Розділ «Підступність і кохання»

Луїза (злякано). Що ви сказали? Що?.. Ні, ви не те думаєте, любий тату. Хіба ви не знаєте, що Фердінанд — мій, що його створено для мене, послано мені на радість вітцем усіх закоханих. (Стоїть замислившись.) Коли я побачила його вперше... (натхненно) то вся спалахнула, кров застугоніла в моїх жилах, кожна її хвиля промовляла, кожен мій подих шепотів: «Це він!» І серце моє, пізнавши його, погодилось: «Це він!» І цілий світ лунав для мене тими словами і радів разом зі мною... Тоді... о, тоді в душі моїй благословилося на світ. Тисячі юних почувань розпукли в моєму серці, як з настанням весни — квіти на земліматінці. Я не помічала довкола себе світу, проте, пригадую, що він був, як ніколи, прекрасний. Я забула про Бога і водночас ніколи ще так не любила його.

Міллер (швидко підходить до неї, пригортає до своїх грудей). Луїзо... мила, люба дитино! Візьми мою стару, нікчемну голову... візьми все, все! Але майора... Бог мені свідок... я ніколи не зможу тобі дати. (Виходить.)

Луїза. Аяй не хочу його тепер, тату. Моє життя — така мізерна крапля часу, немов росинка... Сама мрія про Фердінанда жагуче вип’є її. Я зрікаюся його в цьому житті. А тоді, мамо, тоді, коли зникнуть усі поділи, коли злетить з нас ненависне станове лушпиння... і коли люди будуть тільки людьми... я принесу з собою саму лишень свою безвинність. Але ж тато часто казав, що, коли прийде Господь, коштовності й пишні титули подешевшають, а серця подорожчають. Я стану тоді багата. Сльози вважатимуть там за подвиги, а високі думки — за предків. Отоді стану я вельможною, мамо. Чим же він тоді буде вищий від своєї дівчини?

Міллерова дружина (схоплюється). Луїзо! Майор! Він перестрибнув через паркан. Де б мені сховатися?

Луїза (тремтячи). Та лишайтесь тут, мамо!

Міллерова дружина. Боже! На кого я схожа! Сором! Я не насмілюсь показатися в такому вигляді його милості. (Виходить.)

Ява четверта

Входить Фердінанд фон Вальтер.

Він кидається до Луїзи.

Вона, пополотнівши, знесилено опускається в крісло.

Фердінанд зупиняється перед нею. Якусь хвилину вони мовчки дивляться одне на одного. Пауза.

Фердінанд. Ти така бліда, Луїзо?

Луїза (підводиться й припадає до його грудей). Нічого! Нічого! Адже ти зі мною. Все минулося!

Фердінанд (бере її руку, підносить до вуст). Чи ти ще кохаєш мене, Луїзо? Моє серце таке, як і вчора, а твоє? Я прилетів сюди подивитися, чи ти весела, щоб і собі піти звідси повеселілим... А ти сумна!

Луїза. Ні, ні, коханий.

Фердінанд. Скажи мені правду! Ти невесела! Я бачу наскрізь твою душу, прозору, як цей діамант чистої води. (Показує на свій перстень.) На ньому не може з’явитися плямки, якої б я не помітив, а на твоєму обличчі не промайне жодної думки, якої б я не побачив. Що з тобою? Кажи швидше! Коли я знаю, що це дзеркало ясне, то для мене весь світ незахмарений. Чого ти зажурена?

Луїза (якусь мить дивиться на нього мовчки і значуще; з тугою.) Фердінанде! Фердінанде! Коли б ти знав, як гарно стає простій дівчині після твоїх слів!

Фердінанд. Що таке? (Здивовано.) Дівчинко моя, слухай! Звідки в тебе такі думки? Ти — моя, Луїзо! Хто сказав тобі, що цього не досить? Бачиш, невірна, яка ти холодна до мене. Коли б ти любила мене всією душею, то не мала б часу думати про нашу нерівність. Коли я поруч з тобою, то не думаю, а тільки дивлюся на тебе; коли ж я сам, то лише мрію про тебе. А ти така розважлива в коханні? І тобі не соромно? Кожну мить, яку ти витратила на тугу, вкрадено у твого милого.

Луїза (схопивши його за руку, хитає головою). Ти хочеш приспати мене, Фердінанде, хочеш відвернути мої очі від тієї безодні, яка неодмінно поглине мене. А я пробую зазирнути в майбутнє... Голос слави... твої наміри... твій батько... моє незначне походження... (Злякавшись своїх слів, випускає його руку.) Фердінанде! Меч занесено наді мною й над тобою! Нас хочуть розлучити!

Фердінанд. Хочуть розлучити? (Схоплюється.) Звідки в тебе це передчуття, Луїзо? Нас хочуть розлучити? Хто може розірвати союз двох сердець або роз’єднати звуки одного акорду?.. Я — дворянин... Подумай, що старше — грамота про моє дворянство чи світова гармонія? Хіба мій герб важить більше, ніж ухвала неба, яку я читаю в очах Луїзи: «Ця жінка створена для цього чоловіка?» Саме тому, що я син президента. Що ж, як не любов, може полегшити мені тягар проклять, які впадуть на мене через те, що батько мій грабує країну?