TextBook Відважний Мручко боявся йому глянути очі. Уявляв собі їх, а й цього було досить.
«Коли б з вами не побалакав був нині, здурів би, — почав Рачок наново. — Спасибі вам».
«Нема за що, синку»
«А хоч би за те слово «синку». Я його навіть від рідного батька не чував, хіба іноді від гетьмана, як зо мною у чотири очі балакав… Синку…» — повторив, любуючись тим словом.
«Правда, яка гарна наша мова, батьку?»
«Всякому здається, що його мова найкраща.»
«Ні, ні, не кажіть. Таки наша гарна, дуже гарна… «Синку»… Чому я блазень, чому я лише блазень?» — питався, вдивляючись кудись у далечін, ніби звідтіль мала йому відповідь наспіти.
Нараз піднявся, став навшпиньки, натягнув шию і — побіг. Мручко лише раменами здвигнув. «Мале, погане, дійсно ніби не хліб, а вишкробок якийсь, і, дивись, також душу має. І яку!» Люльку тютюном набив. «Так воно, так. Усі ми діти Божі, всі. І за всіх Христос розпинався.» Черкнув кресалом об камінь і люльку закурив. «А вбиваємо себе, як звірів, як їдовитих гадюк. Чого?… Бо кажуть нам. Все десь якісь Петри беруться і людям по-людському жить не дають. Погано… погано… Але куди то мале побігло?» — прийшло йому нараз на гадку. Піднявся і довго поміж людьми й возами розглядався, та гетьманського блазня знайти не міг. Бачив королівський намет, трабантів перед ним, чув військовий оркестр, що до обіду пригравав, гадав, що туди Рачок поліз, — але ні, і там його не було. Стривожився. Рачок на самогубство натякав. Того тільки й треба б тепер. Гетьман так до свого весельчака привик. Зірвався і скорою ходою пішов здовж валу, туди, де гетьманські вози стояли. Глянув і остовпів. Рачок попід возами рачкував, то як справжній рак, то як вуж, то знов, наче той кіт, що на мишу зачаївся. Аж в один мент піднявся, скочив, вхопив когось за шиворот, здавив за горло, колінами в поясі стиснув, так що той навіть не боронився довго, лиш захитався і повалився назадгузь.
Мручко прожогом побіг туди. Сталося воно біля самісінького гетьманського воза, де гетьман спав.
Варта стояла, так вартові пильно дивилися на тих, що йшли, а не на того, що, як гадина, повз попід возами. Його тільки Рачок здалеку доглянув і зміркував собі, що це за чоловік, бо добрі люди такими ходами не ходять. Кинувся і впору допав.
«Ще один мент і не даром гроші від царя узяв би,» — толкував оторопілим людям
Рачок.
Не розуміли добре. «Що і хто?» — допитувалися.
«Перебраний за татарина москаль.»
«Які гроші, за що?»
«Від царя, щоб гетьмана вбити.»
«А-а-а!»
«Цитьте, гетьман спить. Розходіться!»
Вартові окружили каїна і відвели геть. Товпа хотіла розірвали його на шматки. Мручко не дав. Краще розглянути діло. «Але ж бо на тобі кров! — сказав, вертаючися до Рачка. — Його чи твоя?»
«Моя,» — відповів тихо Рачок.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мазепа. З-під Полтави до Бендер» автора Лепкий Богдан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „25“ на сторінці 3. Приємного читання.