Розділ 17

У якому той, кого вважали ворогом, виявляється другом

Щось темне повільно виринало з морської глибини.

Світла пляма розтікалася довкола обрису, і вже ніхто з них не міг пояснити навіть собі, а не те, що іншим, яка саме потвора на них насувається. Тепер уже навіть Богдан Майстренко вирішив забути, що в компанії він найсильніший, а отже — найсміливіший. Притулився до Данила, той, своєю чергою, — до нього, а між ними втиснувся голомозий носатий Павло. Зуби цокотіли лунко. Здавалося, звуки відбиваються від кам’яних стін.

Тепер світло не сліпило, однак таки трошки давало в очі, змусивши хлопців примружитись. Але не це страхало: з-під води виткнулася й схопилася за правий борт човна бридка перетинчаста лапа. Тут же — гоп! — учепилася й друга. Сильніше гойднувся човен, ось-ось перекинеться.

І аж тоді над водою з’явилася довгаста голова. Одне хиже око світило вже просто на них. Сама морська потвора була чорна і слизька.

Одна лапа пустила борт, наблизилася до писка, щось із ним зробила — і враз морський диявол заговорив, і навіть доволі по-людськи:

— Привіт! Драстуйте, значить, друзі мої дорогі!

Так, ніби враз розвіялися чари від людського голосу. Бо зникла слизька потвора з хижим ворожим оком. Замість неї на хлопців, скупчених у центрі човна, дивився водолаз у чорному облягаючому костюмі для підводного плавання. За спиною — балони аквалангів, загубник трубки витягнутий з рота. А на руках — щільні гумові рукавички, дуже схожі на жаб’ячі лапи. Обладунок у цього аквалангіста справді був якийсь дивнии, а надто ці рукавички та водонепроникний ліхтар, не знати як закріплений на масці. Але то все деталі. Головне — раптом зникли всі страхи, мов каменем шубовснули на морське дно.

Данило, видихнувши спокійно й навіть подумки вилаявши себе за нездатність від самого початку все вирахувати, скласти й зрозуміти, все ж таки вирішив бути обережним. Якщо їм уже не загрожує невідоме науці підводне чудовисько, це зовсім не означає, що цей незнайомий водолаз, котрий підкрадався непомітно, не загрожує їм. Тим часом Богдан з Павлом — ніби й не трусилися щойно зі страху — кинулися дружно до борта, гойднувши й нахиливши човен аж під надто критичним кутом.

— Ух ти! — вигукнули хором.

— Ага, ух ти, — погодився водолаз, і тепер хлопці почули — чоловік шепелявить, говорячи при цьому дуже швидко. — Це ви тільки мене побачили! А як побачите мого човника, ще не таке скажете! А, ні! Ви нічого не скажете!

— Чому це? — здивувався Богдан.

— Бо у вас забракне слів для захвату, друзі мої дорогі!

Взагалі аквалангіст поводився дивно: ліг на бік і поплив довкруг човна, тримаючись при цьому майже впритул і не перестаючи базікати. У Данила склалося враження, що говорити цей дивак може лише тоді, коди рухається. Варто йому зупинитися рівре, слова не витягнеш. Або взагалі двох слів не зв’яже. Щоб говорити до нього й слухати його, хлопцям довелося крутитися в човні, переходячи від одного борту до іншого, — Ви хто? — запитав Данько.

— А ви? — поцікавився той. — Я вас уже не перший раз бачу. Вас двох, — рука в рукавичці показала на Ланового та Майстренка. — Це ж ваша така пташка кумедна, скажіть?

— Наша, — кивнув Богдан. — Ну, з нами вона.

— Ага, ага, з вами. Отже, засік я вашу бражку. Тебе, — палець націлився на Павла, раніше бачив. Щось ти тут крутишся, винюхуєш. Хіба ні?

— Нічого я не винюхую, — образився Пава. — Цікаво стало, що тут живе, в бухті.

— Я тобі не «що», друже мій дорогий! Я — «хто»! Людина!

— Ну, і хто ж ви, зрештою? знову спитав Данило.