Розділ 4. Теоретичні проблеми організації економічної діяльності людини на макроекономічному рівні

1) обмеженість необхідної для ухвалення державних рішень інформації; так, наявність потужних груп з особливими інтересами (лоббістів) призводить до спотворення наявної інформації;

2) недосконалість політичного процесу, що проявляється у перевищенні владних повноважень на користь вузького кола осіб (кланів, олігархів тощо); маніпулювання голосами; пошук політичної ренти та ін.;

3) обмеженість контролю над бюрократією; зростання бюрократичного апарату створює все нові і нові проблеми в цій сфері;

4) нездатність держави повністю передбачати і контролювати найближчі і віддалені наслідки прийнятих нею рішень; ринкові агенти часто реагують на державні заходи зовсім не так, як це передбачала держава; їх дії спотворюють зміст і спрямованість державних заходів;

5) існування часових лагів — «ефекту запізнення» в процесі постановки цілей, прийняття рішень, вибору інструментів державного регулювання.

Отже, діяльність держави, спрямована на виправлення «провалів» ринку, сама виявляється далекою від досконалості. До «провалів» ринку додаються «провали» держави. Державні заходи повинні застосовуватися так, щоб вони не підміняли дії ринкових сил. Використовуючи ті або інші державні інструменти регулювання, уряд повинен суворо стежити за негативними ефектами і завчасно вживати заходів щодо ліквідації негативних наслідків.

19.3. Державне антициклічне регулювання

Для будь-якого суспільства порушення стабільності економічного розвитку має негативне значення. Державне антициклічне регулювання спрямоване на підтримку макроекономічної стабільності, регулювання кон’юнктури національного ринку.

Протидіючи негативним проявам ділових циклів, держава проводить політику антициклічного регулювання, щоб, з одного боку, не допустити надмірного «перегрівання» національної економіки — в умовах економічного зростання, а з другого — послабити вплив і скоротити тривалість кризових процесів і явищ. Державне антициклічне регулювання полягає в обмеженні (рестрикції) сукупних суспільних витрат у періоди циклічних піднесень, щоб запобігти «перегріву» економіки, і стимулювання (експансії) сукупних витрат у періоди криз і рецесій, щоб обмежити спад виробництва і прискорити вихід з кризи. Антициклічне державне регулювання здатне змінювати дію економічного циклу.

Свій початок ідеї державного антициклічного регулювання беруть з кейнсіанської теорії. Після світової економічної кризи 1929—1933 рр. стало зрозуміло, що вільна ринкова економіка не справляється з розв’язанням соціально-економічних проблем розвитку суспільства. В цих умовах треба було пустити в хід фінансові і виробничі ресурси держави, щоб таким чином зупинити кризу і збалансувати виробництво.

Дж. М. Кейнс теоретично обґрунтував механізм державного антициклічного регулювання економіки за допомогою прин­ципу ефективного сукупного попиту. Якщо сукупний попит недостатній, то й обсяг суспільного виробництва не буде дорівнювати потенційному за умов повної зайнятості. У кейнсіанстві основним інструментом державного антициклічного регулювання пропонувалося збільшення державних видатків, включаючи й дефіцитне бюджетне фінансування. Передбачалося, що за економічної кризи зростання грошової маси і відповідно платоспроможного попиту справляє позитивний вплив на піднесення виробництва. При бюджетному дефіцитному фінансуванні певна частина видатків державного бюджету покривається на основі збільшення державного боргу — емісії, і продажу державних цінних паперів. У результаті виникає джерело додаткового попиту з боку держави на товари і послуги, а отже, й стимули для розширення їх виробництва.

У 70-х рр. ХХ ст. в умовах пошуку відповідей на загрози стагфляції (поєднання стагнації, тобто кризи та інфляції) М. Фрідмен поставив на перше місце в державному антициклічному регулюванні монетарні (грошово-кредитні) інструменти. Згідно з монетаристською теорією стабілізація грошового обігу буде забезпечувати й загальну макроекономічну стабільність. Непрямі методи державного антициклічного регулювання є, на думку монетаристів, найефективнішими. Завдання підтримання рівноваги в макроекономічній системі передбачає, як вважав М. Фрідмен, контроль за пропозицією грошей як основи для стабільності цін і сукупного попиту. Отже, монетаристська теорія ключову роль у системі антикризових дій відводила стабільності грошової сфери, що поєднувалося із загальною підтримкою в економіці конкурентно-ринкового середовища.

Водночас у неокласичній теорії виникла ідея, що для розв’язання антициклічних завдань слід стимулювати не сукупний попит, як радили кейнсіанці, а сукупну пропозицію. У США була розроблена теорія «економіки пропозиції» — найвідомішим представником цього напряму економічної теорії був А. Лаффер («криву» Лаффера ми розглянемо у підрозділі 19.5). Вирішальним інструментом антициклічного регулювання, на думку представників теорії «економіки пропозиції», мало стати податкове стимулювання приватного підприємництва і заощаджень населення. Хоча внаслідок зниження податків можливе зменшення доходної частини державного бюджету, проте включення в дію більш ефективної системи стимулювання дасть змогу забезпечити зростання обсягів виробництва і прибутку (доходів) товаровиробників, а отже, й обсягів податкових надходжень, що буде компенсовувати втрати бюджету.

У період до глобальної фінансово-економічної кризи 2008—2009 рр. уряди розвинутих країн світу використовували досить широкий арсенал антикризових заходів: активну фінансово-кредитну, цінову (контроль за цінами) й податкову політику, програми розширення ємності національного ринку, подолання інфляції і безробіття тощо. Держава всіляко підтримувала інвестиційну та інноваційну діяльність у сфері виробництва, щоб швидше забезпечити його модернізацію і технологічну реконструкцію. Одночасно з напрямком на локалізацію кризових явищ проводилася політика адресної соціальної допомоги найбільш уразливим верствам населення.

Однак криза 2008—2009 рр. показала низьку ефективність використання цих антициклічних інструментів. На перший план під час кризи вийшли такі заходи державного антициклічного регулювання, як:

• протидія фінансовій кризі, тобто попередження банкрутства фінансових (банківських) установ шляхом прийняття надзвичайних заходів щодо надання ліквідності за рахунок бюджетних коштів;

• перехід від антиінфляційної до стимулювальної грошово-кредитної політики, що мало підтримувати економічне зростання і розширити доступ суб’єктів господарювання до кредитних ресурсів;

• фіскальна підтримка реального сектора (стимулювання попиту), тобто галузей, які орієнтовані на внутрішній попит і забезпечують внутрішню зайнятість;

• допомога населенню — тут ключову роль відіграють політика зайнятості та пом’якшення соціальної напруженості.

Сучасна економічна наука все більше схиляється до висновку, що глобальна криза має привести до появи нових моделей державного регулювання, зміст яких повинен вийти за межі дихотомії ХХ ст.: монетаризм проти кейнсіанства, дерегулювання проти дирижизму.