Розділ «Підступність і кохання»

Міллерова дружина. Одне слово: своєї згоди я нізащо не дам! Моїй дочці судилося щось вище, і я в усі суди піду, коли мій чоловік піддасться на умовляння.

Міллер. Хочеш, щоб я поперебивав тобі руки й ноги, бісове патякало?

Вурм (до Міллера). Батькова порада чимало важить для дочки, а ви, я гадаю, знаєте мене, пане Міллер.

Міллер. От лиха година! Треба, щоб дівчина вас знала. Те, що я, трухлявий гриб, у вас убачаю, ніби й зовсім не принада для молодої ласунки. Я вас по кісточці розберу й скажу, чи ви придатні для оркестру, чи ні, — але жіноча душа занадто складна для капельмейстера. І я щиро вам скажу, пане секретар, бо я щирий німець, не навчений прикидатися... Хоч за мої слова ви мені навряд чи подякуєте. Я нікого не радив своїй дочці, але виходити за вас я б їй відрадив, пане секретар!.. Дайте мені докінчити!.. За жениха, який кличе собі на поміч батька, я б, даруйте, не дав і щербатого мідяка. Якщо він чогось вартий, то посоромиться так по-старосвітському виявляти коханій свої таланти. А якщо йому бракує відваги, то він просто боягуз, і зась йому до Луїзи!.. Отак! Хай сватає дочку поза батьківською спиною. Хай так поведеться, що дівчина краще батька й матір до дідька пошле, ніж з ним розлучиться. Або сама впаде батькові в ноги і Христом-Богом благатиме або їй наглу смерть послати, або поєднати з її обранцем. Ото буде хлопець! Ото кохання! І хто не доб’ється того від дівчини — нехай сідає верхи на своє гусяче перо і їде під три чорти.

Вурм (хапає капелюха й палицю і прожогом вибігає з кімнати). Дякую вам, пане Міллер!

Міллер (не поспішаючи, іде за ним). За віщо? За віщо? Ми ж вас навіть нічим не почастували, пане секретар! (Повернувшись.) Нічого не чує, помчав чимдуж. Мені гірша від усякої отрути пика цього чорнильного лиса. У нього така бридка, така огидна пика, що здається, ніби він і на світ божий потрапив контрабандою. Очиці маленькі, злодійкуваті, як у миші, волосся руде, як вогонь, а підборіддя стирчить так, наче природа, розізлившись на свій невдалий витвір, схопила ледащо саме за це місце та й пожбурила його кудись у куток. Ні! Як віддати дочку за такого мерзотника, то краще вже нехай вона... прости мене, Господи...

Міллерова дружина (спльовує, злісно). От песиголовець! Але не для твоєї пельки ягідка.

Міллер. А ти з отим своїм клятим офіцериком! Мало не довела мене до сказу. Ніколи ти не буваєш дурнішою, як тоді, коли намагаєшся вдавати з себе розумну. Навіщо ти приплела вельможну даму до своєї дочки? Та ще й при тому нишпорці! Аби тільки він про щось пронюхав, завтра ж про це дзвонитимуть по всьому базару. Він з отих панків, що вивідають усе, що в кого діється, з отих, що стромляють свого носа і в льох, і в кухню, і де тільки хто зронить необачне слово — гульк, і про це дізнаються і князь, і його фаворитка, і президент, а ти тоді матимеш халепи по самі вуха.

Ява третя

Ті, що й були. Луїза Міллер входить з книжкою в руці.

Луїза (кладе книжку, підходить до Міллера і потискує йому руку). Доброго ранку, любий тату!

Міллер (тепло). Чудово, Луїзо! Я радий, що ти не забуваєш про Всевишнього. Будь завжди така, і він тебе не покине.

Луїза. О тату, я велика грішниця... Він приходив, мамо?

Міллерова дружина. Хто, доню?

Луїза. Ах, я забула, що, крім нього, є ще люди... У мене з голови все повилітало... Він не приходив? Вальтер?

Міллер (зажурено й поважно). А я гадав, що моя Луїза лишила це ім’я в церкві?

Луїза (пильно дивиться на нього). Я розумію вас, тату, відчуваю, як ви мов ножем проймаєте моє сумління, але вже запізно... Немає в мені колишньої побожності, тату. Небо і Фердінанд роздирають мою скривавлену душу, і я боюсь... боюсь. (Після паузи). Але ж ні, татусю! Коли, захопившись картиною, ми забуваємо про митця, то це для нього найвища похвала. Хіба, тату, Богові не приємно, що я забуваю навіть про нього, коли радію найкращому його створінню?

Міллер (невдоволено опускається на стілець). От маєте! А все через ті безбожні книжки!

Луїза (підходить стривожена до вікна). Де ж він тепер? Вельможні панночки бачать його, чують. А я — проста, забута дівчина. (Лякається своїх слів і підбігає до батька.) Але ні, ні! Що я кажу? Пробачте мені! Я не нарікаю на долю. Мені так мало треба... тільки думати про нього... А це ж нікому не вадить. Я була б рада своє коротке життя видихнути легеньким лагідним вітерцем, щоб освіжити йому обличчя... Якби цвіт моєї юності... став фіалкою... хай би він наступив на неї, щоб вона могла покірно вмерти під його ногою! Мені й цього, тату, було б досить! Коли якась комашка гріється в сонячному промінні, то хіба ж горде, величне сонце каратиме її за це?

Міллер (зворушений, відкидається на спинку стільця й затуляє обличчя руками). Слухай, Луїзо! Я віддав би всі ті дні, що мені ще залишилося прожити, аби тільки ти ніколи не бачила майора.