Розділ «Половці»

Половці

Вітька ще затемна розбудив Лидько. Хлопці навперегінки скотилися до ставу, затим гаткою піднялися до Городища.

Біля сторожової вежі їх зустрів кривобокий дідусь — той, що вчора завзято воював з будяками.

— Вас тільки за смертю посилати, — сердито пробурчав він. — Овсій місця собі не знаходить... Униз по східцях і праворуч...

— Знаю, — перебив старого Лидько.

Зненацька дід огрів його по шиї.

— Треба додавати «діду», — сердито нагадав він. — Ич, одноліток який знайшовся!

Лидько потер шию і слухняно повторив:

— Знаю, діду.

— Оце інша справа, — подобрішав дід. — Ну, хлоп'ята, даждь Боже вам щастя і намарне під стріли не лізьте!

Лаз від сторожової башти до болота був прокопаний ще з незапам'ятних часів. Сходинки були вузькі й вологі. В темряві звідусіль тхнуло трухлявим деревом та пліснявою. Попереду тихо плюскотіла вода. Трохи згодом унизу засіріло.

Вітько вийшов з лазу просто в очерети. Праворуч, на чистоводді, погойдувалося з десяток човнів-плоскодонок. На одному з них вже сидів Лидько і про щось тихо перемовлявся з дідом Овсієм.

Слідом за ними почали вигулькувати з лазу хлопці з молодшої дружини Поповича. І не лише вони — прибули отроки з Канівців, Лящівки, Кавраю, Мохнача.

Дід Овсій обвів усіх уважним поглядом, пробурмотів до себе щось нерозбірливе. Тоді підвівся, взявся за тичку й звелів:

— Що ж, попливли...

Пробиралися вузькими кривулястими протічками. В густому тумані не було видно навіть простягнутої руки. Звіддалік до них долинав приглушений багатоголосий гомін, кінське іржання, дзенькіт криці. Та коли протічок звертав убік, гомін одразу затихав. Замість нього виразно вчувалося вороняче каркання.

— Ич, на учту злетілися, — стиха буркнув дід Овсій. — І справді, не Римів у нас, а Воронівка, як ти, Мирку, кажеш.

Нарешті човен уперся у щось м'яке і пружинисте.

— Приїхали, — сказав дід Овсій і перший вибрався на сухе.