Розділ «Підступність і кохання»

Фердінанд (схоплюється, з жахом). Хвалити Бога, я ще не відчуваю отрути! (Вихоплює шпагу.)

Луїза (дедалі слабшає, опускається на підлогу). Леле! Що ти задумав? Це ж твій батько...

Фердінанд (з виразом нестримної люті). Вбивця і батько вбивці!.. Хай і він іде за нами! Щоб гнів Вічного Судії впав тільки на винного. (Хоче вибігти.)

Луїза. Спаситель мій, умираючи, прощав... Хай він благословить тебе і його... (Вмирає.)

Фердінанд (швидко повертається, помічає її останній передсмертний рух і в тяжкому відчаї припадає до померлої.) Зажди! Зажди! Не відлітай од мене, ангеле небесний! (Хапає її руку й відразу ж випускає.) Холодна, холодна і вогка! Душа її вже там. (Знову схоплюється.) Боже моєї Луїзи! Змилуйся! Змилуйся над найпідлішим з убивць! То була її остання молитва! Вона й мертва і знадлива, і прекрасна! Зворушена смерть пожаліла її чарівне личко, її лагідність не була машкарою, бо не зійшла з неї і в смертну годину. (Після паузи.) Але що це? Чому я нічого не відчуваю? Невже моя молода сила мене врятує? Марно й пробувати! Я не послухаюсь її. (Хапає склянку.)

Ява остання

Фердінанд, президент, Вурм і слуги, охоплені жахом, убігають до кімнати, а потім з’являється Міллер, що веде з собою люд і судових виконавців.

Вони в глибині кону.

Президент (з листом у руці). Сину, що це? Я ніколи не повірю...

Фердінанд (кидає йому склянку під ноги). То поглянь, убивце!

Президент відсахується. Усі завмирають. Страхітливе мовчання.

Президент. Сину мій, навіщо ти мені це заподіяв?

Фердінанд (не дивлячись на нього). О так, звичайно! Мені слід було спершу спитати державного діяча, чи цей вчинок не переплутає йому карт?.. Ти надумав ревнощами розірвати союз наших сердець. Визнаю — дивовижно хитрий підступ!.. Майстер усе розрахував, шкода тільки, що розгніване кохання — не лялька, яку можна смикати за дротину.

Президент (божевільними очима озирається навколо). Невже тут нема нікого, хто пожалів би невтішного батька?

Міллер (кричить за сценою): «Впустіть мене! Ради Бога! Впустіть мене!»

Фердінанд. Ця дівчина — свята... Відповідати за неї вам доведеться перед кимось іншим. (Відчиняє, двері Міллерові, який убігає з натовпом і судовиками.)

Міллер (з невимовним жахом). Моя дитина! Моя дитина! Отрута... Я чув, тут хтось отруївся... Доню моя! Де ти?

Фердінанд (ставить його між президентом і трупом Луїзи). Я не винен. Подякуй ось йому.

Міллер (падає біля мертвої додолу). О Господи Ісусе!

Фердінанд. Кілька слів, тату! Мені нелегко буде їх вимовити. У мене підло вкрадено життя, і вкрали його ви. Я вже тремчу, ніби стою перед Богом, а проте я ніколи не був злочинцем. Хоч би що мені судилося у вічному житті, ваша доля буде інша... Але я вчинив убивство (грізно підвищивши голос), убивство, і не сподівайся, що я сам понесу цей тягар до Найвищого Судії. Врочисто перекладаю на тебе найбільшу й найстрашнішу його частину, а чи ти донесеш її, дивися сам. (Підводить його до Луїзи.) Глянь, нелюде! Помилуйся жахливими наслідками твоєї винахідливості! На цьому позначеному смертельною мукою обличчі написано твоє потворне ім’я, і ангели-месники прочитають його... Хай цей образ відхиляє запону твого ліжка, коли ти спатимеш, і подає тобі свою холодну, мов крига, руку... Хай цей образ постане перед твоєю душею, коли ти вмиратимеш, і урве твою останню молитву... Хай цей образ стане біля твоєї могили, коли ти воскресатимеш із мертвих... І поруч самого Бога, коли він тебе судитиме. (Непритомніє, слуги підтримують його.)