Розділ 18

Через два тижні сніговий серпанок почав танути, оголивши чорну землю, убрану в рідку вщухлу трав’яну перуку. Окіл тут виявився диким, не привченим до людей. Це був Лоухський район у Карелії, до Соловків — рукою подати. Сердюков часто повторював, що за всяку непокору прийде більш суворе покарання: висилка на острови. Але поселенці тільки посміхалися, мовляв, яка вже тут непокора, ти сам висланий. Такі розмови траплялися часто ближче до вечора, коли всі збиралися в бараці, топили піч і готували їжу. Раз на тиждень приїжджав обоз, завозили крупу, лопати, борони й зерно: начальство наказало обробляти тутешню цілину. Селяни розвантажували інструменти, складали зерно в кутку приміщення, і, здавалося, живий вогник миготів у їхніх очах. Вони перебували в тісних холодних бараках, їли баланду, виходили в ліс і збирали коріння, хворіли, умирали, але, коли побачили коси та серпи, нутро їхнє затріпотіло, затремтіло. Людина зливається з землею, стає одним цілим із нею, коли її обробляє. Цю дію й таїнство не можна описати в двох словах, потрібно тільки відчути свіжий аромат поля, зораної борозни, відчути, як серце пом’якшується й наповнюється свіжістю. Саме з такою сумішшю туги й зворушення спадковий селянин Федот витягав інструменти з воза, який прибув із найближчого колгоспу. Партія розпорядилася, щоб вислані працювали на благо Батьківщини, говорив Сердюков, думаючи, що таким чином він мотивує до роботи селян. Але їх не треба було мотивувати — вони самі б хотіли взяти до рук борону й опинитися світлою крапкою на темному зораному полі.

Коли тільки почав сходити сніг, вирішили спершу обгородити місце для посіву. Для цього з десяток чоловіків вибралися подалі в ліс, приблизно за версту від поселення, обрали майданчик і почали визволяти його від каміння. Після — випилювали дерева, зносили кущі. Днів через десять сніг зовсім підтанув, і до початку квітня сонце вже й пригрівало, занурюючи у свої теплі ванни мешканців бараків. Час минав непомітно. Сашка звиклася з нехитрим тутешнім побутом: жінки збирали дрова, чистили посуд, ходили до невеликого озера за водою. Воші не давали спокою, розплодилися серед мешканців, стали щоденною бідою. У другому бараці двоє померло від запалення легенів, у них — одна бабуся, але ця швидше від старості, ніж від хвороби. Щоб поховати мертвих, довелося добу палити багаття, розм’якшуючи й прогріваючи землю. На галявині з’явилося своє кладовище — уже з десяток хрестів. І все це здавалося таким природним, ніби їм усім було призначено колись переміститися сюди й опинитися врешті в промерзлій північній землі. Життя йшло. Діти вибігали на галявину перед лісом, який зеленів ледь помітними малахітовими тонами. Ось-ось і весна почне пахнути. Тягар буття компенсувався красою природи. Малиновий північний захід сонця вражав уяву, заливав горизонт запальними відтінками.

Чоловіки з ранку йшли в поля, а ввечері поверталися. Вітер дмухав просто в обличчя й виганяв із голови погані думки, Федот поринув у роботу, працею намагався вгамувати занепокоєння в душі. Петро одужав і зійшовся з Сердюковим, який призначив його бригадиром. Старший Шевченко освоївся досить швидко. Усіма силами намагався не виділятися, а робити те, що потрібно. Порядку особливого в поселенні не існувало, але й сказати, що тут панувала анархія, не можна було. Керівник трудового осередку намагався довести всім, що він головний, тому через день влаштовував «пятімінуткі», зачитував із зім’ятої старої газети чергову партійну постанову. Сидіти в холодному бараці мало кому хотілося, отже, трудова повинність сприймалася спокійно — бригади обробляли ділянки, сподіваючись щось виростити на цілині.

Восьмого квітня зранку лив дощ, нервово вистукуючи по даху плутану мелодію. У поле вирішили не йти, тому частина висланих зайнялася відловом вошей, намагаючись звільнити одяг від настирливих чорних паразитів. Жінки прибирали в бараці, чоловіки затикали щілини, що з часом стали дірявими. Мерзенна й холодна погода якось гармоніювала з пусткою цих місць. Усі поселенці й досі ходили у валянках, тому що іншого взуття не було, діти були в шубах та теплих хустках. Федот сидів біля печі, сьорбав трав’яний чай, зварений із невідомого місцевого листя. Антонов майстрував самокрутку, поглядав по боках і кректав, ніби бачив усе це вперше.

— Чого ти бухтиш? — запитав його молодший Шевченко.

— Та удівляюсь, как ми, такіє разниє, всє сюда папалі, — відповів Антонов.

— Ну, попалі то й попалі, тобі воно шо?

— Как же так, Фєдот? Тут єсть умисєл.

— Який такий умисел?

— Пака нє знаю, нє знаю…

— Дуже дивні речі ти кажеш.

— Как знать, как знать…

Їхню розмову перервав Сердюков. Він підійшов до Антонова, навис над ним, немов хотів ударити ногою, але з якихось причин не наважувався.

— Чьо ти, таваріщ начальнік, іді лучше пазвані в квартіру, — заботав на фені Антонов.

— Нє понял, — дурнувато подивився на нього Сергій Палич.

— Ну ти і балван! — усміхнувся Антонов.

Сердюков ще покрутився біля них, покликав Петра, і вони пішли в бік виходу. Двері зачинилися. Дощ накрапав. Калюжа, що набігала з порогу, розливалася по дерев’яній підлозі й стікала кудись униз. Федот дивився, як вода біжить по деревинці, і думав, що тут буде постійна сирість, у якій легко плодитимуться комарі й північна мошкара на додаток до вошей. Жити їм скоро стане зовсім несила.

— А як ти потрапив сюди? — запитав Шевченко в Антонова.

Той нарешті скрутив цигарку, запалив сірника й зробив першу затяжку.