Розділ 3. Ринкове господарство як вища суспільна форма функціонування товарного виробництва

Персональний і сімейний рівні доходів коливаються в різних межах залежно від розвитку економіки: є економіка надбідна, бідна, багата чи надбагата. У надбідній економіці, до якої належать будь-які економіки, що перебувають на доконкурентному етапі розвитку, прожитковий мінімум доходів нижчий від фізіологічного прожиткового рівня; у бідній економіці, до якої слід віднести будь-яку економіку, що у своєму розвитку не вийшла за межі «вільного ринку», тобто так звану досконалу конкурентну економіку, чи власне конкурентну економіку, прожитковий мінімум приблизно збігається з фізіологічним; а в багатій чи надбагатій економіці, до якої слід віднести будь-яку економіку, яка вже вийшла з досконалого конкурентного ринку, стала, так би мовити, по­стринковою чи постконкурентною економікою, прожитковий мінімум не нижчий від рівня соціального прожиткового мінімуму. Окрім цього, верхній рівень доходів є досить високим, зверху він практично не обмежений, хоча теоретично і фактично, звичайно, обмежений, з одного боку, загальною величиною доходу, і з іншого — тією частиною загального доходу, що капіталізується, тобто спрямовується на розвиток економіки.

Розвиток економіки визначає не лише структуру формування доходів, а й структуру їх використання, тобто структуру витрат доходів. Загалом у структурі витрат доходів можна виокремити кілька компонентів чи видів витрат.

Вид 1-й — витрати на придбання капіталу — на купівлю акцій, цінних паперів тощо. Частка цих витрат зростає, по-перше, з розвитком економіки, її трансформації із надбідної у власне бідну і далі — в багату чи надбагату економіку, і, по-друге, в міру того, як зростає загальний рівень доходів певної верстви населення. Зокрема, ця стаття витрат характерна не для бідних чи найбідніших членів суспільства, а для багатих чи надбагатих. З іншого боку, частка цих витрат у загальній величині витрат свідчить про рівень розвитку економіки. Якщо ця частка велика, то, виходить, економіка перебуває на досить високому етапі свого розвитку.

Вид 2-й — витрати на товари так званого довготривалого користування, або на так звані тверді товари, такі, приміром, як житло, машини, побутова техніка тощо. Ці витрати також зростають як із розвитком економіки, так і зі зростанням загального обсягу доходу тих чи інших членів суспільства. Найбідніші і власне бідні суб’єкти економіки витрачають мало доходу на так звані «тверді товари» (товари довготривалого користування), багаті і надбагаті — багато.

Вид 3-й — витрати на товари короткотривалого користування, або на так звані м’які товари — їжу, продукти харчування тощо. Їх частка теж детермінується як загальним рівнем розвитку економіки, так і величиною конкретного доходу конкретного члена суспільства. Найбільшою є ця частка в надбідних і власне бідних членів суспільства і найменшою — у багатих чи надбагатих.

Згідно з сучасною економічною теорією, частка витрат на «тверді товари» визначає рівень добробуту населення: що вона вища, то вищий національний добробут на тому чи іншому етапі розвитку економіки. Цю залежність між часткою витрат на купівлю «твердих товарів» і добробутом населення у сучасній економічній літературі називають законом добробуту, наукову характеристику якого здійснював на базі великого масиву емпіричної інформації німецький економіст Ернст Енгель ще у ХІХ столітті.

Резюме

Функціонально-факторний розподіл доходів — це їх розподіл між власниками економічних ресурсів згідно з часткою того продукту, який відповідний фактор виробництва (економічний ресурс, капітал) випродуковує. Цю частку продукту в сучасній економічній літературі прийнято позначати як граничний продукт від відповідного фактора виробництва (реального капіталу, формального чи позичкового капіталу, землі, праці чи робочої сили). Що більший цей граничний продукт від відповідного фактора виробництва, то більший дохід у відповідній формі (прибутку, ренті, позичковому проценті, заробітній платі) привласнює власник відповідного фактора виробництва.

В економічній системі ринкового типу всі економічні ресурси, які виступають як матеріально-економічна основа відповідних видів грошового доходу, прийнято поділяти на реальний капітал, грошовий капітал (формальний капітал), людський капітал (праця), підприємницький капітал, земельний капітал (земля) та інші капітали, не охоплені цією класифікацією. Власник кожного ресурсу (капіталу) має юридичне та економічне право привласнювати дохід у відповідній формі — такій, як прибуток, позичковий процент, заробітна плата, підприємницький дохід, рента тощо.

Розмір грошового доходу, який спроможний випродуковувати відповідний тип капіталу, залежить від обсягу цього капіталу і його продуктивної сили, а також від ринкових умов, тобто від того, чи є ринок зрівноваженим чи дисрівноважним. За рівноважного ринку відповідний граничний продукт виступає як нормальний граничний продукт, або як природний граничний продукт. На основі такого нормального, чи природного, граничного продукту продукується відповідний нормальний, чи природний, грошовий дохід у відповідній формі — прибутку, ренти, позичкового процента, заробітної плати тощо.

В економічній системі ринкового типу функціонально-факторний розподіл доходів є економічно справедливим, а відповідна економіка є моральною лише за рівноважного і досконалого конкурентного ринку. За дисрівноважного ринку економічна справедливість у розподілі доходів порушується і епізодично та сегментарно виникає експлуатація одних суб’єктів ринку іншими, яка може бути двобічною: міжсистемною (виникає між окремими фірмами чи сегментами економіки) і внутрішньосистемною (формується всередині окремої фірми чи економічної системи).

