Розділ «16»

Рачок поштигулькав далі.

«Навіть блазнові фантазії бракує, — кивав головою Мручко. — Погано з нами, погано».

«Не спиш, сотнику?» — почув за собою голос Орлика. «Не сплю, ваша милосте, як і ви». «Так ходім оба по обозі». «Ходім».

Обходили варти, надслухували, чи не почують зловіщого тупоту московської кінноти від сходу, зближувала їх журба про долю табору.

Табор спав неспокійно. Голодні коні поверталися на схід та іржали, ніби просили, щоб вертатися у трав'ястий степ. Діти зривалися зі сну й плакали, бо їм увижалася московська погоня, про яку тільки й чули за днини. Жінки заспокоювали їх, а самі того тільки боялися.

За табором, на відшибі на захід бреніли струни бандури. Пішли туди.

Старий запорожець перебирав жваво пальцями і співав тремтивим голосом: Ой на татарських полях, На козацьких шляхах, Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють, Не орли-чорнокрильці клекочуть і під небесами літають, То сидить на могилі козак старесенький Як голубонько сивесенький У кобзу грає-виграває, Голосно співає…

Гурт козаків обступив старого бандуриста. Хто сидів, а хто лежав на череві, слухаючи й дивуючися, як такі грубі, до шаблі звичні пальці добували такі тендітні звуки.

«Дивний народ, — говорив Орлик до Мручка. — Втомлені і, здавалося б, безсилі, як під зиму муха, і замість спати — слухають, як кобзар співає». «Бо це не пісня, а життя, ваша милосте». «Сумна пісня».

«Так, правдива. Я смутку не люблю. Але цей мені по душі. Не розжалоблює, а підштовхує до діла».

Запорожець далі грав.

Кінь біля його постріляний, порубаний, Ратище поломане, Піхва без шаблі булатної, У ладівниці ні однісінького набою. «Буцім у нас тепер», — завважив Орлик.

«Не раз таке бувало і не пропали ми. Так не пропадемо й тепер».

«Гадаєш?»

«Знаю».

Коли б мені Бог поміг старі ноги розправляти, За вами поспішати,

Може б, я ще здужав на останку віку вам заграти,

Голосно заспівати.

Нехай би моя кобза знала,

що мене рука християнська поховала.