Розділ «V»

— Та це мене батько послав… — сказав Лаврiн та й не доказав.

Вузька дорога йшла на гору й прорiзувала високе жито до самого лiсу. На горi було видко лiсок. Дорога ховалась в лiсок i знов зараз спускалася дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий густим лiсом. Лаврiн не поганяв волiв: вiн забув i про воли, i про мiшки й тiльки дивився на Мелашку.

В долинi вже стояла пiд деревом густа тiнь. Дорiжка була така вузька, що зелене гiлля вгорi сходилось докупи й закривало небо. Старi дуби й граби стояли в тiнi стовпами, а на противнiй горi верхи дерева ще горiли на червоному вечiрньому сонцi.

Мелашка йшла стежкою й плуталась мiж високою смiлкою та дзвониками. Її чорноволоса голова з маковим вiнком здавалась квiткою мiж високою травою на окопi, мiж синiми дзвониками та червоною смiлкою.

Лаврiн не зводив з дiвчини очей. Її краса так заслiпила йому очi, так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дiвчиною, а русалкою.

Мелашка заспiвала пiснi. Пiшов гук по лiсi i розлився по долинi срiбною луною.

«Нема в Семигорах нi однiєї такої гарної дiвчини», — подумав Лаврiн. Вiн скочив з воза, кинув воли й пiшов стежкою поруч з Мелашкою. Дiвчина липнула на його своїми очима, мов блискавкою, почервонiла й спустила очi вниз.

Густа тiнь пiд зеленим гiллям розлила якiсь чари. Мелашка здалась йому тепер вдвоє кращою. Червоний мак на головi зблiд перед її красою.

— Скажи менi, Мелашко, де ти живеш? Покажи менi хату твого батька.

В Мелашки так закидалось серце, як птиця трiпається крилами в густому гiллi.

— Наша хата край села в яру, на Западинцях, — сказала вона дуже тихо й зовсiм спустила вiї на щоки.

Воли помалу плентались дорогою. Лаврiн мовчав, i Мелашка мовчала.

В лiсi було тихо, як у хатi. Здавалось, лiс уже дрiмав, засипав i тiльки через сон дивився з гори освiченими верхами на заходяче над Богуславом сонце. На високому дубi, над самими головами парубка й дiвчини, затрiпала крилами якась птиця. Вона злякалась їх обох так, що вони аж кинулись.

— Мелашко! — промовив Лаврiн тихим голосом. — Як побачив я тебе над водою, то неначе з криницi погожої води напився.

Мелашка засоромилась i дивилась в землю. Вона мовчала. Птиця на деревi затихла, i знов у лiсi стало тихо, як у хатi.

— Твоя краса, твої чорнi брови неначе моє здоров'я. Як глянув я на тебе, то наче набрався здоров'я» — знов почав Лаврiн.

По дорозi проти їх iшла якась молодиця, спускаючись з гори, Лаврiн замовк.

Лiс кiнчився на горi. За лiсом починалось село, розкидане на горах та в глибоких ярах. Лаврiн сiв на вiз. Мелашка одiйшла набiк i пiшла попiд тином. Вони поминули церкву, знов спустились возвозом з крутої гори й повернули в вузький, як рукав, яр. Лаврiн поїхав за нею. Яр крутився гадюкою на всi боки. Хати були подекуди розкиданi попiд горами.

— Оце нашi Западинцi, а ондечки бiлiє наша хата! — сказала Мелашка, показуючи на одну маленьку хатину пiд самою крутою горою в кiнцi вузької тiсної долини.

Хата була третя од кiнця й стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара, аж похилилась набiк. Коло хати стримiли хлiвцi та повiтка. Було по всьому видно, що Балаш був чоловiк убогий.