Розділ «37»

Войнаровський кинув оком по наметі. Намет стояв на помості. Поміст був прикритий коврами й килимами, здебільшого таки нашої роботи. Ніхто не хотів оставатися позаду за сотником Мручком. Що мали найкращого, зносили. «Мені вже й відпроситися годі. Місця для того добра не маю, — пояснював гетьман. — А всьому сотник Мручко винен, бо купив цей намет. Не розніжнюй мене, сотнику, бо я тепер мандрівець бездомний, треба мені до біди привикати».

Мручко за столом ні в цих, ні в тих сидів. Не знав, чи перечити йому, чи мовчати. А гетьман розбалакався нині. «І чим я тобі віддячуся, старий друже? Наставив би тебе

полковником, так де тії полки?» А подумавши хвилину, додав: «Правду сказати, полковники наші так себе осоромили, що боюсь тебе цим титулом образити».

«Мені діло дороге, ваша милосте, а не титули й ранги».

«Не потребуєш мені того казати. Сам бачу. Так випиймо ж тоді за здоров'я тих, що їм дороге діло!» — і чоломкнувся чаркою з Мручком.

«Де ти такого гарного вина добув, Андрію? — питався. — Це ж прямо нектар. Я від нього сили за двох слабих у собі почуваю», — і усміхнувся. Видно було, що силкувався бути розмовним і дотепним, як колись, бо хотів виявити своїм вірним людям вдяку за всі тії труди й терпіння, яких вони зазнали, супроводжаючи його з-під Полтави в Бендери. Але не був це той давній Мазепин дотеп, що до сліз розсмішував людей, рівно, чи він по-нашому, чи по-польськи, по-московськи, чи латинською мовою балакав. Нині в його словах почувалося тепло останніх променів осіннього сонця. Ще трохи й холодним вітром повіє. Не показували того по собі, самих себе раді були дурити, що воно так не є, та що ти на це порадиш? В наметі радости не було.

«Чого ж бо ви так посоловіли, діти? — питався гетьман, — утомилися, чи за минулим скучно? Гадаєте, що мені його не жаль? Ви ще молоді, — сотник Мручко, як не тілом, так душею, — перед вами майбутнє, туди повертайтеся думками… Випиймо за щасливу майбутність і вірмо, що поборемо горе, бо хто не вірить, той і не поборе».

«А як горе нас поборе?» — спитав Войнаровський, якому з гадки не сходило те, що від шведа чув.

Гетьман пильно подивився на його. «Не покидай, Андрію, надії! — сказав і накивав йому пальцем. — Тобі вірити треба!»

Орликові на висках жили понабігали, Горленкові ліва брова вгору підлізла і так його в горлі дернуло, що мусів відкашлянути. Ганна Войнаровського злегка поступцем торкнула. Він спаленів. Мручко подивився на них і, не хотячи, по старій звичці зітхнув: «Так воно, так».

«Як, сотнику?» — спитав гетьман.

«А що поки живеш, поти чогось ждеш і все тобі здається, що як не нині, то завтра, а воно прийде, бо прийти мусить. Біда тільки, що іноді багато людей того самого собі бажає, а доля тільки одного вдоволити може».

«Ов! — спохопився гетьман, — щось то наш сотник нині, ніби Пітія балака».

Мручко почухався за вухом: «Мабуть, немудро сказав. Вибачайте! Рука в мене куди від голови сильніша».

«Але й на слово ти, сотнику, крепкий!»

«На просте, таке як для козаків, то, може, але поміж ученими, то Мручко дурень. І мабуть, найкраще, як не озивається».

«Ой ні! — заперечив Орлик. — Сотник Мручко голова політична».

«Лиш до політики незвична», — докинув і від себе Горленко.

«Лишіть ви мене! — боронився сотник, — а то засоромлюсь, як дівиця.»

Орлик на годинник глянув. «Чи не пора пану гетьманові спочити?