— Не розумію…
— А шо тут розуміти, брате? Ти завжди був такий — дуже правильний. Рівний, як сосна. Але ось невдача — твоя правильність не дає тобі ж і жити. Ось дивись, де ми зараз? А здавши б зерно, були б у колгоспі, удома — і все гаразд. Як кіт у діжці масла — життя милим тоді б було. А так… Це ти винен… — сказав Петро.
— У чому?! — здивовано вигукнув молодший брат.
— Ти мені завжди заважав. Ще, пам`ятаю, як дітьми були — усе тато з тобою возився… Я тоді казав собі — усе роби, щоб він тобі не заважав. Ну, ні — ти впертий, як тато: усіх підвів під монастир, сука, — прохрипів Петро.
— Такого не може бути… Я ж тебе як брата любив! — надривно виголосив Федот.
— А я тебе, брате, у душі ненавидів. Як останню собаку, сил моїх не було тебе терпіти, — суворо відрізав Петро.
— Та як так… Як… — не міг усвідомити того Федот.
— Так… Ти пляма слизька, мерзота, яка все моє життя отруїла, — жорстко сказав старший Шевченко.
— Боже, як це так… — простогнав Федот.
— Ненавиджу! Нарешті я це сказав! — вигукнув Петро.
— Не може бути… — не міг повірити Федот.
— Тепер я тут головний, тому все — Сашка моя! Я давно її бажав. Тільки її. Пішли! — він простягнув руку Сашці і, побачивши, що вона не реагує, схопив за рукав.
Тут жінка несамовито заволала.
— Федоте, рятуй! — крикнула вона різко й пронизливо.
Її крик перетворився на цунамі, яке збило чоловіка з ніг, змусило його злетіти, підстрибнути і з цієї висоти вдарити брата в обличчя. Петро впав, трохи покотився. Федот підняв дружину, відкинув її назад, а сам рвонув і в другому стрибку вдарив брата ногою. Той закричав від болю, заревів, як поранений вовк. Тут же нападник присів, понишпорив руками гачкуватий дрин і з розмаху уперіщив ошалілого Петра. Той замовк. Свист і шурхіт — ще раз палиця опустилася на обличчя лежачого брата. Ще раз. Ще! Старший Шевченко інстинктивно виставляв перед собою руку, але дрин ковзав по шубі й опускався на фізіономію, залишаючи після себе нерівні криваві дірки. Помах — удар. Удар. Помах. Страшний, оскаженілий Федот лупив брата щосили, ніби забивав у нього всю накопичену злість, розчарування, засмучення, образу, сум, лють. Бам-м-м! Сашка волала, як різана. Петро стогнав і намагався ухилитися — поранений, позбавлений можливості рухатися, він чіплявся за життя. Стук-стук: того, кого найбільше любив. Бах-бах: по кровинці своїй, по єдиній рідній людині. Грух-грух: по своєму братові, якого знав від народження.
Так тривало й продовжувалося. Захеканий Федот стишився, трохи опустив подобу булави. Сашка стогнала й звивалася в нападі відчаю, як змія. Сліз і крику не залишилося, тільки сиплуватий стогін. Піт крапав з чола. Петро не рухався. Молодший Шевченко присів, а після й зовсім гепнувся на землю. Він схопився за голову й замукав. Денне світло струмувало на трійцю, висвітлювало їхні втомлені, приречені, змарнілі обличчя. Як же вони були схожі! Які ж вони різні! Закривавлені, почервонілі, зблідлі. Вони сиділи, лежали, розпростерлися долілиць. Не було чути ані звуку. Тихо, як у прогнилій труні. Сліз і крику не залишилося. Петро не рухався.
Розділ 19
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Куркуль» автора Бутченко Максим на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 18“ на сторінці 5. Приємного читання.