Розділ «V»

— Коли хочеш з нами гуляти та до наших дiвчат ходить, то став нам могорича, а то ми тобi киями покажемо дорогу з нашої вулицi.

Лаврiн знав парубоцький звичай i повiв усю парубочу ватагу в шинок. Вiн поставив їм могорича i вже в згодi з ними вернувся на вулицю.

Мелашка незабаром вибiгла на вулицю. Лаврiн пiзнав її й одрiзнився з нею од челядi. Вони стали осторонь, пiд вербою коло тину, з-за котрого виглядали широкi квiтки соняшникiв. Лаврiн прикрив Мелашчинi плечi своєю свитою i обняв її за стан.

Зорi висипали на небi. Село заснуло. Дiвчата спiвали та жартували з хлопцями. А Мелашка, як горлиця, горнулась до Лаврiна. Вже вулиця розбiглась. На небi зiйшла зоря, а Лаврiн усе стояв з Мелашкою i не мав сили одiйти од неї.

— Коли ж ти прийдеш до мене? — спитала Мелашка.

— Я до тебе ладен щоночi ходить. Прощай, чорнобрива! Прощай, моє ясне сонечко! Десь ти, моя мила, з рожi та з барвiнку звита, що додержала мене до самого свiту, — сказав Лаврiн.

— Коли я твiй голос коло двора почую, я зараз вилину до тебе, — сказала Мелашка.

— Як я тебе за себе вiзьму, чи не будеш нудитись в Семигорах? — спитав Лаврiн.

— Чого менi нудитися з тобою? Як ляжу спати, твоя тiнь нiби в головах стоїть у мене. Я б прикрила твiй слiд листом, щоб його вiтер не завiяв, пiском не замiв, — сказала Мелашка. — А може, ти оце пiдеш за ту дiброву та й занесеш навiки свою любу розмову?

Не бiйся, Мелашко, я тебе не покину! Пiслязавтра виходь на вулицю. Я прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила, краща од золота, краща од сонця, — сказав Лаврiн i поцiлував Мелашку, наче впiк її душу своїми гарячими устами.

Лаврiн прийшов додому вже свiтом i лiг спати в повiтцi. Вже всi повставали, а Лаврiна не було видно. Вже сонце високо пiдбилось угору. Батько знайшов Лаврiна в повiтцi i не мiг добудитися.

— Десь Лаврiн блукав цiлу нiч, — сказав Кайдаш жiнцi. — Ходить коло роботи, мов п'яний, i походя спить.

— На вулицi гуляв, — сказала Кайдашиха. Минув день, минула нiч, а на другу нiч Лаврiн знов майнув у Бiєвцi темної ночi при ясних зорях. Мелашка знов до його вийшла, i знов вiн вернувся свiтом додому, знов не виспався i так iзнемiгся, що, без сорому казка, пiшов по обiдi в клуню, лiг у засторонку на соломi й спав до самого вечора.

— Занапастив себе парубок! — бiдкався Кайдаш. — I де ти бродиш, де ти волочишся цiлу нiч? — питав Лаврiна батько.

— Там де й ви волочилися, як були парубком, — сказав Лаврiн.

Лаврiн ходив у Бiєвцi до Мелашки через день i зовсiм розледащiв. Без Мелашки йому став свiт немилий. Йому стала немила мати, став немилий батько, стало погане село. Як тiльки наставав вечiр, як тiльки висипали зорi на небi, його тягло в Бiєвцi. Вiн не зводив очей з тих гiр та лiсiв за Россю, де стояли Бiєвцi.

— А що, жiнко, настають жнива, а з нашого Лаврiна не буде нiякої роботи, — говорив Кайдаш до жiнки. — Ходить по садку, неначе напившись отрути.

То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його брати собi невiстку в нашому селi, коли вже ось маємо, одну сатану в хатi. В цих Семигорах усi дiвки тепер, мов чорти.

— То оженимо його будлi-де: хiба нема бiльше сiл на свiтi, — сказав батько.

Мати пiшла в садок, де пiд яблунею лежав Лаврiн.