Розділ 3. Ринкове господарство як вища суспільна форма функціонування товарного виробництва

Відповідно в економічній системі ринкового типу ви­окремлюють два сектори: підприємницький, в якому власники ресурсів (капіталу) провадять підприємницьку діяльність певного типу чи виду, і непідприємницький, власники ресурсів у якому безпосередньо не беруть участі у продукуванні благ чи послуг. У підприємницькому секторі економіки випродукований дохід набуває форми підприємницького доходу, основною частиною якого є прибуток. Тому, щоб з’ясувати природу і механізм формування останнього, треба спочатку визначити природу і характер формування підприємницького доходу.

Представники сучасної економічної науки (як західної, так і вітчизняної, особливо постсоціалістичного періоду її розвитку) підприємницький дохід аналізують з двох сторін чи двох аспектів. По-перше, з позицій його економічної природи, тобто в площині з’ясування того, що він собою являє за реальним змістом. Такий аналіз підприємницького доходу характерний для політекономічної літератури і для економічної теорії загалом. Аналізований таким способом підприємницький дохід називають підприємницьким доходом в його економічному значенні, або, простіше, — економічним підприємницьким доходом. По-друге, підприємницький дохід як основна форма доходу в підприємницькому секторі економіки може визначатися з бухгалтерських позицій або з позицій ринку певного типу. Так його найчастіше визначають у практиці господарювання (а не в економічній теорії), зокрема, в практиці бухгалтерського обліку, основною функ­цією якого є облікування руху (формування і використання) цього типу доходу. Аналізуючи підприємницький дохід з таких позицій, його розглядають (термінологічно чи категоріально) як підприємницький дохід у бухгалтерському значенні або як бухгалтерський підприємницький дохід чи як ринковий підприємницький дохід, оскільки його величина і структура вже суттєво залежать не лише від продуктивності підприємницької діяльності, а й від ринку, який виступає як особливий і окремий фактор його формування. Після таких попередніх зауважень перейдемо до характеристики «якості» і «кількості» спочатку підприємницького доходу в його економічному значенні, тобто економічного підприємницького доходу, а пізніше — і підприємницького доходу в його бухгалтерському значенні, тобто бухгалтерського чи ринкового підприємницького доходу.

За своєю природою («якістю») економічний підприємницький дохід — це грошово-вартісна форма граничного продукту підприємницького капіталу (як сукупності реального капіталу в підприємницькому секторі економіки). Загальна величина такого економічного підприємницького доходу залежить від продуктивності підприємницького капіталу: що вища ця продуктивність, то більший за «величиною» чи «обсягом» граничний продукт цього капіталу формується, то більшим буде й економічний підприємницький дохід.

Суто кількісно економічний підприємницький дохід можна визначити як різницю (диференціал) валового грошового доходу (повного грошового доходу) і економічних витрат.

Щоб ця проста арифметична формула економічного підприємницького доходу була зрозумілішою, уточнимо дві її змінні: валовий грошовий дохід і економічні (повні) витрати. Отже, чим за «економічним змістом» чи «економічною природою» є валовий дохід? Його також можна проаналізувати двобічно: і з позицій його економічної природи, тобто як економічний валовий дохід, і з точки зору реальної практики його визначення в чинній системі бухобліку, тобто як бухгалтерський валовий дохід. У першій площині валовий дохід, тобто економічний валовий дохід, — це сума граничних продуктів, випродукованих певним підприємницьким капіталом, і не лише ним, а всіма видами ресурсів у певній економічній системі ринкового типу (у вартісно-грошовій формі). А в бухгалтерському значенні валовий дохід — це валовий виторг від реалізованих на ринку продукції чи послуг. Як економічний валовий дохід він є функцєю всіх економічних витрат усіх ресурсів, що залучені в певне виробництво, а як бухгалтерський валовий дохід — залежить від ринку і його стану. Отже, економічний підприємницький дохід перетворюється (трансформується) в бухгалтерський валовий дохід за допомогою ринку. В абсолютно рівноважному ринку (і лише в ньому — це єдиний економічний випадок) вони між собою повністю збігаються.

У дисрівноважному ринку (попит не збігається з пропозицією) економічний валовий дохід також починає не збігатися з бухгалтерським валовим доходом. Ця розбіжність між ними означає, що економічний валовий дохід починає втрачати свою економічну природу, починає відхилятися у той чи інший бік від сумарного граничного продукту всіх факторів (ресурсів, капіталу) виробництва.

Друга змінна у канонічній (найпростішій) формі економічного підприємницького доходу (першою є валовий дохід, який ми вже охарактеризували) — економічні витрати ресурсів. У сучасній економічній літературі їх ще називають повними або теоретичними витратами (або, точніше, витратами в їх теоретичному значенні, тобто у тій формі і структурі, якими оперує так званий теоретичний економічний аналіз, а не практика господарювання). Ці економічні витрати чи витрати в економічному значенні — це вартісно-ціновий обсяг витрат усіх ресурсів, включаючи такий особливий, як витрати підприємницьких здібностей, які належать до фахових якостей менеджерів-власників.

