Розділ 20

У якому розкривається загадка геройського послання

Запала тривала мовчанка. Лиш чайки перегукувалися десь далеко.

Не міг нічого сказати Данило за інших, але сам раптом чітко побачив перед собою чоловіка — високого, ставного, передчасно посивілого. Лице його мокре від поту. Дихає нерівно, заощаджує повітря, якого стає все менше й менше. Перед ним на невеличкому столі в кают-компанії — аркуш паперу, пальці міцно стискають хімічний олівець. Зморшка перетинає чоло.

Але далі, чіткіше, уявити собі це Данько не спромігся — почув зовсім недоречне гмикання Пави.

— То й що? Чого б йому, мічману, просто відразу не вказати координати, раз розумний такий? Обов’язково було свої поеми писать?

У Данила Ланового раптом забракло слів — правда, швидше міг подумки вилаяти себе за те, що не здатен присоромити таких, як Пава. Перевів погляд на Богдана Майстренка, ніби шукаючи в нього підтримки, — і завмер.

Бо ще жодного разу за увесь час, скільки знає він свого друга, не бачив, аби в очах вчорашнього київського босяка замість люті блищали сльози. Стислися кулаки.

— Ти… — він теж не знаходив слів, проте сльози в очах були промовистіші за будь-які слова. — Ти… Як до тебе не доходить — мовчи краще. Їй-богу, краще рота стули, Пава! Бо як я почну пояснювати…

— Що я сказав такого? — Пава виглядав щиро здивованим, але й наляканим.

— Мене можеш не слухати. Отут слухай, — Богдан торкнув себе долонею зліва, де серце. — Або ось цим місцем думай, — пальці торкнулися скроні. — А як нема ані там, ані тут, то краще мовчи.

Пава похнюпився. Розумів Данило — Паву все одно не перейняло те, що сколихнуло зсередини його самого і чого точно не міг приховати Богдан. Вирішив краще не загострювати, посунувся так, щоб опинитися між хлопцями, мовив обережно, ніби боячись повести розмову в зовсім небажану, навіть небезпечну площину.

— Скарби поміж темних глибин… Це що, справді скарби? Золото, діаманти… не знаю…

— Цінніше, — ухилився від прямої відповіді Капітан. — Мені, шукачі мої дорогі, набагато важливіше інше. Скарби, про які згадує мічман Семен Волох у своїй поемі, пішли на дно разом з підводним човном. Якщо їх знайти й підняти, вони принесуть Україні чималу користь.

— Всякий скарб приносить користь, — знов не стримався — бовкнув Павло. — Його можна здати державі і отримати винагороду. Купити… човна, наприклад.

— Та відчепися ти зі своїм човном! — вигукнув Богдан. — Ото щастя людині — човен! На човні в тебе що, світ клином зійшовся?

— Не займай хлопця, — промовив Данило. — Пане Капітане, можна хоч трошки подробиць про скарб? Там мічман ще про зброю згадує…

— Ага-ага, зброя, так. Торпедні апарати, чотири одиниці. Особиста зброя капітана, мічмана, матросів. Ще дещо, — тепер він знову заговорив загадками.

— Що саме? — тиснув на своє Данило.

— Є речі, Даниле мій дорогий, заради яких таємницю або краще якомога швидше забути, або навпаки — швидше розгадати. І ці речі не виключають одна одну. Комусь вигідно, щоб «Сома» не знайшли на морському дні ніколи, а комусь — аби знайшли якомога швидше. Проте є тут одна дуже важлива річ. Легендарного човна, звісно, шукали всі зацікавлені сторони. Хтось офіційно, хтось — потай. Але за майже сто років від того дня, як він був затоплений, на слід натрапити не вдалося нікому. Місце затоплення невідоме, ось у чому річ. Море — воно ж велике й безмежне… Саме для того, аби знайти «Сома», я й запалився збудувати свою «Рибку».

— Ви збиралися прочісувати морське дно? — гмикнув Богдан. — Оце завдання!