Розділ «Тема 4. Організаційні форми інноваційної діяльності»

Венчурні фонди купують в інноваційної фірми контрольний пакет акцій чи частку в статутному капіталі, що забезпечує можливість виливати на її науково-дослідну, виробничу, збутову і фінансово-господарську діяльність. За умови високоефективної діяльності інноваційної фірми венчурний фонд отримує високий прибуток і гарантію повернення вкладеного капіталу. Нижчим рівнем рентабельності інноваційної фірми вважається десятикратне збільшення капіталу за п'ять років порівняно з початковою інвестицією. Повернення вкладених коштів венчурним інвесторам здійснюється в момент виходу цінних паперів фірми па відкритий ринок і залежить від частки участі в наданні коштів. Венчурні відділи у складі компаній іноді формуються внаслідок розпродажу корпораціями неефективних науково-дослідних підрозділів своїм же співробітникам за допомогою випуску псевдо акцій ризикового капіталу (які ще називають "фантомами"), що дійсні тільки в межах корпорації. У разі успіху на ринку такі внутрішні акції обмінюють на справжні. Отож, поряд із фондами венчурного фінансування, ризиковий відділ використовує особисті заощадження персоналу.

Незважаючи на перспективу отримання надвисоких прибутків, інноваційні наукоємні підприємства зіштовхуються з високим комерційним ризиком. За оцінками фахівців, лише приблизно 10 % інноваційних проектів є досить рентабельними. Венчурний фонд бере на себе цей ризик, страхуючи свого інноваційного партнера. Інноваційні фонди перетворюються на своєрідні інтелектуальні диверсифікати, тісно пов'язані з численними малими підприємствами, особливо па початкових етапах їхнього життєвого циклу.

Інноваційні фонди разом із підприємствами опрацьовують план проектних робіт, вирішують питання збуту, здійснюють підбір менеджерів вищої кваліфікації, патентний аналіз тощо. Фонди стали одними з провідних структурних ланок інкубаторів бізнесу. Отже, венчурний бізнес є продуктом зрощення науково-дослідного та фінансового капіталів.

У країнах, створених на теренах колишнього СРСР, наявні обмежені можливості розвитку венчурного бізнесу. В Україні, де стимулюючими чинниками е дефіцит фінансових ресурсів, економічна нестабільність, відсутність чіткої інноваційної політики держави, економічної зацікавленості господарських суб'єктів у нових розробках, інноваціях, конкуренції науково-технічної продукції на внутрішньому ринку [58], нині виникла актуальна проблема щодо впровадження в економічну практику венчурного капіталу, який тут ще не набув належного розвитку. Натомість, за даними Національної асоціації венчурних капіталістів США, 2006 р. було інвестовано 25,5 млрд дол. у 3416 договорів (2005 р. — 22,7 млрд дол. у 3100 договорів). Розподіл обсягів інвестицій за країнами та у розрізі галузей економіки представлено на рис. 4.7, 4.8.

Рис. 4.7. Обсяги інвестицій у країнах Європи та США*6

*6: {Економіст. — № 9. — 2007. — С. 77.}

Рис. 4.8. Обсяги інвестицій у сектори економіки у країнах Європи та США

Значно випереджають інші галузі інформаційні технології, зокрема, програмне забезпечення і біотехнології (табл. 4.3), оскільки саме вони сьогодні характеризуються високими темпами інноваційної активності, створення перспективних нововведень, і, відповідно, є найбільш перспективними для інвесторів. Досить активно фінансуються такі галузі як телекомунікації і виробництво медичного устаткування, спостерігаються збільшення фінансування розважального і відпочинкового бізнесів, проте в цьому випадку йдеться швидше про організаційні інновації.

Щодо венчурних інвестицій у Європі, то оскільки їх обсяги збільшилися, а кількість договорів знизилася, можна стверджувати про тенденції до фінансування більш масштабних проектів. У розрізі країн лідерство традиційно належить Німеччині і Франції, в яких з моменту становлення європейського сегмента венчурного капіталу він розвивається найактивніше.

Таблиця 4.3. Динаміка венчурних інвестицій за галузями у США, %

Український венчурний капітал сьогодні схильний реалізовувати середньо ризикові інвестиційні проекти з використанням операцій з фінансовими активами і нерухомістю, на відміну від багатьох країн світу, де кошти скеровуються здебільшого в інноваційну сферу і високотехнологічні галузі.

На початок 2007 р. зареєстровано 519 інвестиційних фондів, у тому числі за видами: венчурні фонди — 269 (79,6%), закриті не венчурні фонди — 47 (13,9%), інтервальні фонди — 17 (5,0%), відкриті фонди — 5 (1,5%). Кількісна перевага венчурних фондів виявляється також у відсотковому співвідношенні чистих активів.

