Однак констатація емпіричного факту коливного характеру зміни ставки позичкового процента не дає відповіді на запитання, як вона змінюється в історичному контексті, в процесі переходу від одного, нижчого, до іншого, вищого, етапу економічного розвитку. Науковий аналіз такої історичної практики і динаміки ставки позичкового процента в зазначеному контексті свідчить, що вона демонструє тенденцію до зниження. У доконкурентний період історичного економічного розвитку (або в так звану епоху, яка передувала «вільній конкуренції», тобто до становлення ще досконалого конкурентного ринку як основного механізму функціонування будь-якої сучасної економіки) ставка позичкового процента була не просто високою, а надвисокою. За таких історичних умов позичковий процент відхилявся від величини граничного продукту позичкового капіталу у більший бік, що свідчить про значну інтенсивність міжсистемної експлуатації, за якої підприємці-виробники ставали значною мірою об’єктами експлуатації з боку власників позичкового капіталу. Позичковий капітал, за умов якого набула поширення міжсистемна (міжфірмова) експлуатація, в економічній літературі називають лихварським. Його більш-менш детальну наукову характеристику містить головна праця засновника марксистської економічної теорії К. Маркса — «Капітал». У так звану епоху вільної конкуренції або, як її називають у сучасній економічній літературі, у власне конкурентну епоху, ставка позичкового процента значно знизилася і стала не надвисокою, а просто високою, позичковий процент зрівнявся за величиною за граничним продуктом позичкового капіталу. Це свідчить про те, що міжсистемна експлуатація почала зникати, а власник позичкового капіталу перестав бути суб’єктом експлуатації. Загалом досконала конкурентна епоха є чи не єдиною епохою історичного економічного розвитку, в якій нема експлуатації, а основні економічні параметри (в тому числі ставка позичкового процента) почали формуватися на їх нормальному рівні, тобто аналізована нами ставка процента почала виступати як нормальна ставка процента або як природна ставка процента. Однак з переходом від «вільного ринку» до сучасного, вже тією чи іншою мірою монополізованого, ринку ставка (чи норма, як її ще можна назвати, розуміючи під нею відносну величину позичкового процента) знизилася ще більше, з високої перетворилась на низьку. За такої низької ставки позичковий процент став меншим за граничний продукт. Практично це означало, по-перше, що гроші з дорогих перетворилися на дешеві гроші (дешеві гроші — одна з основних ознак сучасної розвиненої економіки); по-друге, знову почала інтенсивно розвиватися міжсистемна експлуатація, однак суб’єкти та об’єкти в системі такої експлуатації «помінялися» місцями — підприємці-виробники поступово стали перетворюватися на суб’єкти експлуатації таких об’єктів, як власники позичкового капіталу. Ця тенденція до зниження ставки позичкового процента зберігається дотепер і є однією з характерних ознак сучасної розвиненої економіки.
Дещо по-іншому змінювалася ставка процента в економіці України, хоча загалом описана тенденція її зміни властива і вітчизняній економіці. Для економіки України, як ще бідної економіки, характерне формування надвисокої ставки позичкового продукту. Сьогодні вона встановилась і утримується на рівні 15—30 % обсягу позичкового капіталу, що закономірно, оскільки економіка України в суто економічному (чи суто ринковому) сенсі перебуває ще на доконкурентному (хоч на перший погляд це здається парадоксальним) етапі розвитку. Як у бідній економіці, ринок позичкового капіталу функціонує в ній таким чином, що попит на цей капітал на разі значно перевищує пропозицію, це означає, що позичковий процент формується на рівні значно вищому за той граничний продукт, який цей капітал здатний випродукувати. Цей факт є об’єктивною підставою для розширення практики міжсистемної експлуатації, за якої суб’єктами такої експлуатації дедалі частіше виступають банківські установи, власники саме позичкового капіталу. Однак у міру того, як економіка України розвиватиметься, від доконкурентного періоду поступово переходячи до конкурентного і навіть постконкурентного, ставка позичкового процента почне знижуватися: що нижчою вона буде, то більше наближатиметься до свого нормального, чи природного, рівня, то вужчою буде сфера міжсистемної експлуатації, хоча вона, як підтверджує світовий історичний досвід розвитку сучасних економік традиційного капіталізму, на певному етапі розвитку вітчизняної економіки знову почне розширюватися, але вже на користь підприємців-виробників, а не підприємців-власників позичкового капіталу. Епоха дешевих грошей також найближчим часом настане і в Україні. І це тому, що в своєму функціональному розвитку економіка України реанімує (відтворює) історичний процес розвитку сучасних розвинених економік. Сьогодні вона поки що є такою, якою була економіка розвинених країн традиційного капіталізму в доконкурентну і частково власне конкурентну епохи, хоча в ній вже є елементи (поки що лише елементи) постконкурентного розвитку.