Друга форма підприємницького доходу — це дохід в його бухгалтерському значенні або бухгалтерський чи ринковий підприємницький дохід. Він визначається як різниця чи диференціал бухгалтерського валового доходу і, на відміну від економічного підприємницького доходу, не повних чи теоретичних економічних витрат, а бухгалтерських чи ринкових витрат. Останні менші за економічні валові витрати на величину такого компонента останніх, як витрати підприємницьких здібностей.

Із наведеної формули бухгалтерського підприємницького доходу випливає, що на його рівень («обсяг», «величину») впливають два агрегованих фактори: обсяг валового доходу зазначеного типу, на «розмір» якого, на відміну від економічного валового доходу, впливає додатково і ринок; обсяг бухгалтерських витрат, які теж, з одного боку, залежать від продуктивності підприємницького капіталу, а з іншого, — і від ринку. Взаємодія цих агрегованих (максимально агрегованих) факторів і формує той чи інший рівень підприємницького доходу в його бухгалтерській інтерпретації.

У промисловому сегменті підприємницького сектору економіки підприємницький дохід набуває форми прибутку, який теж можна трактувати двобічно: по-перше, з його економічного чи теоретичного боку тобто так, як прийнято його аналізувати в теоретичному економічному аналізі, і, по-друге, з бухгалтерського чи ринкового боку тобто в тому вигляді, в якому ним оперує практика господарювання, зокрема практика бух­обліку. Коротко охарактеризуємо спочатку економічний прибуток, а потім — бухгалтерський прибуток (як з боку їх економічної природи, так і кількісної визначеності).

Економічний прибуток — це та частина валового доходу фірми (економічної системи), яка виступає як форма (вартісно-грошова) граничного продукту від реального капіталу. Такий погляд на економічний прибуток є загальновизнаним, хоча в марксистській версії економічної теорії він трактується як грошова (грошово-вартісна) форма так званої додаткової вартості, що, у свою чергу, розглядається як функція лише людського капіталу і нібито відображає ступінь експлуатації працівників найманої праці. Однак такий погляд на економічний прибуток характерний лише для марксистської версії економічної науки і нині вважається помилковим, догматичним. Утім, якщо цю додаткову вартість трактувати як функцію всього капіталу або хоча б його реальної частини і тоді, коли вона кількісно збігається з граничним продуктом реального капіталу, то принципові відмінності між марксистською і сучасною інтерпретацією економічного прибутку щезають або стають несуттєвими.

Загальна формула економічного прибутку чітко вказує на те, що на його «величину» чи «обсяг» впливають два (лише два) агрегованих (найбільш агрегованих) фактори: з одного боку, обсяг валового доходу фірми, який залежить не лише від продуктивності реального капіталу, а й від ринку (співвідношення попиту та пропозиції на продукти фірми чи певної економічної системи загалом); а з іншого — обсяг повних (теоретичних чи власне економічних) витрат, який теж детермінується загалом продуктивністю реального капіталу певної системи. Ці два фактори можуть по-різному впливати на «обсяг» економічного прибутку — як збільшуючи його, так і зменшуючи.

Другим різновидом прибутку є бухгалтерський або ринковий прибуток. Цей прибуток вже не завжди збігається з граничним продуктом реального капіталу. Він може бути як меншим, так і більшим за останній. Визначається цей прибуток теж за дуже простою арифметичною формулою, в якій він зображується як різниця (диференціал) між бухгалтерським валовим доходом (або власне валовим доходом, без означення «бухгалтерський» чи «ринковий») і бухгалтерськими витратами, які менші за повні чи економічні витрати на величину витрат такого ресурсу, як підприємницькі здібності.

На прибуток у його бухгалтерському значенні (а саме в такому значенні ним оперує практика господарювання і, зокрема, практика бухобліку), як видно з його канонічної формули, теж впливають два агрегованих фактори (з кожного з яких можна, звичайно, виокремити величезну, практично нескінченну, множину фактів, аналіз яких — предмет вивчення конкретних чи спеціальних економічних наук і які в «поле» вивчення економічної теорії не входять). Це, з одного боку, продуктивність реального капіталу, яка суттєво впливає на обсяг випродукованого граничного продукту реального капіталу: що вищий за продуктивною силою є цей реальний капітал, то значнішим є обсяг цього продукту, а, отже, і прибутку теж. А, з іншого боку — ринок, який через механізм балансування попиту і пропозиції впливає на обсяг валового доходу фірми чи системи. Однак ринок є тим фактором, який впливає на прибуток лише додатково, виступаючи водночас як фактор, що продукує і продукт, і вигоду чи дохід. Отже, ринок у ринковій системі вперше стає продуктивною силою, фактором продукування доходу чи прибутку і, що важливо, — суто економічним фактором чи власне економічним фактором, на відміну від інших факторів, які можна вважати продуктивною силою лише умовно.

