Розділ «КОЛИ ВИМЕРЛИ ДИНОЗАВРИ?»

— Що ж це таке? Надсилає фотокореспондент плівки — і до них ні листа, нічого? Може, він і не хотів, щоб їх проявляли? Може, він хотів, щоб їх просто у такому вигляді в музей віддали? Він де?

— Ви ж знаєте, на Саянах, в Парикських болотах, там скелети ящерів знайшли. Самі ж йому відрядження підписували.

— Що він має бути в Парику, це я знаю, а ось де він насправді, не знаю.

Полянов згріб фотографії в купу.

Я скористався передихом, щоб убивчо подивитися на лаборанта Льову. Чого-чого, а такої зради я від нього не чекав.

У Льови були очманілі очі, і він, по-моєму, навіть не зрозумів, що я дивлюся на нього убивчо. З-під широких долонь редактора виглядали кутики фотографій, і по кутиках ні про що здогадатися було неможливо.

— Плівки де? — запитав Полянов у Льови.

— У лабораторії залишилися.

— Мерщій принеси, одна нога тут, друга там. Як ти міг їх залишити?

Справа серйозна, зрозумів я.

Полянов постукав долонею по відбитках, затим поправив масивні окуляри.

— Так, — сказав він єхидно, — коли вимерли динозаври?

— Що?

— Коли, питаю, динозаври вимерли? Давно? Відповідай, ти ж відділ науки.

— У крейдяному періоді, — сказав я.

— Ось-ось, і я так думаю, — сказав Мик-Мик. — А ось твій Грісман так не думає. Що ж тепер робити?

— Знаєте що, поясніть мені, будь ласка, — сказав я. — Адже зрозумійте моє становище…

— А я хіба не розповів? Я ж бо думав, що ви це на пару з Грісманом придумали, мене, старого, розіграти хотіли.

Полянов провів долонею по столу, і фотографії, притиснуті до його поверхні, під’їхали до мене.

— Ти сідай, — сказав мені редактор, — в ногах правди нема.