Розділ «V»

Балашиха попросила Кайдашиху за стiл. Кайдашиха глянула на убогу сiм'ю, на убогу хату i не церемонилась; вона просто полiзла за стiл i сiла на покутi, запишавшись та втираючи губи хусточкою.

Хата була дуже низька. Маленькi вiконця були нiби слiпi. Через старi шибки, вкритi зеленими та червоними плямами, не видно було навiть неба. Стара лежанка з камiння неначе присiла й роз'їхалась. Камiння повипиналось з неї, неначе сухi ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввiгнулась, а серед хати стояв тонкий побiлений стовп: i вiн пiдпирав сволок.

— Кайдашиха гордим оком окинула хату i обернула голову до образiв. Її червона, високо зав'язана хустка на головi придавила колiна святiй Варварi на чималому образi. Вона одсунулась од образа й сiла проти вiкна.

Малi дiти поставали серед хати й повитрiщали на Кайдашиху оченята. Коло дiтей терлась кiшка, обстрижена од голови до самого хвоста. Кайдашиха глянула на дiтей, глянула на чорнобриве Мелашчине лице й трохи пом'якшала. Вона любила дiтей.

— Чом ти, Лаврiне, не сказав, що в моїх сватiв є маленькi дiти? Ото, який же ти! Я була б вам, дiточки, привезла гостинця. В мене ж є й горiшки, є мед i мак; була б спекла макiвникiв. Ото, боже мiй! — бiдкалась Кайдашиха.

Дiти пороззявляли роти. Горiшки i макiвники залоскотали у їх ротиках. Вони дивились на багату тiтку i все ждали, що з-пiд поли от-от посипляться горiшки, а з-за пазухи повискакують макiвники.

— Оце, боже мiй! Не взяла дiтям нiчогiсiнько. Нате ж вам хоч по шажку.

Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв'язала вузол i роздала по шагу. Дiти дивились на шаги й не знали, що з ними робити.

— Чи можна, мамо, їсти дзеню? — спитала маленька дiвчинка i полизала язиком свою дзеню.

— Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! — сказала Кайдашиха.

— Кака дзеня! Якби макiвникiв, — сказав хлопчик.

— Мамо, хочу макiвникiв! — зарепетувала дiвчинка.

— Якi в тiтки жовтi ноги, неначе в нашої зозулястої курки, — сказав голосно, але нiби про себе, старший хлопчик.

— Хто видав так говорити! Ось я тобi дам! Iдiть собi гуляти надвiр, — сказала Балашиха й випровадила дiтей з хати.

Балаш з Кайдашем посiдали кiнець стола i почали розмовляти за жито та пшеницю, за сiно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в шинок по горiлку.

— Оце, боже мiй! Гарнi гостi, та не знаю, чим вас i вiтати. Тепер петрiвка, такий важкий час, — бiдкалась Балашиха.

— Адже ж, мамо, я принесла з лiсу глечик суниць, — вихопилася Мелашка. — Зварiм на полудень вареники з суниць та з полуниць.

— Одже ти, дочко, добре радиш, — сказала Балашиха. — Побiжи вибери свiжих огiрочкiв та й заходжуйся коло вареникiв, а ми з свахою трошки побалакаємо.

Мелашка завешталась по хатi, зняла з кiлкiв ночви, винесла в сiни й пiшла в хижку за борошном.

Кайдашиха не зводила з неї очей. Мелашка була молоденька й невеличка на зрiст, але проворна, жвава.