Розвиток організованого фондового ринку — необхідна умова подальшого ефективного функціонування ринку спільного інвестування і, відповідно, його венчурного сегмента. Важлива роль у цьому процесі належить державі, що повинна створювати належні умови для розвитку венчурного капіталу в країні.

Причинами неактивної діяльності ризикових проектів є не прагнення уникати ризику, а слабка нормативно-законодавча база, нерозвиненість фондового ринку, інноваційно спрямованих пенсійних фондів.

На сьогодні в Україні немає нормативних актів, які би комплексно регулювали функціонування венчурного капіталу і процедури венчурного фінансування, сферу венчурної індустрії регулює закон України "Про Інститути спільного інвестування (пайові і корпоративні інвестиційні фонди)", ухвалений 2001 р. Одним із типів інститутів спільного інвестування (ПСІ) у законі визначені венчурні фонди. Незважаючи на позитивний результат завдяки ухваленню цього закону, треба вказати й на наявні в ньому недоліки: у списку основних термінів не конкретизовані поняття, що належать безпосередньо до сфери венчурного бізнесу (венчурний капітал, венчурне фінансування тощо), венчурний бізнес фактично полягає в діяльності венчурних фондів, які насправді є лише одними з учасників венчурної діяльності (поряд з розробниками проектів та інвесторами). У Законі не розглянуте питання створення позитивного фіскального і правового середовища для венчурної діяльності, зниження ступеня ризику і стимулювання роботи венчурних фондів, податкових пільг, відступні механізми венчурного фінансування малих інноваційно-технологічних фірм на початкових стадіях.

Корпоративний характер міжнародного бізнесу та динаміка кон'юнктури, численні підприємницькі завдання зумовлюють диверсифікацію організаційних форм господарської діяльності великих компаній, які можуть зосередити діяльність як у межах певної галузі, так і мати міжгалузевий характер.

Інтернаціональна науково-технічна кооперація виявляється у формі науково-технічних стратегічних альянсів — стабільних об'єднань підприємств різних країн між собою і з науковими установами, на основі угоди про спільне вирішення науково-технічних проблем. У транснаціональні стратегічні альянси (ТСА) часто об'єднуються транснаціональні корпорації (ТНК). ТСЛ — особлива організаційна форма міжфірмових, міжкорпораційних зв'язків двох або більше компаній, у рамках якої здійснюється довгострокова координація економічної діяльності учасників з мстою реалізації масштабних виробничих проектів, максимізації результатів технологічної кооперації, скорочення тривалості інноваційних процесів, зниження вартості та ризикованості виробництва, поліпшення умов доступу до певних ринків. З погляду інноваційного менеджменту, мотивами участі в альянсі є зростання вартості досліджень у високотехнологічних галузях, підвищення рівня ризику у сфері нового бізнесу, інтенсифікація технологічних процесів, можливість оперативно використовувати науково-технічні досягнення партнерів з відносно меншими витратами, одержання оперативної інформації щодо винаходів, новацій, залучення до співпраці партнерів та науковців.

У рамках ТСА здійснюється різновекторна координація — не лише горизонтальна чи вертикальна, а навіть діагональна (між різногалузевими структурами), що додає оперативності у вирішенні завдань розвитку виробництва, забезпечує більшу управлінську гнучкість і технологічну мобільність. Управління та координація дій їхніх членів здійснюється одним із провідних членів альянсу або спеціально створеним комітетом. Досить поширеною є ситуація, коли самостійність формально збережена учасниками, а діяльність знаходиться під контролем домінуючих у них фінансових угруповань. Отож, ТСА — це нова форма концентрації капіталу, централізації управління виробництвом, науково-технічною сферою, а також перерозподільчо-регулюючого механізму.

Найпоширенішими видами стратегічних альянсів є концерни, консорціуми, холдинги, фінансово-промислові групи та спільні підприємства. Однак інноваційне спрямування також мають і транснаціональні корпорації (ТНК).

Консорціум (лат. consortium — співучасть, спільність) — об'єднання підприємств різних профілю та розміру, різних форм власності зі збереженням повної господарської самостійності для досягнення певних бізнес-цілей. З огляду па це, організаційно-правова форма більшості консорціумів — спільне підприємство. Учасники консорціуму на рік обирають раду директорів, яка керує лише у тій частині діяльності, яка відповідає цілям консорціуму, після досягнення яких консорціум може бути ліквідований. Рада складається з представників компаній-засновників, вона затверджує річний бюджет, розробляє тематику досліджень і формує довгострокові плани.