Розділ 20

Капітан гмикнув задоволено.

— Молодець, добре мислиш. У тому напрямку. Тільки, — клацнув язиком, — усе одно трішки не так.

— Чому? — не приховав образи Богдан.

— Ти можеш мені сказати, як довго ту пляшку гойдало хвилями й несло течіями, перш ніж прибило до берегової смуги? Викинути її могли в одному місці, а ось виловити — бозна на якій відстані від потопленого «Сома». Але спочатку я думав так само, як і ти. Вирахував те місце на сучасній карті, і коли в ранній молодості освоїв пірнання з аквалангом, обстежив дно. Справді, не голка, тридцять три метри в довжину, навіть мулом повністю не затягне. Але, — знову клацнув Капітан язиком, — нічого я там не знайшов. Де шукати далі, ану, хто розумний?

Тепер Данило підніс руку, наче школяр на уроці.

— Стикався я з такими штуками, — промовив. — У подібних посланнях, хоч би який вигляд вони мали, завжди є натяки на місцевість. От якби ви мені не з пам’яті прочитали, а дали хоча б аркушик, щоб я сам подивився…

— Стоп! — перебив його Капітан. — Ти теж молодець, розумнику мій дорогий. Ні, я точно не прогадав, коли вирішив мати з вами справу. Нема потреби зараз тобі щось показувати, я краще підходящі рядки повторю. Ось перший натяк: «Глибоку бухту прасують вітри». Ну?

— Не місцевий я, — сказав Данило. — Але гадаю, що в цих краях є не одна глибока бухта, яку продувають наскрізь вітри. Хіба не так, Паво?

Голомозий мовчки кивнув.

— Ага-ага, — згодився Капітан, навіть кілька разів картинно плеснув у долоні. — Даю точнішу підказку: «Зліва — сопки, справа — стіна». Ну, тепліше?

— Потрібна бухта, праворуч від якої стримить скеля, — пояснив Данько. — Справді тепліше. Знаєш таку, Павле?

— Не придивлявся, — відповів той коротко.

— Іноді варто роздивлятися довкола, — зазначив Капітан. — Бо зараз буде підказка номер три. Прозоріше нема вже куди, — вкотре прокашлявшись, він зачитав: — «Праворуч, на сопці, темніє храм. За ним — хребта вулканічний злам». Зовсім гаряче, хіба ні?

І враз, уже не маючи сили тримати своє відкриття в секреті і гратися з хлопцями в кмітливого вчителя, став Капітан на поверхні свого човна, поставив ноги на ширині плечей, розвернувся, простяг праву руку вперед і вгору. Збоку це скидалося на пам’ятник героїчній особі.

Простеживши поглядом за його правицею, хлопці глянули далі. Й побачили те, на що за інших обставин точно не звернули б увагу, — звичне видовище, нічим особливим не прикметне, — у променях призахідного сонця блищав на позолоченій церковній бані православний хрест.

З місця, де гойдався на воді Павлів човен, видно лише верхню частину церкви. Лише тому, що пагорб, на якому височів храм, із потаємної затоки взагалі погано проглядався.

— Храмова бухта, — мовив Капітан урочисто, навіть голос притишив. — Не дарма так називається. Я перевіряв. Там далі, за храмом, — залишки прадавнього вулкана. З тих, що колись давно утворилися й вивергалися нищівними лавами на цих землях. Храм краще видно, якщо заходити в бухту з того боку, звідки запливли ви.

— Тут усі цю церкву знають, — подав голос Пава. — Нічого такого…

— А нічого, як ти кажеш, «такого» ніхто й запідозрити не мусив! Просто і геніально! Все складається, хлопчики мої дорогі: глибока бухта, пагорби, скеля, храм з правого боку. Лишається зануритися на глибину, розшукати «Сома», проникнути всередину і дістати скарби.

Запитання тепер таке: хто зі мною?