Насамкінець додамо, що зі зміною динаміки ставки позичкового проценту і самого процента змінюється природа (але лише деякою мірою) позичкового капіталу. Із лихварського (в доконкурентну епоху) він перетворюється на позичковий (в епоху «вільного ринку») і, нарешті, — в кредитний капітал як новітню форму позичкового капіталу. Для цього кредитного капіталу характерні, по-перше, низька ставка позичкового процента, по-друге, те, що вона демонструє тенденцію до подальшого зниження, хоча коливається в межах певного економічного циклу — то зменшується, то збільшується, однак загалом є донормальною, доприродною, такою, що теж «породжує» один із різновидів міжсистемної (точніше, міжсекторіальної, такої, що формується в межах двох секторів економіки — виробничого і кредитного, чи грошового) експлуатації.
15.4. Сутність ренти та рентні відносини
У підприємницькій діяльності аграрного сектору економіки, а також деяких галузей добувної промисловості використовується такий особливий ресурс чи фактор виробництва, як земельний капітал (земля). Сучасна економічна наука цей капітал теж вважає продуктивним — він у процесі використання продукує частину як продукту, так і доходу. Той продукт, який він продукує, в сучасній економічній літературі називається граничним продуктом землі (земельного капіталу). Щоправда, марксистська версія економічної науки заперечує цей емпіричний і теоретичний факт, вважаючи продуктивним, як ми вже зазначали, лише людський капітал (живу працю, за термінологією цієї версії економічної науки). Однак, як ми вже зазначали, такий погляд є не лише винятковим (характерним лише для однієї з версій економічної науки), а й помилковим, а, точніше, вкрай обмеженим, таким, що може бути трактованим як правильний лише в одному гіпотетичному випадку — коли в процесі певної підприємницької діяльності використовується лише один тип чи форма капіталу — людський капітал.
Як особлива форма капіталу взагалі, земельний капітал продукує й особливу форму грошового доходу, яка в практиці господарювання і в економічній теорії називається земельною рентою, або власне рентою. Вона також продукується цим земельним капіталом і формує певну частку (ще одну) підприємницького доходу. Однак для перетворення частини грошового доходу в ренту самого земельного капіталу недостатньо. Він є необхідною, але недостатньою умовою формування земельної ренти. Ще однією її умовою є те, що в аграрному секторі економіки (і деяких галузях добувної промисловості) власність на земельний капітал відділяється від підприємницької діяльності. В цьому секторі економіки підприємець (найчастіше фермер) не є власником землі, він є власником лише інших форм капіталу — реального, позичкового тощо. Таке відділення власності одного з факторів виробництва від підприємницької діяльності зумовлене історично. Інститут земельної власності сучасний традиційний капіталізм успадкував від попередньої історичної епохи — докапіталістичного етапу економічного розвитку, який у марксистській версії економічної науки називають епохою феодалізму, тобто епохою панування в економічному розвитку земельних власників. Існування цього інституту земельних власників у сучасному аграрному секторі економіки призводить до того, що частина доходу (точніше, частина підприємницького доходу) відкрито набуває форми такого особливого доходу, як рента. Якщо цього інституту земельної власності як відокремленої форми власності нема, рента теж зазвичай формується (бо земельний капітал за будь-яких умов продукує «свою частку», так би мовити, продукту, який прийнято називати граничним продуктом землі), однак вона не проявляється як бухгалтерська форма, тобто не виокремлюється як форма доходу, хоча реально існує як певна частина доходу і в цьому випадку привласнюється вже не земельним власником, а функціональним підприємцем, якщо він є власником землі, або державою у формі певного податку, якщо вона є власником землі. Отже, земельна рента в аграрному секторі економічно формується завжди, однак форми бухгалтерського доходу набуває лише в одному випадку — якщо підприємець є власником лише функціонального капіталу (усього іншого капіталу, окрім землі) і не є власником землі.
Після таких вступних зауважень з’ясуємо, що ж собою являє рента (земельна рента), якою вона є, по-перше, за економічною природою (як економічна форма доходу, точніше, підприємницького доходу), від чого кількісно залежить (які фактори її формують) і як реально формується в реальній практиці господарювання. Інакше, проаналізуємо її з точки зору емпіричної форми (як окремої та особливої форми підприємницького доходу), економічної суті, чи природи (як економічної ренти), і бухгалтерського змісту (як бухгалтерської форми). Такий потрійний аналіз цієї форми грошового доходу допоможе отримати цілісне уявлення про неї як про особливу форму такого доходу.
