Розділ «Підступність і кохання»

Міллер. Не принаджував до свого дому, не набивався з дівчиськом? Хто на це зважатиме? Я господар у себе вдома... Мені слід було суворіше ставитись до дочки. Мені треба було добре вичитати майорові або відразу ж сповістити про все його вельможність — пана татуся. Я мав знати — молодого барона трохи полають, та й по всьому, а скрипалеві буде лихо.

Міллерова дружина (сьорбає каву з чашки). Дурниці! Пусте! Що з того може статися? Хто може тобі чимось дорікнути? Ти тільки й знаєш свою музику, та ще напитуєш собі учнів, де тільки трапиться.

Міллер. Але скажи мені, що з цих походеньок вийде? Одружитися з дівчиськом йому не дадуть, — про шлюб не може бути й мови, а зробити з неї якусь... прости Господи... Е ні, даруйте! Коли такий панок, що повештався по всіх усюдах, звиклий до солоденького, скуштував бозна й чого, то й не диво, що його знов потягло на лагоминку. І ти хоч як пильнуй, май хоч сім пар очей, щоб стежити за кожним її кроком, він у тебе під носом задурить дочці голову, зведе її, а сам — шукай вітра в полі. І от дівчину навіки знеславлено, сидітиме вона без пари або, якщо вподобає слизьку стежку, й далі піде нею. (Б’є себе кулаком по лобі.) Господи милосердний!

Міллерова дружина. Боронь Боже нас від такого!

Міллер. Самим треба боронитися. Чого ще можна чекати від такого вітрогона? Дівчина вродлива, струнка... ніжки у неї гарні. Під дахом у неї може бути що завгодно. Нікого це не обходить, що там у жіноцтва на горищі, аби тільки, з ласки Божої, на нижньому поверсі все до ладу було. Придивиться наш шелихвіст до тих ніг — і поїхало... В нього очі спалахують як у того Роднея[155], — коли він зачує француза, то на всіх вітрилах мчить уперед, ніякого спину йому не буде, і... та я й не дорікаю йому. Людина є людина. Хто-хто, а я це знаю.

Міллерова дружина. Почитав би ти, які чудові записочки пише пан майор твоїй дочці. Боже мій! З них як божий день ясно, що його вабить тільки її прекрасна душа.

Міллер. Аякже! Правду кажеш. Наздогад буряків, щоб дали капусти. Хто на тіло оком накидає, той завжди вихваляє прекрасну душу й добре серце. Хіба я не те саме робив? А коли вже серця порозуміються, то й тіла беруть із них приклад; як пани — так і челядь. А винен, бачте, срібний місяць, бо звів їх, мовляв.

Міллерова дружина. Подивився б ти, які розкішні книжки присилає пан майор до нас. Твоя дочка мало не молиться на них.

Міллер (свистить). Овва! Молиться! Ну й сказала. Звичайна натуральна страва надто груба для витонченого шлунка їхньої милості. Спочатку пан майор уміло переварить її в пекельній, чумній кухні белетристики. У грубу цю погань! Дівчина набереться з неї бозна-яких химер, кров у неї заграє, як від шпанських мушок, і прощай тоді та крихта побожності, яку батько й так ледве підтримував у ній. У грубу, кажу тобі! Дівчина забиватиме собі голову казна-чим; ширятиме думками по якихось химерних світах, аж поки відцурається рідної оселі, забуде її, почне соромитись, що її батько — скрипаль Міллер, і врешті позбавить мене надії на чесного, роботящого зятя, який міг би стати мені щирим помічником. Ні, хай мене Бог покарає, коли я допущу до цього! (Схоплюється, палко.) Куй залізо, поки гаряче... А майорові... майорові я дам відкоша. (Іде до дверей.)

Міллерова дружина. Будь же розважливий, Міллер! Скільки нам перепало самих тільки коштовних подарунків...

Міллер (вертається і зупиняється перед нею). То це плата за честь моєї дочки? Та йди ти під три чорти, мерзенна звіднице! Краще я візьму скрипку й піду жебрати, гратиму за тарілку гарячої страви, краще розіб’ю свою віолончель і носитиму нею гній, аніж спокушуся на гроші, задля яких моя єдина дитина пожертвує душею і небесним блаженством. Кинь пити каву прокляту й нюхати табаку, і не треба буде торгувати доччиною вродою. А я був ситий і завжди мав на собі добру сорочку ще до того, як оцей спритний гульвіса втерся до моєї господи.

Міллерова дружина. Нетреба так перти навпростець! Ледь що — і вже спалахнув. Я тільки кажу, що не слід гнівити пана майора, бо він — президентів син.

Міллер. У цьому і вся сіль! Тому, саме тому треба сьогодні ж покласти цьому край. Якщо президент порядний батько, то він мені ще й подякує. Почисть мій червоний плюшевий камзол, я піду до його вельможності. Скажу йому: «Синові вашої вельможності впала в око моя дочка. Стати дружиною синові вашої вельможності вона не гідна. Але щоб стати полюбовницею сина вашої вельможності — для цього моя дочка надто дорога, от і все!.. Моє прізвище — Міллер».

Ява друга

Ті, що й були. Секретар Вурм.

Міллерова дружина. О, доброго ранку, пане секлетарю. Нарешті знов маємо втіху бачити вас.

Вурм. Та що ви, що ви, голубонько. Там, куди навідується такий вельможний кавалер, моя проста особа не справить ніякої втіхи.

Міллерова дружина. Що ви кажете, пане секлетарю! Пан майор Вальтер справді інколи виявляє до нас велику шану: проте ми нікого не цураємось.

Міллер (похмуро). Дай, жінко, панові секретареві крісло. Чи не бажаєте роздягнутися, пане Вурм?

Вурм (кладе капелюх і палицю, сідає). Ну, гаразд, гаразд! А як моя майбутня дру... — чи, може, колишня наречена? Бо я вже й не сподівався, що... Чи не можна її побачити... мамзель Луїзу?