Друга форма підприємницького доходу — це дохід в його бухгалтерському значенні або бухгалтерський чи ринковий підприємницький дохід. Він визначається як різниця чи диференціал бухгалтерського валового доходу і, на відміну від економічного підприємницького доходу, не повних чи теоретичних економічних витрат, а бухгалтерських чи ринкових витрат. Останні менші за економічні валові витрати на величину такого компонента останніх, як витрати підприємницьких здібностей.
Із наведеної формули бухгалтерського підприємницького доходу випливає, що на його рівень («обсяг», «величину») впливають два агрегованих фактори: обсяг валового доходу зазначеного типу, на «розмір» якого, на відміну від економічного валового доходу, впливає додатково і ринок; обсяг бухгалтерських витрат, які теж, з одного боку, залежать від продуктивності підприємницького капіталу, а з іншого, — і від ринку. Взаємодія цих агрегованих (максимально агрегованих) факторів і формує той чи інший рівень підприємницького доходу в його бухгалтерській інтерпретації.
У промисловому сегменті підприємницького сектору економіки підприємницький дохід набуває форми прибутку, який теж можна трактувати двобічно: по-перше, з його економічного чи теоретичного боку тобто так, як прийнято його аналізувати в теоретичному економічному аналізі, і, по-друге, з бухгалтерського чи ринкового боку тобто в тому вигляді, в якому ним оперує практика господарювання, зокрема практика бухобліку. Коротко охарактеризуємо спочатку економічний прибуток, а потім — бухгалтерський прибуток (як з боку їх економічної природи, так і кількісної визначеності).
Економічний прибуток — це та частина валового доходу фірми (економічної системи), яка виступає як форма (вартісно-грошова) граничного продукту від реального капіталу. Такий погляд на економічний прибуток є загальновизнаним, хоча в марксистській версії економічної теорії він трактується як грошова (грошово-вартісна) форма так званої додаткової вартості, що, у свою чергу, розглядається як функція лише людського капіталу і нібито відображає ступінь експлуатації працівників найманої праці. Однак такий погляд на економічний прибуток характерний лише для марксистської версії економічної науки і нині вважається помилковим, догматичним. Утім, якщо цю додаткову вартість трактувати як функцію всього капіталу або хоча б його реальної частини і тоді, коли вона кількісно збігається з граничним продуктом реального капіталу, то принципові відмінності між марксистською і сучасною інтерпретацією економічного прибутку щезають або стають несуттєвими.
Загальна формула економічного прибутку чітко вказує на те, що на його «величину» чи «обсяг» впливають два (лише два) агрегованих (найбільш агрегованих) фактори: з одного боку, обсяг валового доходу фірми, який залежить не лише від продуктивності реального капіталу, а й від ринку (співвідношення попиту та пропозиції на продукти фірми чи певної економічної системи загалом); а з іншого — обсяг повних (теоретичних чи власне економічних) витрат, який теж детермінується загалом продуктивністю реального капіталу певної системи. Ці два фактори можуть по-різному впливати на «обсяг» економічного прибутку — як збільшуючи його, так і зменшуючи.
Другим різновидом прибутку є бухгалтерський або ринковий прибуток. Цей прибуток вже не завжди збігається з граничним продуктом реального капіталу. Він може бути як меншим, так і більшим за останній. Визначається цей прибуток теж за дуже простою арифметичною формулою, в якій він зображується як різниця (диференціал) між бухгалтерським валовим доходом (або власне валовим доходом, без означення «бухгалтерський» чи «ринковий») і бухгалтерськими витратами, які менші за повні чи економічні витрати на величину витрат такого ресурсу, як підприємницькі здібності.