Перш ніж перейти до такого системного її аналізу, ще раз зауважимо, що рента — це завжди певна частина підприємницького доходу.
То що ж ми називаємо рентою? Згідно з визначеннями, які легко можна знайти в сучасній економічній літературі (практично в усіх версіях економічної науки, починаючи з класичної і марксистської і завершуючи сучасною чи кейнсіанською або й неокейнсіанською), рента — це плата (грошова плата, точніше, хоча може бути і негрошова, приміром, натуральна плата, у вигляді певної частини продукту, що мало місце в докапіталістичну епоху економічного розвитку) за такий особливий ресурс, чи фактор, виробництва, як земельний капітал. Ця плата залежить від економічної і природної родючості землі і є тим більшою, чим вища така родючість. Таке визначення ренти є правильним, однак неповним — воно не розкриває нам ні природи цієї форми доходу, ні того, як реально вона формується в певній практиці господарювання. Відповідь на поставлені два останні запитання саме і дає (повинна давати) економічна теорія як теоретична наука.
То що ж таке рента як економічна категорія, тобто рента в економічному значенні (економічна рента, а не лише емпірична форма у вигляді певної частини підприємницького доходу, якою ми її зобразили за допомогою попередньої формули цього підприємницького доходу). Сучасна економічна наука виходить з того емпіричного і теоретичного факту, що земельний капітал теж є продуктивною формою капіталу і тому він здатний продукувати як частину («свою частину») продукту, так і частину доходу. Якщо дотримуватися такого погляду, то земельна рента — це вартісно-грошова форма граничного продукту земельного капіталу і його функція.
Земельна рента, що за величиною збігається з граничним продуктом землі, виступає як нормальна, чи природна, рента, яка за величиною є такою, якою і має бути. Це, так би мовити, ідеальна рента. За умов формування такої нормальної ренти експлуатації немає. З такою інтерпретацією ренти не погоджується марксистська версія економічної науки, помилково вважаючи, що рента — це та «данина», якою «обкладають» все суспільство власники земельного капіталу. Інша справа, що було б краще, якби цю «данину» привласнював не земельний власник, а фермер, тобто функціональний підприємець аграрного сектору економіки. Однак інститут відокремленої земельної власності теж законодавчо оформлений, а тому власника землі не завжди слід розглядати як експлуататора, хоча в окремих випадках (які ми ще розглянемо) він може бути і таким.
У своєму нормальному значенні земельна рента формується тоді, коли попит і пропозиція на аграрну продукцію (чи продукцію добувних галузей економіки) зрівноважені, тобто за умов рівноважного ринку аграрної продукції. Однак ринок аграрної продукції не завжди буває таким рівноважним, найчастіше він є дисрівноважним і саме такого типу, за якого попит на аграрну продукцію, як правило, перевищує пропозицію. У більшості країн сучасного світу і в більшості сфер аграрного сектору економіки спостерігається недовиробництво аграрної пропозиції, за якого відповідний ринок стає дисрівноважним. Такий стан аграрного ринку означає, що ціни на аграрну продукцію перевищують рівноважні ціни, що спричиняє формування певного надлишку підприємницького доходу над сукупною величиною прибутку і позичкового процента. Цей надлишок і є економічною основою, економічним змістом, так би мовити, ренти.
Водночас економічна рента за допомогою чи на основі аграрного ринку з такими особливостями перетворюється на бухгалтерську ренту, яка може бути як більшою, так і меншою за нормальну. За відхилення такої фактичної (реальної) ренти від її нормального рівня і виникає міжсистемна експлуатація особливого типу: власник земельного капіталу починає експлуатувати функціонального підприємця або, і навпаки, останній експлуатує власника землі. Точніше таку експлуатацію можна визначити не як міжсистемну, а як особливий різновид внутрісистемної експлуатації, оскільки вона не виходить за межі певної системи (певного аграрного підприємства).
Існування ренти в аграрному секторі економіки модифікує і ціну (вартість) землі чи земельного капіталу. І модифікує таким чином, що рента стає складовою ринкової ціни землі, яка теж формується за особливих умов. Особливі умови функціонування ринку землі породжуються фактором обмеженості землі як особливого ресурсу підприємницької діяльності. А це означає, що пропозиція землі на ринку відповідного типу є, по-перше, незмінною за обсягом (землі є стільки, скільки є, і не може бути ні менше, ні більше), по-друге, вона у зв’язку із викладеним завжди (або майже завжди) менша за попит на неї, що з об’єктивною необхідністю піднімає ціну (вартість) землі понад її рівноважний (нормальний, природний) рівень. Практично це означає, що при купівлі-продажу землі ми повинні враховувати «розмір» ренти, яку вона продукує чи здатна продукувати. Отже, ціну землі можна розглядати як так звану капіталізовану ренту, тобто ціна землі за величиною буде рівною тому капіталу, який здатний приносити дохід і в межах обсягу земельної ренти. Якщо рента велика, то і ціна землі буде високою, і навпаки.
