Розділ «III»

Ранок був такий, наче Борис замовив його в області разом із ліцензією. Кращої погоди годі й сподіватися. Панувала тиша. Далеко на схилі виднівся хутір. Сонце тільки збиралося з’явитися, а сніг уже іскрився, мінився мільйонами діамантів, аж очі боліли. І лише коли ми увійшли до лісу, відразу стало легше. Підігріта розповідями невгамовного Григорія, наша компанія була настроєна рішуче. Ще раз перевіряли всю амуніцію, в стволи закладали набої, споряджені кулями, собаки скавучали і рвалися з повідків у передчутті забави, тільки старий рипів валянками по снігу, тримаючись за поперек, та щось буркотів собі під ніс. Але все це мене не дуже хвилювало. Той злощасний пес чомусь не йшов із голови. Сьогодні, безперечно, він мав прекрасні шанси направитися в кращий світ, адже життя на цьому, думав я, навряд чи могло приносити йому якесь задоволення. І все ж, стоячи на номері, я впіймав себе на тому, що мені дуже шкода бідолахи. Я чекав, що ось-ось почую з якогось боку постріл і короткий собачий зойк, після чого зможу вже спокійно ходити сюди по зайців й узагалі забуду про нього. А якщо його виженуть просто на мене? Як тоді я поясню, чому не вистрілив? І я вирішив будь-що убити цього бродягу — хай йому грець, щоби тільки про нього думати. Цієї миті в загінці подали голос обидві наші лайки. Їхнє надсадне гавкання свідчило, що там, безумовно, здійнялося стадо кабанів. Хай там як, я відразу забув про пса і стиснув рушницю, автоматично перевіряючи запобіжник. А гавкіт наближався і водночас чувся десь збоку. Отже, кабани мали вийти на іншого стрільця. Спливали секунди, хвилини, а пострілу так і не було. Звуки гону уже віддалялися. В кущах навпроти хруснуло сухе гілля, і звідти вискочив захеканий Борис. Це був кінець загінки, і я вийшов з-за свого дерева.

— Що за чортівня? — лаявся Борис. — Куди ж вони пішли? Чому ніхто не стріляв?

Ми побігли краєм гущавини. Вздовж цієї лінії мали стояти стрільці. Моїм сусідом був Семен — ось і він. Далі Григорій, а далі… Далі під деревом сидів той самий Василько — Давидюків небіж, який уперше потрапив на таке полювання. Вигляд у нього був украй збентежений. Він озирався на всі боки і боявся подивитися комусь у вічі.

Над ним стояв Давидюк, який щойно вийшов із загінки, і розмахував руками. А за двадцять кроків від них по неторканому снігу тягнувся ланцюжок слідів. Та що слідів! Це були ті самі «тарілки», котрі вдесяте вже, напевно, розписував Григорій. Борис тільки почухав потилицю. Все можна було легко уявити — як та центнерів зо три (а в цьому ніхто не сумнівався) звірюка, тікаючи від псів, сунула просто на пацана, який, безперечно, бачив, і бачив уперше, ту настовбурчену на загривку чорну щетину, ікла, чув його дихання і якого, напевно, від цього видовища просто правець ухопив. Він і зараз сидів і очманіло лупав очима, поступово усвідомлюючи, що втнув таке, за що не похвалять.

— Турок! — кричав Давидюк. — Я ж казав, що ти турок! Я тебе навіщо вчив? Я тобі казав чи не казав, що в свиню треба стріляти? А ти думав, що вона сама задере ратиці догори? Ти ж татарин! То це я мушу язик на плечі — ганяти по лісі свиней, щоби ти дивився, як вони бігають? — і Давидюк спересердя додав ще декілька міцних слівець.

Попри своє офіційне повноліття, Василько мало не плакав. У нього аж губи затремтіли.

— Замовкни, Ігоре, — сказав Борис, — нічого дивного. Вперше побачити такого дика за кілька кроків — будь-кому мову відбере. Нема чого кричати. Іди звідси, трохи погуляй, заспокойся сам, по-перше.

Але Давидюк і далі кружляв, жестикулюючи та щось вигукуючи.

— Нічого, — сказав Григорій, — не соромся. Рано чи пізно таке трапляється з кожним мисливцем.

— І зі мною було, — додав Семен, — я, правда, до того ж ще й у штани наклав, але стидався виказати. Так до вечора і носив.

Пролунав регіт.

— Я тобі так скажу, хлопче, — Антонович підійшов і подав Василькові рушницю, — добре, що ти його не застрелив. Ти б його й так не їв. То старий кнур! Його будеш чотири години варити, а перед тим добу в оцті мочити й однак їсти не зможеш. Я тобі кажу так, як воно є. О!