На прибуток у його бухгалтерському значенні (а саме в такому значенні ним оперує практика господарювання і, зокрема, практика бухобліку), як видно з його канонічної формули, теж впливають два агрегованих фактори (з кожного з яких можна, звичайно, виокремити величезну, практично нескінченну, множину фактів, аналіз яких — предмет вивчення конкретних чи спеціальних економічних наук і які в «поле» вивчення економічної теорії не входять). Це, з одного боку, продуктивність реального капіталу, яка суттєво впливає на обсяг випродукованого граничного продукту реального капіталу: що вищий за продуктивною силою є цей реальний капітал, то значнішим є обсяг цього продукту, а, отже, і прибутку теж. А, з іншого боку — ринок, який через механізм балансування попиту і пропозиції впливає на обсяг валового доходу фірми чи системи. Однак ринок є тим фактором, який впливає на прибуток лише додатково, виступаючи водночас як фактор, що продукує і продукт, і вигоду чи дохід. Отже, ринок у ринковій системі вперше стає продуктивною силою, фактором продукування доходу чи прибутку і, що важливо, — суто економічним фактором чи власне економічним фактором, на відміну від інших факторів, які можна вважати продуктивною силою лише умовно.
Насамкінець додамо, що прибуток — не лише одна з основних форм доходу, а й та економічна форма, яка визначає міру (ступінь) ефективності функціонування систем. Однак цю свою роль чи функцію мірила (інструмента) ефективності він краще виконує не в абсолютному, а в відносному значенні, а точним чи найточнішим мірилом рівня ефективності функціонування будь-якої економічної системи слугує норма прибутку, яка відображає його відносний обсяг, тобто обсяг стосовно економічних витрат і вказує нам на те, який за «величиною» прибуток припадає на кожну одиницю витрат.
15.3. Позичковий капітал і позичковий процент
Як уже відзначалося, власники формального капіталу теж привласнюють частину випродукованого в певній системі доходу і теж у певній чи особливій формі. В якій формі і в якому «розмірі» вони його привласнюють — залежить від різновиду формального капіталу, який, як і будь-який інший капітал, теж буває різним за характером.
У сучасній економічній літературі виокремлюють принаймні три різновиди формального капіталу, які, по-перше, мають відповідних власників, і по-друге, привласнюють частину валового доходу в особливій формі. Частина формального капіталу виступає як той грошовий капітал, який підприємцям чи банкірам надається в позику за певну плату. Цю плату називають позичковим процентом. Відповідно, такий капітал частіше називають позичковим, що, у свою чергу, буває двобічним: з одного боку, виступає як частина підприємницького капіталу, тобто того капіталу, яким володіє відповідний підприємець, а з іншого, — як формальний капітал банкіра чи власника іншої фінансово-кредитної установи. Обидва види (підвиди) позичкового капіталу продукують вигоду у формі позичкового процента. Однак формується у них цей позичковий процент по-різному: в одному випадку він входить до складу підприємницького доходу, перетворюючи цей дохід на суму прибутку і позичкового процента.
Позичковий процент виступає як частина (причому така, що нічим себе не проявляє і не фіксується як окрема чи віддиференційована частина доходу, її можна виявити лише в теоретичному аналізі, тобто вона не існує в бухгалтерському значенні, а проявляється лише як дохід у його економічному значенні) підприємницького доходу за умови, що підприємці не беруть позики в банку чи іншій фінансово-кредитній установі, а, так би мовити, фінансують себе самі, за рахунок власного грошового капіталу, мовби самі собі позичають грошовий капітал, дістаючи тим самим економічне право на продукування частини доходу у формі позичкового процента, який є невидимою частиною їхнього підприємницького доходу. Позичковий процент виступає як віддиференційована форма доходу тоді, коли підприємець користується позикою банку чи іншої фінансово-кредитної установи, віддаючи як плату за неї частину свого підприємницького доходу. Однак у будь-якому разі позичковий процент — це плата за позику грошей, це дохід від позичкового капіталу, який теж формується за певними правилами. Однак таке визначення позичкового процента можна назвати емпіричним, оскільки воно відображає його формування в певній практиці господарювання, в тому числі і певною мірою в практиці бухобліку. В теоретичному економічному аналізі, тобто в економічній теорії, позичковий процент визначають інакше: по-перше, з боку його економічної природи, і, по-друге, з боку його кількісної визначеності. Виходячи з цього, можна виокремити два різновиди позичкового процента: позичковий процент в економічному значенні, тобто економічний позичковий процент, і позичковий у бухгалтерському, чи ринковому, значенні, тобто ринковий (бухгалтерський) позичковий процент. Коротко охарактеризуємо спочатку економічний, а потім ринковий позичкові проценти.
