Розділ 18

— Ні, усе гаразд. Я тільки подумав, що, мабуть, усе буде добре, — продовжував посміхатися Федот.

— Буде, то й буде. Але шо ти скалишся? — кидалася підозрами Сашка.

— Іди сюди, — відповів Федот, простяг руки, підтягнув дружину до себе й обійняв її.

Сашка трохи не зомліла. Було-було, але такого! Щоб ось так — висловив ніжність при людях, та ще й із такою усмішкою?! Вона не могла прийти до тями. Але чоловік тримав її і тримав. І раптово це відчуття передалося і їй. На якусь мить усередині трепетного жіночого серця зародилася маленька хвиля, яка ворухнулася й зрушила камінь. А потім — хлинув потік. Сашка усвідомила, що за останні місяці вперше вона ось так невимушено стоїть із чоловіком і дивиться в сутінкову даль. Усе жіноче стривожилося в ній, затремтіло. Дивовижне єднання з Федотом скувало її, приєднало її плоть до його плоті. Це почуття найважче описувати людині битій, із нещодавно травмованою душею, рани якої ще кровоточать. Але, як не дивно, саме такі люди краще розуміють і приймають це почуття-відчуття маленького, ледь помітного задоволення життям. Коли б хоч трохи налагодилося те, що, здається, назавжди, безповоротно зламане.

Парадоксально, що Федоту й Саші, бездомним, вигнаним за тридев’ять земель, вирваним із корінням, знедоленим і бідним, голодним і холодним, тим, хто хворіє і страждає, стало трохи добре. Удвох добре. Мимоволі Олександра теж посміхнулася й подивилася на чоловіка — він м’яко притримав її, погладжуючи по плечу. На заході розвиднилося, диск світила став яскравішим, пробився крізь товщу брудно-пухових хмар, висвітлив горизонт чистим світлом.

Вечір настав; швидко темніє в цих краях ранньою весною — не встигнеш озирнутися. Селяни зібралися біля печі, баби розливали суп по тарілках, і тут Федот примітив, що брат і Сердюков так і не з’явилися. Тільки він подумав про це, як двері відчинилися, сколихнувши ганчірки, якими завісили прохід, і звідти показалася кучерява голова Петра. Він обтрусився, наче хотів скинути пил з елегантних черевиків, але де там! На ногах у нього були валянки, уже досить сильно потерті й нечисті. Старший Шевченко суворо подивився на висланих, щось буркнув собі під ніс і пішов до своїх нар. Тут одна жінка, яка накладала їжу, підвела на нього очі.

— Де ж Сердюков? — запитала вона.

— А я шо йому, сторож? — грубувато відповів Петро й опустився на лежак.

У бараці виникло ніякове мовчання. Селяни припинили стукати алюмінієвими кружками, шкрябати по глиняних тарілках дерев’яними ложками. Дітлахи вгамувалися. Але Петро ліг, відвернувся і, здавалося, миттєво заснув.

Сердюков тоді не повернувся. Як не повернувся і другого дня. І третього. В одну мить він зник, розчинився в лісі. Почали говорити, що його загриз ведмідь. Або він спіткнувся й утопився в озері. Щодня народжувалися чутки, набухаючи, як весняні бруньки. Чоловіки два дні шукали його, обнишпорили кожен відомий їм куточок. Найактивнішим був Петро — уже на наступний ранок після пропажі Сердюкова він організував пошук. Казав, що, мовляв, це його обов’язок як бригадира.

Вирішено було розділитися на кілька груп, прочесати місцевість від бараків і в глиб лісу. Федот ішов із Антоновим по промерзлій, ще не прогрітій землі, серед кам’янистих ям, низькорослих дерев. Вони дивилися буквально під кожним кущем, але керівника трудового осередку і слід прохолов. Вимазані в багнюці, виснажені засланці крокували по м’якому полю, яке переходило у велику безіменну водойму: тут починалися болота. І ось на мокрому, трав’янистому березі Шевченко помітив темну шапку, яка лежала біля самого окрайка такої ж темної води. Вони підійшли ближче, перезирнулися, зрубали невелику березу, попробували воду біля берега, шукаючи тіла, але марно.

— Відать, утоп, валєт, — процідив Антонов.

Двоє повернулися до барака, принесли шапку й розповіли, що обнишпорили горби й драговини, але нічого не виявили. Петро хитав головою, тер себе по волоссю. Прийшла ще група — теж нічого. І третя. Податися з лісу було нікуди, навіть якщо єдиний напівпредставник радянської влади зник, він зник десь тут. Чоловіки міркували, як бути. Баби стогнали, що тепер завозу їжі з великої землі не буде, а значить, усі вони помруть із голоду, бо в цих диких краях жерти нема чого. Тут підвівся Петро.

— Якщо так, то я буду за старшого. Тому що я бригадир, єдиний, хто був помічником Сердюкова, — оголосив він.

Сперечатися з ним ніхто не став, та й не було чого — виживати ж треба, а хто там називає себе керівником — немає різниці.

— Значить, нехай так і буде, — промовив Петро й злегка посміхнувся.

Наступного дня старший Шевченко почав розпоряджатися — давати завдання, розподіляти, хто і що буде робити. Чоловіків було послано в поле, вибирати камені й тягати брили, двох жінок новий начальник залишив у бараці варити їжу, а решту Петро відправив за хмизом у найближчий лісок. Федот запропонував наносити води з озера, а Сашка з жінками пішла в ліс. День видався прозорим, теплим. Квітень поступово потроху передавав цьому суворому краю м’яку знемогу сонця, що неквапно готувалося до літа. Свіжий вітерець грав першими листочками. Пахло зеленню.

Федот кілька разів ходив до водойми й назад, наповнив водою велику діжку, що стояла в одному бараці, і діжку поменше — у другому. Хотів уже йти ще раз, але раптом відзначив про себе якийсь тонкий, ледь помітний звук. Шевченко смикнув плечем — ет, здалося, напевно. Він уже зробив два кроки від барака, коли звук знову повторився. Цього разу він був ще тоншим, але виразно сприймався, як знайомий.

— Нічого не розумію, — сказав сам собі Федот і поставив відро на землю.

Він обійшов будівлю, уважно подивився кудись у сіру далечінь, немов хотів вивідати джерело звучання. Але нічого не побачив і не почув.