Розділ «ТАНЦІВНИЦІ В БАН МО»

Долиною у верхів’ї річки Лаї ми їхали до села Бан Мо, за вісім кілометрів од Лаї Чау. Дорога вела вздовж річки, й ми частенько бачили на ній водяні млини, крупорушки і — найчастіше — засіки з вершами на рибу.

— Бідолашні риби! — зітхнув я. — Стільки тут на них чатують, певно вже й останню повитягали…

Член адміністративного комітету Ту, який супроводжував нас, запевнив, що вершів тут багато, але риби ще більше.

— Риби розмножується сила, — відповів Ту. — В наших річках поживи для неї безліч. Тому риба, не перебільшуючи, росте, як свині у мео.

Він помітив по виразу мого обличчя, що я не певен цього, і додав:

— Кожна родина, яка має тут верші, виловлює стійки риби, що можна прохарчуватися день-два щотижня протягом цілого року.

Річка Нам Лаї була невелика, завширшки понад десять метрів і порівняно мілка, а засік виднілося незліченна кількість: отже, її «врожайність» здавалася ще більш незвичайною.

Згадалося, скільки риби я побачив кілька днів тому в Нам На, коли випадково глянув у річку: там просто кишіло. Пізніше, в Камбоджі, я пересвідчився, що в річках і справді надзвичайно багато риби. Мабуть, в Індокитаї винятково сприятливі умови для такої плодючості риби: тут було як у казці з скатертиною-самобранкою.

У долині Нам Лаї, завширшки приблизно в півкілометра, простяглися рисові поля, і чим ближче ми під’їжджали до Бан Мо, тим більше людей працювало в полі. Це були переважно чоловіки, що трохи мене здивувало, бо скрізь на полях ми завжди бачили жінок. Я запитав Ту, і він пояснив, що жінки лишилися в селі, щоб прийняти нас як належить. А взагалі жінки в Бан Мо працьовитіші, ніж в інших місцях.

— Це таке зразкове село? — кивнув я головою.

— Зразкове, — відповів не вагаючись Ту і показав нам кількох таї, які пересаджували молоду рисову розсаду. — Те, що ви бачите, є нашою великою перемогою!

Я не розумів, про що йдеться, і тільки пізніше у селі мені пояснили тріумф прогресу: село, пориваючи з віковічною традицією, вирішило два рази на рік сіяти рис і двічі збирати врожай.

— З Бан Мо Део Ван Лан набирав танцівниць до свого балету, — розповідав нам Ту.

— Ті самі танцюватимуть і сьогодні? — з цікавістю спитав я.

— Е, де там! То нова молодь, післявоєнна.

До Бан Мо, де налічувалося хат п’ятдесят, ми в’їхали у піднесеному настрої. Жителі села, святково вдягнені, чекали нас на головному шляху або біля своїх хат. Жінки були вбрані у чорні шовкові пальта, що сягали кісточок, а на шиї висіли оздоби — срібні нитки і пряжки. На грудях у кожної біліли дві вузькі, короткі смужки, пришиті вертикально. Літні жінки були здебільшого худорляві, вилицюватими обличчями і одягом схожі на китаянок.

Молодиці й дівчата були менш схожі на китаянок. Вони, як завжди під час урочистих свят таї, вбралися в білі вузенькі ліфи з срібними пряжками і чорні довгі спідниці. Молодь не примусила довго чекати і, як тільки ми вийшли з газика, почала танцювати.

Це були звичайні традиційні танці таї: танці кошичків, віял, капелюшків, дзвіночків. Дванадцять дівчат під акомпанемент мандоліни виконували плавні рухи плечима, тримаючи в руках якусь річ, символ даного танцю. Всі вони ритмічно вигинали тіло й, наче звиваючись, рухалися то сюди, то туди, а часом, м’яко присідаючи, майже ставали навколішки. Можливо, в цих фігурах танцю вони відображали якісь процеси своєї щоденної праці, але це важко було розпізнати. Їхні танці не були для мене новиною, бо такі ж я бачив у Туан Гіао при світлі багаття і чув ті самі привітні співи.

Але тут я був надзвичайно вражений. Мене захопив, розчулив цей танець. Там, у Туан Гіао, дівчата рухалися тільки для того, щоб рухатися. Ці, наче справжні маленькі артистки, захоплювали своєю нечуваною граціозністю й ніжністю. Вони причаровували. Я пригадав здавна поширене у цих краях повір’я, ніби танцівниці божественного походження, спеціально створені Індрою, богом стародавніх індусів.