Функціонально-факторний розподіл ресурсів залежить також від того, чи провадять його власники підприємницьку діяльність. Для тих власників, що не провадять підприємницької діяльності, дохід набуває форми ренти та позичкового процента, які за будь-яких умов виступають як певні частини підприємницького доходу. Цей останній завжди включає до свого складу прибуток, ренту і позичковий процент. Для власників ресурсів, що не провадять підприємницької діяльності (власників землі і позичкового капіталу), рента і позичковий процент виокремлюються з підприємницького доходу як самостійні форми доходу.

У підприємницькому секторі економіки основною формою доходу є підприємницький дохід, що обчислюється як різниця між валовим доходом і витратами ресурсів на виробництво продукції і до складу якого входять прибуток, рента та позичковий процент. Розрізняють два різновиди підприємницького доходу: економічний і бухгалтерський (ринковий). Економічний підприємницький дохід визначається як різниця між валовим грошовим доходом (валовим виторгом) і повними (теоретичними чи власне економічними) витратами, які залежать не лише від традиційних витрат, а й від сумарної вартості куплених на ринку ресурсів і містять у своєму складі витрати такого специфічного ресурсу, як підприємницькі здібності. Бухгалтерський підприємницький дохід — це різниця між валовим грошовим доходом і бухгалтерськими витратами на купівлю на ринку ресурсів. Останній більший за економічний підприємницький дохід на величину нормального прибутку. Обсяг економічного підприємницького доходу залежить від продуктивності підприємницького капіталу, а на бухгалтерський підприємницький дохід ще додатково впливає ринок (як товарний, так і грошовий).

Вагомою частиною підприємницького доходу в підприємницькому секторі економіки є прибуток, який також буває двобічним: економічним і бухгалтерським. Економічний прибуток — це грошова (грошово-вартісна) форма граничного продукту від реального капіталу, що визначається як різниця між валовим доходом і повними (теоретичними) економічними витратами. Бухгалтерський прибуток — це різниця між валовим доходом і бухгалтерськими витратами, які, на відміну від економічних витрат, не містять витрат такого специфічного ресурсу, як підприємницькі здібності. На обсяг прибутку в його бухгалтерському значенні впливають два фактори — продуктивність реального капіталу і ринок.

Однією з форм капіталу є позичковий капітал, яким називають такий грошовий чи формальний капітал, який одні суб’єкти економіки надають як позику іншим за відповідну плату, яку в економічній літературі і практиці господарювання називають позичковим процентом. За економічною природою позичковий процент — це грошова (грошово-вартісна) форма граничного продукту від формального капіталу, а за бухгалтерським змістом — частина підприємницького доходу, яка виступає як окрема форма доходу тоді, коли підприємець і власник позичкового капіталу не збігаються. На обсяг позичкового процента впливають два основних фактори — продуктивність формального і реального капіталу і грошовий ринок. Розмір позичкового процента коливається в межах економічного циклу, а в історичному контексті має тенденцію до зниження.

В аграрному секторі економіки, а також у деяких галузях добувної промисловості, окрім традиційного реального капіталу, використовується ще така особлива форма капіталу, як земельний капітал. Він теж є продуктивною формою капіталу і продукує як свою частку продукту, так і свою частку доходу. Дохід, який цим капіталом продукується, називають земельною рентою. Окремою, віддиференційованою від підприємницького доходу формою доходу вона є тоді, коли власність на землю відокремлюється від власності на реальний капітал. За економічною природою земельна рента — це грошово-вартісна форма граничного продукту земельного капіталу чи землі. За бухгалтерським змістом земельна рента — це частина підприємницького доходу, обсяг якої залежить від стану ринку землі.

Розмір земельної ренти залежить від продуктивної сили земельного капіталу і на неї впливають два основних фактори — економічна та природна родючість землі. Обидва фактори диференціюють обсяг ренти, а тому таку ренту називають диференціальною. Розрізняють два види диференціальної земельної ренти: диференціальну земельну ренту першого типу, яка залежить від природної родючості землі, і диференціальну земельну ренту другого типу, яка детермінується економічною родючістю землі. Земельна рента є одним із факторів формування ціни землі, що завжди формується за умов обмеженої пропозиції землі, а тому є вищою за рівноважну ціну. За умов формування такого особливого доходу, як земельна рента, ціна землі виступає як капіталізована земельна рента.

Крім земельної ренти, в деяких галузях економіки (зокрема, в добувних) може формуватись також монопольна рента за умови стабільного перевищення попиту певної продукції над її пропозицією. Така монопольна рента завжди більша за нормальну, чи природну, ренту, а тому за її умов знов реанімується міжсистемна експлуатація.

У процесі продуктивного використання людського капіталу, який виступає як праця, чи робоча сила (сукупність професійних та інших здібностей людини до праці), формується такий вид доходу, як заробітна плата. Вона визначається як різниця між валовим доходом і сумою матеріальних витрат та підприємницького доходу і до складу останнього не входить. Розрізняють економічну і бухгалтерську заробітну плату. Перша — це грошово-вартісна форма грошового продукту праці, а друга — це ціна праці, яка формується під впливом балансування попиту і пропозиції праці на ринку праці. Заробітна плата, яка за значенням збігається з граничним продуктом праці, є нормальною заробітною платою. Якщо фактична заробітна плата більша або менша за нормальну заробітну плату в системі господарського класу (фірми) виникає внутрісистемна експлуатація.

Заробітна плата може змінюватися двобічно: знижуватися або зростати. Зростає вона в історичному контексті тому, що підвищується продуктивна сила праці, а знижується тому, що посилюється монополізація ринку і внаслідок цього збільшується розрив між попитом і пропозицією праці на ринку праці. Однак таке зниження заробітної плати є відносним — лише стосовно рівня нормальної заробітної плати та обсягу грошового продукту праці.