Розділ «V»

Вона глянула на його своїми темними очима, i йому здалося, що на житi блиснули двi зiрки.

— Добривечiр тобi, дiвчино! Чи далеко звiдсiль до села? — спитав Лаврiн.

— До якого села тобi треба? — спитала дiвчина, i її голос рознiсся, неначе в житi затуркотала горлиця.

— До того села, звiдкiля ти сама, — сказав Лаврiи.

— Не питай, бо швидко старий будеш, — сказала дiвчина й осмiхнулась.

Вона задивилася на Лаврiна. Лаврiн сидiв на возi, спустивши ноги на вiйя, i махав батогом на воли.

«Який гарний парубок, хоч i бiлявий, якi в його веселi очi!» — подумала дiвчина, поглядаючи скоса на Лаврiна.

Дiвчина пiшла уперед. Лаврiн погнав воли за нею. Йому хотiлось, щоб вона йшла як можна тихiше, як можна довше, щоб надивитись на неї.

— Чого це ти так хапаєшся? — спитав Лаврiн.

— Щоб мати не лаяли, — одказала дiвчина.

— А де ж ти була?

— Панськi буряки полола за Россю, а це йду додому, — сказала дiвчина i вже смiливiше глянула на Лаврiна. Вона пiшла тихiше, розмовляючи з парубком.

— Та скажи-бо, дiвчино, з якого ти села, чи з Бiєвець, чи з Дешок?

— З Бiєвець, — сказала дiвчина, — а тобi навiщо?

— А хiба не можна спитати? Як тебе звуть?

— Мелашка. Оце, який ти цiкавий!

— А як твого батька прозивають?

— Охрiм Балаш. Може, хочеш знати, як i матiр звуть? — спитала дiвчина й засмiялась. — А ти сам бiєвський?

— Нi, я з Семигор. Мене звуть Лаврiн Кайдашенко.

— А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, та в Бiєвцi?