Розділ «V»

— Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не треба? — спитав Лаврiн.

— Приходь, — сказала Мелашка, — але поспiшай додому, бо тебе батько лаятиме.

— А може, ти вийдеш до млина надвечiр, пiд ту вербу, де я стояв з волами. Однак завтра недiля. Я одпрошуся в батька або прийду i батька не питаючись.

Мелашка йшла осторонь i мовчала. Вона думала.

— Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько прив'язав.

— Прийду, — насилу почув Лаврiн од неї тихе слово.

Лаврiн спинив воли й водив слiдком за Мелашкою очима, доки вона ввiйшла в свою хату. Тодi вiн повернув воли назад i поїхав додому. З Бiєвець до Семигор була простiша дорога, але Лаврiн поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка. Йому здавалось, нiби дiвчина погубила за своїм слiдом квiтки та зорi.

Лаврiн приїхав додому аж опiвночi. Батько напнув його мокрим рядном:

— Чого це ти так довго барився, неначе їздив з мiшками в Крим?

— Та там у млинi так завiзно, що трудно було дотовпитися, мусив застоювать черги до самого вечора, — одбрiхувався Лаврiн.

— А я думав, чи не поламав ти часом воза, — говорив сердито батько.

Мелашка ввiйшла в свою убогу хатину й стовпом стала.

Доки вона йшла поруч з Лаврiном, доти на неї неначе пiвденне сонце свiтило, а як увiйшла в хату, для неї неначе сонце впало з неба, i одразу стала темна нiч. Мати загадувала їй роботу: робота, випадала з рук. Вона пiшла в садок, стала пiд вишнями, схиливши голову, i для неї все здавадось, що вона йде зеленим гаєм поруч з Лаврiном i нiяк не перейде того гаю… От вона нiби сходить з гори, входить в темну долину, а з долини знов виходить на гору й знов поруч з Лаврi-ном спускається в яр попiд дубами, а Лаврiн нiби дивиться на неї ясними веселими очима та все говорить, мов соловейко щебече… Тихiй та смирнiй дiвчинi йшла на душу пiсня.

— Чи ти, дiвко, сьогоднi здурiла, чи на тебе наслано? — крикнула мати.

Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмовi несамохiть вкидала слова пiсень.

I зелений гай, i Лаврiн, i його очi- все разом щезло. Мелашка важко зiтхнула i пiшла в хату до роботи.

Другого дня, в недiлю, Лаврiн не мiг дiждать вечора. Нiколи йому день не здавався таким довгим. Надвечiр Лаврiн накинув на плечi свитку, взяв у руки сопiлку й пiшов до млина. Йому здавалось, що його туди несуть крила. Цiлу дорогу то сопiлка його грала, то пiсня нiби сама спiвалась.

Лаврiн прийшов до Росi. За високою скелею перед ним розгорнулась долина з вербами: гребля, Рось, млин над Россю. Вечiрнє сонце, так як i вчора, обливало ясним промiнням усю долину. Вода пiд колесами шумiла… Лаврiн глянув на мiсток на лотоках. Мелашки не було; подивився пiд ту вербу, де вiн стояв з возом, i там її не було.

Понад Россю над самим берегом росли довгими рядками верби та лози. На одному каменi пiд вербою сидiла Мелашка. Лаврiн углядiв її голову з вiнком квiток. Сопiлка сама защебетала, як перепiлка. Мелашка вглядiла Лаврiна на греблi, встала з каменя й стала над водою, похиливши голову.

Лаврiн перейшов через греблю й насилу продерся через густi верби та лози, переплетенi бiлими крученими паничами то ожиною.