Розділ «КОЛИ ВИМЕРЛИ ДИНОЗАВРИ?»

У цьому будинку був сучасний ліфт з блакитними дверима, що самозачинялися. Між стулками була шпара, настільки широка, що можна було побачити яскраво освітлену білу стіну кабіни і сучасний плафон під стелею. Але влізти в шпару не було змоги. Не лише Полянову, але й мені, хоч я вдвічі тонший.

— Який поверх? — запитав Полянов.

— Десятий, Миколо Миколайовичу, — сказав я.

— А інший ліфт є?

— Немає іншого. Може, я піднімуся, а ви поступово до мене приєднаєтеся?

— Як так поступово? — запитав Мик-Мик. — Тобі самому не можна. Він з тобою і розмовляти не буде.

Мик-Мик важко зітхнув і чомусь розстебнув піджак.

Я б чудово упорався без нього, але коли з лабораторії принесли глянсові, тринадцять на вісімнадцять, відбитки, то принесли їх не мені, а просто до нього в кабінет, він мене відразу викликав, і я вперше побачив їх мальовничо розкиданими по столу Мик-Мика.

— Ти замовляв плівку друкувати? — запитав він, зображаючи строгість.

— Замовляв.

— А що там, знаєш?

— Ні. Мені Грісман плівки надіслав, я гадав, може, щось термінове, ось і віддав у лабораторію. Адже по нашому відділу.

— Значить, не бачив, кажеш?

— Не бачив.

Я намагався краєм ока розгледіти, чого там Грісман назнімав такого, що лаборант притягнув просто до Мик-Мика в кабінет. Може, зазняв місцевих дівчат на згадку, і зараз відбудеться неприємна для мене розмова?

— Де лист? — запитав Мик-Мик.

— Який лист?

— З плівками лист від Грісмана був?

— Не було ніякого листа, Миколо Миколайовичу, — відказав я.