Розділ «11»

Степ ледве мріє, тирса половіє, тихо, заснуло лихо — цить… Хтось іде… Де?… Не бачиш?… Іде і плаче — без сліз… Чумаче, чумаче, де твій віз?… Віз без коліс, без занозів ярма, а волів нема. Гукаєш дарма, тільки котиться луна степами, ярами, аж докотиться до батька і до мами, до твоїх воріт. Вийдуть жінка і діти і будуть на шлях глядіти, гіркий їх світ… Чумаче, чумаче, де твій віз?

Хтось іде степами і плаче словами без сліз. Козаче, козаче, де твоя рушниця, де шабля-дамаска, дівоча ласка, де твій спис?… Розбита рушниця, пуста порошниця, спис торчить у спині, сам ти на купині лежиш… Як тобі там спиться, чи дівчина сниться, скажи… Чого ж ти лежиш і мовчиш, козаче?

Хтось іде степами і плаче словами, без сліз… Ах, де ти?… Пріся, Мотря чи Орися, мовчиш? Озовися, непритяменна ти?

Я безіменна, я непритяменна, я, не я. Без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а віки… Де спиш?… Хати не маю… Що п'єш?… Сльози ковтаю… Чого хочеш?… Не знаю… Була над Пилявою, погралася славою, була під Зборовом, упилася здорово червоним вином-дурманом… Потім мене хтось вхопив, заніс під Конотоп. «Гей, гук, мати, гук, де козаки йдуть, та поперед себе вороженьків облавою пруть…» Було і нема… Дарма.

Дарма! Минулого не завертати, тим, що були — не бути, лящать над спинами прути… Волга, таволга, Волга-таволга, раз, два, три. Хрести, хрести, хрести, хрести. Перехристи мене, братчику, перехристи. Та не жменею і не кишенею, а шаблею, о так, о так, візьми шаблю в кулак: во ім'я Отца і Сина, хай буде ніч горобина і Святого Духа, хай буде заверюха, хай буде заверюха, хай буде бій-перебій, кріпко стій і не млій, бо це бій сумлінь, — амінь.

Козаче, козаче, козаче… Хтось іде степами і плаче словами без сліз.

Сонце, як човен, золота повен, плило по хвилях трав. Горів обрій.

Орлик протер тер очі… «Панове товариство, в похід! В похід!»

Ішли, маючи тільки траву кругом себе і небо над головою.

Трава шуміла, шелестіла, перешіптувалася, небо мовчало, тільки вряди-годи скорою блискавкою підморгувало до землі. На погоду. Вода, татарська перекуска й короткий відпочинок над степовим ставком покріпили людей і коней.

Та не надовго. Коло півночі обгорнула їх така сонливість і втома, що треба було зупинити. Деякі вози прилишилися далеко й лише за годину надтягнули.

Запорожці знову зробили з драбин фігуру, шведи поставили своїх вартових, і табор уснув. Степ тихо шумів, ніби зітхав крізь сон, пригадуючи собі якісь грізні події. Легкий туман підіймався верх трав, ніби людські зітхання підлітали з землі до неба. Крізь туман мерехтіли зірки, мов очі одаліски крізь шовковий серпанок.

Люди голосно хропіли, коні жалісно стогнали. Нарікали на безсовісних людей, що гонять ними, як собаками, й висотують останки сил. Орлик не спав. Був у гетьмана і в короля, балакав з Войнаровським і з Понятовським, заходив до запорожців. А тепер сидить біля могили і думає. З гадки дівчина з-над степового ставка не сходить.

«Я — безіменна, я — непритяменна… Де спиш?… — Хати не маю… Що п'єш?… Сльози ковтаю… Чого хочеш?… Не знаю». Бачив її, чи снилося тільки? Не вмів сказати. Але чув, що вона знову біля його. Ось-ось і промовить голосом калинової сопілки: «без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а вік»…

«Сядь собі тут і кажи, звідкіля ти? Чого волочишся степом, мандрівнице сумна?»

Хитається, як билина на вітрі. Тільки очі блудними вогниками мерехтять… Мотрині очі…

«Дивно, як тая Мотря усім нам не сходить з гадки? — каже до себе Орлик. — Де вона тепер?»

І смуток підступає до нього. «Геть! Геть! Не пора на жалібні гадки. Діла треба, щоб направити лихо».

Лихо? І — відзивається голос калинової дудки. «Тихо, цить. Не буди, хай спить… Бачиш? Ще рана тепла і кров ще не скрепла, ще земля від гармат дрижить… А кінь біжить, орел летить… Орлику, Орлику, ти високо літаєш, ти далеко буяєш, уважай, щоб не сторощив крил… Хочеш славу будити з могил, що замордована спить? Якого тобі діла заманулося? Кажи?»

«Визвольного діла!»