Розділ «Підступність і кохання»

Фердінанд. Мені гаряче й тісно... Так буде легше.

Луїза. Випийте лимонаду! Випийте! Він вас освіжить.

Фердінанд. Ще б пак... Яке в повії добре серце! А втім, вони всі такі!

Луїза (з виразом глибокої любові хоче його обняти). Це ти про свою Луїзу, Фердінанде?

Фердінанд (відштовхує її од себе). Геть! Геть! Не дивись на мене ласкавими, ніжними очима! Я можу піддатися їм. З’явись у своїй жахливій люті, гадюко! Кидайся на мене, єхидно!.. Вистав напоказ усі свої огидні кільця, звивай до неба свої хребці. З’явися в усій тій потворності, в якій тебе бачило пекло!.. Тільки не вдавай ангела... тільки не ангела... Запізно... Я мушу розчавити тебе, як змію, або збожеволію з розпачу... Зглянься!

Луїза. О, до чого в нас дійшло!

Фердінанд (розглядаючи її збоку). Який чудовий витвір небесного митця... Хто б подумав... Та й як можна було подумати? (Хапає її руку і піднімає вгору.) Я не притягаю тебе до суду, Творець небесний, але чому твоя отрута влита в таку чудову посудину?.. Як може розпуста ховатися за такими ніжними ангельськими рисами?.. Диво дивне!

Луїза. Як тяжко слухати це й мовчати!

Фердінанд. І цей солодкий, мелодійний голос... Як можуть породжувати таку милозвучність розірвані струни? (Дивиться на неї захопленими очима.) Усе таке гарне, таке гармонійне, таке божественно досконале! Хоч з якого боку глянь, видно, що Господь творив її з любов’ю. їй-богу, здається, немовби весь світ виник тільки для того, щоб Всемогутній створив на радощах цю перлину... Отже, тільки вкладаючи їй душу, Бог помилився? Чи можливо, щоб ця обурлива потвора з’явилася на світ бездоганною? (Швидко відходить од неї.) Чи, може, Бог помітив, що з-під різця виходить ангел, і, похапцем виправляючи помилку, дав йому найгірше серце?

Луїза. О, впертий зухвалець! Замість визнати свою нерозважність, він докоряє Господові.

Фердінанд (ридаючи, кидається їй на шию). Ще раз, Луїзо! Ще раз, того дня, коли ми вперше поцілувалися, коли ти прошепотіла «Фердінанде» і коли перше «ти» зірвалося з твоїх розпашілих уст... О, тоді здавалося, що та мить таїла в собі, як у бруньці, нескінченну, невимовну втіху... Тоді перед нашими очима, як чудовий травневий день, простяглася вічність, і золоті тисячоліття, вбрані, мов наречені, промайнули перед нашою душею. Тоді я був щасливий! О Луїзо, Луїзо, Луїзо! Навіщо ти мені це заподіяла?

Луїза. Плачте, плачте, Вальтер! Жаль ваш буде справедливіший до мене, ніж ваше обурення.

Фердінанд. Ти помиляєшся. Це не ті сльози, це не та тепла, цілюща роса, що тече бальзамом на душевні рани і знов починає обертати нерухоме колесо почуття. Це поодинокі, холодні краплі, зловісне останнє «прощай» мого кохання. (З грізною урочистістю, поклавши руку їй на голову.) Це сльози по твоїй душі, Луїзо... Сльози по найкращому створінню Господа, до якого він не виявив своєї безмежної ласки і так легковажно занедбав його... О, мені здається, що весь світ мав би вбратися в жалобу, вражений тим, що в ньому відбувається! Не дивно, що люди гинуть і втрачають рай, та коли чума лютує серед ангелів, то в усій природі треба оголосити траур.

Луїза. Не доводьте мене до краю, Вальтер. У мене не менше душевної сили, ніж у кожного, але й вона не може витримати нелюдського випробування. Ще одне слово, Вальтер, і ми розлучимось. Жахлива доля заплутала мову наших сердець. Коли б я зважилась розтулити уста, Вальтер, я могла б сказати тобі таке... могла б... Але жорстока доля скувала мій язик, як і моє кохання, і ось тепер ти поводишся зі мною, як з підлою розпусницею, а я мушу терпіти.

Фердінанд. Ти добре почуваєш себе, Луїзо?

Луїза. Чому ти питаєш?

Фердінанд. Бо мені було б тебе шкода, якби ти пішла звідси з цією брехнею на устах.

Луїза. Благаю вас, Вальтер.

Фердінанд (дуже хвилюючись). Ні! Ні! Така помста була б занадто сатанинською! Ні! Боронь Боже! Я не хочу переносити цього на той світ... Луїзо! Ти любила гофмаршала? Ти вже не вийдеш з цієї кімнати.

Луїза. Питайте що хочете. Я більше нічого не відповім. (Сідає.)