Насамкінець додамо, що прибуток — не лише одна з основних форм доходу, а й та економічна форма, яка визначає міру (ступінь) ефективності функціонування систем. Однак цю свою роль чи функцію мірила (інструмента) ефективності він краще виконує не в абсолютному, а в відносному значенні, а точним чи найточнішим мірилом рівня ефективності функціонування будь-якої економічної системи слугує норма прибутку, яка відображає його відносний обсяг, тобто обсяг стосовно економічних витрат і вказує нам на те, який за «величиною» прибуток припадає на кожну одиницю витрат.

15.3. Позичковий капітал і позичковий процент

Як уже відзначалося, власники формального капіталу теж привласнюють частину випродукованого в певній системі доходу і теж у певній чи особливій формі. В якій формі і в якому «розмірі» вони його привласнюють — залежить від різновиду формального капіталу, який, як і будь-який інший капітал, теж буває різним за характером.

У сучасній економічній літературі виокремлюють принаймні три різновиди формального капіталу, які, по-перше, мають відповідних власників, і по-друге, привласнюють частину валового доходу в особливій формі. Частина формального капіталу виступає як той грошовий капітал, який підприємцям чи банкірам надається в позику за певну плату. Цю плату називають позичковим процентом. Відповідно, такий капітал частіше називають позичковим, що, у свою чергу, буває двобічним: з одного боку, виступає як частина підприємницького капіталу, тобто того капіталу, яким володіє відповідний підприємець, а з іншого, — як формальний капітал банкіра чи власника іншої фінансово-кредитної установи. Обидва види (підвиди) позичкового капіталу продукують вигоду у формі позичкового процента. Однак формується у них цей позичковий процент по-різному: в одному випадку він входить до складу підприємницького доходу, перетворюючи цей дохід на суму прибутку і позичкового процента.

Позичковий процент виступає як частина (причому така, що нічим себе не проявляє і не фіксується як окрема чи віддиференційована частина доходу, її можна виявити лише в теоретичному аналізі, тобто вона не існує в бухгалтерському значенні, а проявляється лише як дохід у його економічному значенні) підприємницького доходу за умови, що підприємці не беруть позики в банку чи іншій фінансово-кредитній установі, а, так би мовити, фінансують себе самі, за рахунок власного грошового капіталу, мовби самі собі позичають грошовий капітал, дістаючи тим самим економічне право на продукування частини доходу у формі позичкового процента, який є невидимою частиною їхнього підприємницького доходу. Позичковий процент виступає як віддиференційована форма доходу тоді, коли підприємець користується позикою банку чи іншої фінансово-кредитної установи, віддаючи як плату за неї частину свого підприємницького доходу. Однак у будь-якому разі позичковий процент — це плата за позику грошей, це дохід від позичкового капіталу, який теж формується за певними правилами. Однак таке визначення позичкового процента можна назвати емпіричним, оскільки воно відображає його формування в певній практиці господарювання, в тому числі і певною мірою в практиці бухобліку. В теоретичному економічному аналізі, тобто в економічній теорії, позичковий процент визначають інакше: по-перше, з боку його економічної природи, і, по-друге, з боку його кількісної визначеності. Виходячи з цього, можна виокремити два різновиди позичкового процента: позичковий процент в економічному значенні, тобто економічний позичковий процент, і позичковий у бухгалтерському, чи ринковому, значенні, тобто ринковий (бухгалтерський) позичковий процент. Коротко охарактеризуємо спочатку економічний, а потім ринковий позичкові проценти.

У сучасній економічній науці загальноприйнятою є точка зору, згідно з якою позичковий процент в економічному значенні — це вартісно-грошова форма граничного продукту формального (позичкового — в цьому випадку) капіталу. Вважається, що позичковий капітал, як і будь-який інший капітал, завжди виступає як продуктивний капітал, тобто як капітал, здатний продукувати і продукт, і вигоду чи дохід у певній формі. І лише в марксистській версії економічної науки таке уявлення про продуктивний характер будь-якого (окрім, звичайно, людського) капіталу заперечується. Марксисти зображають позичковий процент з боку його економічної природи як частку того доходу, який випродукований у підприємницькій сфері економіки і лише таким фактором, як робоча сила чи праця (людським капіталом). Переважна більшість сучасних економістів такий погляд на економічну природу позичкового капіталу не поділяють, вважають його помилковим, хоча насправді він є лише обмеженим, таким, що дає змогу з’ясувати економічну природу позичкового процента, тобто сформулювати точне визначення економічного позичкового процента лише частково. Ближчим до істини є погляд, згідно з яким позичковий процент — це функція граничного продукту формального капіталу.