Розділ «34»

І софта обіцяє, що сповнить це бажання, якщо Аллах звелить учневі вчителя пережити.

Герцикова, проїжджаючи мимо, дивиться і з дива вийти не може. Обидовської очі веселіють.

Не такі то тії турки й татари страшні, як про них розказували люди:

«Всіх нас Бог на своє подобіє создав і всі ми образ Божий гріхами осквернили».

Каються і зітхають.

«Всякий народ і добрий і злий, тут так, як і в нас».

«Тільки добрість ми ховаємо для себе, а до людей виходимо зі злістю».

«Добре кажете: зі злістю виходимо до людей.»

«А вони до нас».

«А вони до нас так само зі злістю виходять, і як зчіпляться тії дві злості, наша і їх, так тоді й маєте те, що тепер було».

«А добрости й не видно.»

«Не видно, але вона є, тільки жди, щоб добулася наверх.»

їм скучилося так помаленьки їхати і щодва-три кроки ставати, щоб розступилася товпа і тому розмовою розважають себе.

Наскучило дивитися. Прямо очі болять. І що тут побачиш такого?

Море людських голов, низькі дімки, загратовані віконця, трохи зелені якоїсь, і знов дімки і мінарет стріляє вгору, і курява, така курява, що аж в голові темно. Де ж то! Стільки возів переїхало, і такі тисячі людей перейшли. Череда не те, та й яку пилюгу на вулиці зіб'є.

Минають турецький город, праворуч лишають християнський, ще більший і ще гарніший від тамтого й повертають на північ, до Варниці. Довго ще біжить за возами цікава товпа. Циганки все ще хочуть ворожити, циганята верещать своє: «Дай пан! Дай пан!»

Візники відганяються від них батогами. Та не дай Біг засягнути котре. Цигани видерли б очі.

Та до Варниці не рукою подать. Добра миля поганої дороги. Не всякому охота так далеко ногами бити. А стемніється, так вертатися не дуже-то безпечно.

Щораз меншає цікавих.

Лиш торгівці потягнули шнурочком, як за походом круки. Там для них жир.