І на цьому дипломатичному «о!» все було закінчено. Давидюк нарешті заспокоївся. Василь категорично відмовився стояти на номері й ходив тільки в загінку. Ми встигли вже трохи перекусити і робили обклад у невеликому сосняку, коли знову запрацювали собаки. Цього разу я також стояв на номері. Гавкіт наближався. І ось викотились два кабани і, не дуже кваплячись, попрямували просто на мене. Собаки були ще досить далеко. Кабани рухалися косо до лінії стрільців, і, щоб дістатися до мене, мали б минути Григорія, який стояв кроків за сімдесят від мого місця. «Зараз він стрілятиме», — подумав я. І пролунав постріл. Передній кабан запоров рилом у сніг, але, борсанувшись кілька разів, підхопився і, підкидаючи задом, незграбними стрибками дременув далі. Вдарив другий постріл, проте дик ніяк на нього не зреагував і за якусь мить, здіймаючи буруни снігу, був переді мною. Все відбувалося дуже швидко. Прикинувши, що до нього кроків сорок і в голову можна не влучити, я вицілив передню лопатку і одну за одною випустив дві кулі. Дик послизнувся, проте не впав і завернув знову до сосняку, але рухи його сповільнилися, і я встиг, замінивши один патрон, ще раз вистрілити. А наступної миті звідти, де вперше з’явилися кабани, вирвалися лайки і за кілька секунд, подолавши відстань, знову вскочили в гущавину. Гавкоту чути не було. Від азарту та щойно пережитого навіть руки тремтіли. Хіба ж може мисливець відбути таке спокійно? Бігти за пораненим диком було проти всіх правил. Залишалося тільки чекати. І, щойно почувши свист, ми наввипередки погналися, з задоволенням розминаючи ноги. Вепр лежав кроків за сто від краю сосняку. Собаки крутилися навколо. Поруч стояв Борис, і чути було, як крізь хащі продираються інші. Кабан лежав на боці. Всі постріли, за винятком мого останнього, виявилися влучними. Три кулі поцілили в грудну клітку і одна — в шию. Ми з Григорієм потиснули одне одному руки. А Семен уже сипав дотепами, щось про кабанячу печінку.

— Ну, що, — сказав Борис, — автори за роботу, а ми ще встигнемо взяти другий сосняк.

Це означало, що ми з Григорієм повинні були поратися біля дика, а інші тим часом полюватимуть на косулю, адже була ще одна ліцензія. Я зітхнув і витяг з піхов ножа.

Працювалося швидко, оскільки настрій був чудовий. За якусь годину ми зняли шкіру і вже розбирали тушу, вишукуючи свої кулі та сперечаючись, чий постріл був вирішальним. Але суперечка була суто символічна: ми були сьогодні вдалими стрільцями і однаково заслужили трофей.

Несподівано Григорій схопив мене за рукав і приклав палець до вуст, а потім дотягся до своєї рушниці. Моя стояла трохи далі, і я вирішив за краще не рухатись. Почулися обережні кроки по снігу, між деревами промайнули дві косулі. Вони йшли повз нас, але відстань була великою, і про постріл годі було й думати. Ми сиділи нерухомо, а кози вийшли з рідкого лісу та, постоявши якусь мить, зайшли між сосни. Григорій зірвався з місця. Схопив рушницю і я. Нарада тривала недовго. Ми повинні були пройти вздовж сосняку, кожний зі свого боку. Косулі могли вийти на мене, а якби почули щось — втекти назад і вискочити на Григорія. Отже, в нас з’являвся шанс завоювати титул героїв дня. Я тихо, дуже повільно ступав пухким снігом і прислухався, але нічого не чув. І вирішив зупинитися. Якщо кози ще не почули мене, то мали б показатися десь тут. А може, вони вийдуть ближче, там, де я вже пройшов? Я озирнувся — і здригнувся від несподіванки. Пес сидів на снігу, навіть ближче, ніж тоді, й дивився на мене. Його чорна, брудна, обсмикана шерсть ще контрастніше виділялася на яскраво-білому тлі. Тепер я міг краще його роздивитися. Безперечно, він хворий. Навіть бездомний, голодний, але здоровий пес повинен виглядати краще. Очей його я не бачив — падала тінь, і вся морда зливалася в одну чорну пляму. Я розгублено стояв і думав, як вчинити, коли позаду в сосняку почувся хрускіт, потім ближче, і за хвилю з хащів виліз Григорій. Він подивився на мене — і тільки, як я зрозумів, на мене, хоча за мною сидів той пес і Григорій, безперечно, його побачив. Я інстинктивно оглянувся й остовпів від несподіванки — пес уже зник. Щойно сидів тут, та варто було мені на якусь мить відвернутись — він пропав. Я роззирався навколо, шукаючи його десь далі, між деревами, але пса не було. Він наче розчинився.

— Що, втекли? — тихо запитав Григорій, підійшовши ближче.

— Хто?