Розділ «V»

— Добривечiр, Мелашко! — тихо промовив Лаврiн, взявши її за руку.

— Доброго здоров'я! — обiзвалась ще тихiше Мелашка, i її очi стали повнi слiз, як криниця води. — Я думала, що ти не прийдеш. Чого ти так забарився? Чи тебе мати не пускала, чи батько сварився?

Сядьмо, Мелашко, та поговоримо.

Вони сiли на довгому, як стiл, каменi. Сонце свiтило на їх з-за Росi й пронизувало зеленi верби, кущi високої осоки коло самого каменя в водi, високий кущ очерету з кудлатими китицями, що закривав їх од млина.

— Чого ти, Мелашко, така смутна? Брови твої чорнi й лице бiле: де ж дiвся рум'янець з твого лиця?

— Я цiлу нiч спала, як не спала. Все нiби гуляла з тобою в зеленому гаю та квiтки рвала; все нiби дивилась на тебе — не надивилась, говорила з тобою — не наговорилась.

Лаврiн розпитував Мелашку про її батька, матiр, за сестер та братiв. Вона йому розказала, що її батько бiдний, що мати її дуже любить i жалує, що в неї багато маленьких сестер та братiв. Лаврiн обняв її тонкий стан, i вона схилила йому на плече голову, заквiтчану маком, настурцiями та м'ятою. На Лаврiнове лице похилились свiжi квiтки маку та пахуча м'ята й прохолоджували його гарячу щоку, неначе холодна роса.

Мелашка розпитувала Лаврiна про його батька, про село, за семигорських дiвчат. А вода в Росi тихо плинула, потоки гули, неначе десь далеко у лiсi, тихо коливалась осока та латаття на водянiй бистринi коло каменя, неначе дерево на тихому вiтрi. Сонце сiдало за Россю, за богуславським лiсом. Жита нiби дрiмали. А в молодих душах розгорювалась любов, як розгорюється сонце лiтнiм ранком.

Вже сонце зовсiм зайшло, i надворi стало сутенiти. Мелашка встала.

— Чи це ти пiдеш уже додому? — спитав Лаврiн.

— Боюся опiзнитися. Менi дорога додому через гай.

— То я тебе проведу, — сказав Лаврiн. I вони обоє знялися з каменя й пiшли мiж житами на гору. Лаврiн провiв Мелашку до села. Вже було видно хати. Треба було прощатися.

— Дiвчино моя, краща од сонця, не маю сили одiрватись од тебе! Де збирається ваша вулиця? Йди додому, а з дому виходь на вулицю. Я там тебе ждатиму.

— Наша вулиця збирається недалеко од церкви, пiд вербами, коло криницi. Але як ти вернешся додому вночi? Що тобi батько скаже?

— Вже про те не питай! Те буде, що бог дасть. Мелашка пiшла додому, а Лаврiн пiшов до криницi, де збиралась вулиця.

Надворi смеркало. Пiд вербами, недалеко од криницi, заворушились дiвчата й хлопцi. Лаврiн стояв пiд вербою коло тину. Парубки вглядiли його. Поздоровкались з ним i зараз примiтили, що Лаврiн був їм незнайомий.

— Що ти за людина? — спитав Лаврiна один парубок. — Ти, здається, не з нашого кутка… А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дiвчат, на нашу вулицю, нас не спитавшись?

Парубки обступили Лаврiна навкруги.

— Я не бiєвський. Я прийшов у Бiєвцi недавно й шукаю собi роботи, — обiзвався Лаврiн.

— Ого-го, добрий робiтник! Роботи не знайшов, а на вулицю зараз дорогу знайшов! — крикнув другий парубок.