків пальців не відчуваю. Але лікарі обіцяють — мине.
Правильно, хлопче, їй нічого звати правду. Ех, якби ти ще навчився поважати дисципліну! Навряд чи після цього випадку ти залишишся в Управлінні. Лапарра уже напевне підготував наказ про відчислення.
Я знав, що у Вітольда параліч периферійних нервових шляхів, що привів до м’язевого тремору — постійного тремтіння, і що він відчуває внутрішній біль од спастичних скорочень гладеньких м’язових волокон внутрішніх судин. Усе це наробив Демон, його здатність викачувати енергію з будь-якого енергоносія, в тому числі й з тіла людини. Те ж саме, що і зі стажистом, сталося, очевидно, з людьми Шерстова, коли Демон вирвався на волю, тільки допомога прийшла до них занадто пізно.
— Нічого, кріпися, варяже, — сказав я. — За битого двох небитих дають. Поправляйся, поки ми ловитимемо твого кривдника. Вітольд знову криво посміхнувся.
— Він знову щез?
— Про роботу — щонайменше, — швидко проказав лікар, який стежив за приладами комбайна.
— Віте, згадай, будь ласка. Ти марив про якогось “інспектора” і “Сплячого Джина”…
— Це не марення… — тихо мовив Вітольд. — Не можу згадати, як це було. Пам’ятаю густий кольоровий туман, потім сліпуче світло, паморочення голови, мовби я повис над безоднею… а потім я зразу все збагнув! Якась мить осяяння! Буцімто мене ввімкнули в пам’ять машини. Але зараз, на жаль, багато що забулося, а те, що пам’ятаю, сам не розумію… уривки з пам’яті. Демон — це… можливо, ти сміятимешся… але мені почулося — “Джин”, правдивіше, “Сплячий Джин”. У дитинстві я казки любив… про джинів також… Ось і спливло — “Джин”. Він може виконати практично будь-яке бажання, з його допомогою можна змінити реальність подій у будь-якому районі Всесвіту, повернути історію назад, створити нову історію, стати володарем доль будь-якої людини і всього людства в цілому… Не смішно?
— Не смішно, — сказав я. Ніколи не думав, що чарівні казки про джинів можуть обернутися жахливою реальністю в нашу далеку від казок добу. Звісна річ, якісь чудеса з арсеналу казкових джинів ми можемо робити і самі, за допомогою думкозв’язку та роботів, але змінити реальність світу!..
— Демон — артефакт не з нашого Всесвіту, його навмисне залишили, сховали в скелях Марса, навіщо — не знаю, тут провал у пам’яті. Пригадую ще, що управляти ним неймовірно складно, наша фізика на нього майже не діє, лиш біополе емоційного вибуху, причому в такій концентрації, яку людям створити не під силу. Потрібен емоціотрансформатор… — Вітольд провинно усміхнувся. — Що таке емоціотрансформатор, я також забув, хоч плач. І ще пам’ятаю, що Демон “спить”, він не увімкнений, просто живиться уві сні…
— Закінчуйте, — сказав лікар. — Він починає хвилюватися.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Непрохані гості » автора Василь Головачов на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГНАТ РОМАШИН“ на сторінці 1. Приємного читання.