Розділ 18

Хлопці в човні перезирнулися.

Знизав плечима голомозий Павло. Покрутив пальцем біля скроні Богдан Майстренко.

А Данило Лановий видихнув голосно, немов старий дід, втомлений життям та онуками-бешкетниками.

— Що скажете? — запитав.

— Я вже все сказав. Можу тільки повторити, — Богдан знову покрутив пальцем біля скроні, навіть присвиснув. — Хіба ні? Хіба він не ку-ку?

— Чесно? Мені б хотілося, щоб ти виявився правий.

Справді, Данило не жартував. Тепер Богдан глянув на нього з підозрою.

— Ти серйозно хочеш, аби цей так званий Капітан виявився божевільним? Та він же тут зараз нас і потопить! І що тоді з нього візьмеш! Хіба ні?

Подавшись трохи вперед, Богдан глянув на Павла, наче закликаючи його до підтримки. Той вирішив відмовчатись, тільки знову плечима знизав.

— Не знаю, не знаю, — міркував уголос Данило, зовсім, схоже, не поділяючи Богданових страхів. — Він каже — зробив своїми руками підводний човен. І мені чомусь здається — не бреше. Якщо це так, тоді його, Богдане, цілком можна назвати безумним ученим. А безумні вчені, такі ось одержимі безумці, — зовсім не оті «ку-ку», як ти їх називаєш. Навпаки, вони найрозумніші. Найзатятіші. Мислять нестандартно, рішення приймають такі, на які ми з тобою з нашим, як ти вважаєш, здоровим розумом просто не зважимося. А якщо й ризикнемо — то після довгих-довгих роздумів.

— Слухай, ти ж розумник у нас! — наїжачився Богдан. — А тепер сумніваєшся в тому, що треба сто разів подумати, а вже потім — робити.

— У більшості випадків — так, — кивнув Данило. — Проте бувають ситуації, коли довго думати означає програти. А ті, кого я зараз назвав безумними вченими, саме в таких випадках довго й не думають! Інтуїція та нетиповий розум підказують їм, що і як слід робити. Але це вже надто складно, аби обговорювати в темній печері, серед води.

Богдан, як дуже часто траплялося, хотів уже сперечатися з Данилом, хоч і в переважній більшості випадків це була не змістовна розмова, а лише безглузде гарикання. Та враз із-під води знову вистромилась затягнута гумою рука, схопилася за борт, і ось Капітан знову махав їм, широко усміхаючись.

— Я подумав, хлопчики мої дорогі, — повідомив він урочисто. — Треба було подумати, і я подумав. Вирішив. Ви мені видаєтеся надійними й серйозними. Тому я все вам розкажу. Бо це давно треба комусь розказати, уся ця історія з мене просто виривається, наче цунамі. Навіть якщо я помиляюся і ви не такі надійні, все одно не буду шкодувати, що зв’язався з вами. Знаєте, чому?

— Ні! — відповіли усі троє в один голос, не змовляючись.

— Тому що, як кажуть у таких випадках, дивіться пункт перший. Уже давно про це варто комусь розповісти. Адже часу нема. День — і пропало. Я декого тут побачив, він не зупиниться.

Хлопці знову перезирнулися. Данило був у центрі їхнього невеличкого гурту і зрозумів — Богдан з Павлом чекають якихось дій і рішення саме від нього.

Прокашлявшись, Лановий запитав:

— Шановний Капітане, можна щось конкретніше почути? Бо «все це», «декого побачив» і «ця історія» звучить загадково. Навіть таємниче. Але ви зараз розумієте тільки себе. Ми вас, даруйте, геть не розуміємо!