Завершуючи цей пункт теми, відзначимо, що рента диференціюється, вона є різною за обсягом за умов використання різного за продуктивністю земельного капіталу. На її величину додатково впливають такі два фактори як природна родючість землі й економічна родючість землі. Природна родючість землі — це її здатність «приносити» більший урожай завдяки кращим природно-кліматичним умовам. На основі диференціації природної родючості землі (на різних землях, за різних природно-кліматичних умов вона різна) формується такий особливий різновид (чи форма) ренти, як диференціальна рента першого типу. Вона також є результатом продуктивної сили землі, але з боку такої її властивості, як природна родючість. Економічна родючість землі — це її здатність приносити більший урожай через додаткові вкладення реального капіталу в неї. Вона породжує такий різновид ренти, як диференціальна рента другого типу. Механізм формування цих двох типів земельної ренти такий: на кращих за економічною чи природною родючістю землях формується додатковий граничний продукт — той продукт, який виступає як надлишок над нормальним граничним продуктом, і слугує економічною основою особливого типу доходу, в цьому випадку — земельної ренти диференціального типу. Механізм формування диференціальної ренти детально описаний фундатором так званої пролетарської політичної економії К. Марксом. Щоправда, нормальну земельну ренту він називав інакше — абсолютною земельною рентою і теж розглядав її як функцію людського капіталу (зокрема, живої праці), що можна оцінити як теоретичну помилку. Нормальна земельна рента (або за термінологією К. Маркса, абсолютна земельна рента) — це функція земельного капіталу, а не людського, як стверджував К. Маркс, і в досконалому конкурентному ринку вона збігається з граничним продуктом землі. Хоча в недосконалому конкурентному ринку може бути і більшою від нього, що свідчить про перерозподіл доходів між аграрним і неаграрним секторами економіки на користь першого.
Ще одним різновидом ренти є так звана монопольна рента, яка може формуватися в будь-якому (не лише в аграрному) секторі економіки за умов недосконалої конкуренції, тобто в системі недосконалого конкурентного ринку. Для її формування достатньо, щоб попит на певні продукти чи товари стабільно перевищував їх пропозицію. За таких умов грошовий дохід (точніше, підприємницький дохід) буде більшим за сукупний граничний продукт усіх типів капіталу, що свідчитиме про те, що фірми монопольного сектору економіки вже починають експлуатувати всі інші фірми, які знаходяться поза цим сектором. Така монопольна рента виступає як економічне, чи матеріальне, втілення міжсистемної експлуатації, природу якої почав досліджувати ще фундатор пролетарської політекономії К. Маркс, однак інтерпретував її неправильно, оскільки помилково виходив з того, що єдиним продуктивним капіталом є лише людський капітал (праця), що, як було доведено сучасною економічною наукою, не так чи не зовсім так. Будь-який капітал за своїм характером є продуктивним і навіть такий, як екологічний капітал, різновидом якого і є аналізований нами тут, у цьому параграфі, «земельний капітал».
15.5. Заробітна плата, її сутність, форми та функції
Ще однією формою доходу є заробітна плата. До складу підприємницького доходу вона не входить, перебуває поза його межами. В реальній практиці господарювання заробітна плата визначається як різниця між валовим грошовим доходом фірм і сумою підприємницького доходу та витрат капіталу (так званими матеріальними витратами).
Інакше заробітну плату можна визначити як частину доходу, яку присвоює власник такого капіталу, як людський капітал. Цілком очевидно (в системі функціональної теорії розподілу доходів, звичайно), що вона є функцією цього людського капіталу, останній продукує певну (і відповідну) частку граничного продукту, який простіше можна назвати граничним продуктом праці, цей продукт і визначає (повинен визначати) рівень заробітної плати як особливої форми доходу. Коротше кажучи, заробітна плата — це дохід, який продукує людський капітал, тобто праця.
Як особливу форму грошового доходу суб’єктів економіки заробітну плату в економічній теорії (теоретичному економічному аналізі) теж можна розглядати двобічно: по-перше, з точки зору її економічної природи, тобто як заробітну плату в її економічному значенні (економічна заробітна плата) і, по-друге, з точки зору того, як вона реально формується і виступає в практиці господарювання, тобто як заробітну плату в її бухгалтерському значенні, або як власне бухгалтерську заробітну плату.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи економiчних знань» автора Павленко А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. Ринкове господарство як вища суспільна форма функціонування товарного виробництва“ на сторінці 61. Приємного читання.