У сучасній економічній науці загальноприйнятою є точка зору, згідно з якою позичковий процент в економічному значенні — це вартісно-грошова форма граничного продукту формального (позичкового — в цьому випадку) капіталу. Вважається, що позичковий капітал, як і будь-який інший капітал, завжди виступає як продуктивний капітал, тобто як капітал, здатний продукувати і продукт, і вигоду чи дохід у певній формі. І лише в марксистській версії економічної науки таке уявлення про продуктивний характер будь-якого (окрім, звичайно, людського) капіталу заперечується. Марксисти зображають позичковий процент з боку його економічної природи як частку того доходу, який випродукований у підприємницькій сфері економіки і лише таким фактором, як робоча сила чи праця (людським капіталом). Переважна більшість сучасних економістів такий погляд на економічну природу позичкового капіталу не поділяють, вважають його помилковим, хоча насправді він є лише обмеженим, таким, що дає змогу з’ясувати економічну природу позичкового процента, тобто сформулювати точне визначення економічного позичкового процента лише частково. Ближчим до істини є погляд, згідно з яким позичковий процент — це функція граничного продукту формального капіталу.
Однак, як ми вже відзначили, практика господарювання оперує не економічним, а ринковим чи бухгалтерським позичковим процентом, який формується ринковими факторами і визначається характером співвідношення між попитом і пропозицією позичкового капіталу. В цьому разі рівноважним називають позичковий процент, який формується в точці збігу (перетину) кривих попиту і пропозиції позичкового капіталу.
У реальній практиці господарювання позичковий процент завжди виступає як ринкова ціна позичкового капіталу, що вказує на те, чого реально вартує певний позичковий капітал, якою є його фактична чи реальна, ціна. Ця його ціна (позичковий процент у ринковому значенні) буде тим вищою, чим більшим є попит на позичковий капітал, і тим нижчою, чим більшою є його пропозиція, тобто тут уже позичковий процент повинен бути визначений як функція двох змінних — попиту і пропозиції позичкового капіталу.
Щоб краще зрозуміти, як формується ринковий позичковий процент, конкретизуємо обидві змінні його функції — попит і пропозицію. Попит на позичковий капітал формується майже усіма суб’єктами економіки — як підприємцями, так і населенням, як громадянами країни, так і іноземцями, як резидентами, так і нерезидентами. Однак основним споживачем позичкового капіталу все ж є підприємці, які витрачають його на купівлю інвестиційних товарів. Отже, своїми основними частинами (але лише основними, а не загалом) обсяги попиту на позичковий капітал збігаються з обсягами інвестицій, попитом на інвестиційні товари: що більший попит на інвестиції, то вищим буде позичковий процент ринкового типу. Пропозиція позичкового капіталу теж своєю основною частиною збігається з обсягами заощаджень: що більші ці заощадження, то нижчий рівень позичкового процента. У цьому випадку позичковий процент вже виступає як функція таких двох змінних, як інвестиції і заощадження.
Ще раз зауважимо, що позичковий процент є не лише окремою формою грошового доходу (доходу від позичкового капіталу), а й частиною підприємницького доходу будь-якого реального капіталу, особливо тоді, коли функціональний підприємець не бере позики в банку чи іншій фінансово-кредитній установі, а, так би мовити, сам себе фінансує, сам собі позичає гроші. Позичковий процент як окрема форма грошового доходу віддиференційовується від підприємницького доходу тоді, коли власником позичкового капіталу виступає не банкір, а функціональний підприємець певної сфери економіки. Однак в обох випадках позичковий процент є формою (грошово-вартісною) граничного продукту від позичкового капіталу, хоча з останнім може кількісно і не збігатися. І не збігається він кількісно з граничним продуктом відповідного типу лише під впливом, з одного боку, ринку позик, а з іншого — власне грошового ринку як єдності попиту і пропозиції на паперові (сучасні) гроші.
Отже, цей позичковий процент реально (в реально чинній практиці господарювання) формується не лише під впливом продуктивної сили позичкового капіталу (вона, ще раз зазначимо, є основним фактором формування початкової чи вихідної величини позичкового процента: що вища продуктивна сила позичкового капіталу, то більший випродукований цим капіталом відповідний граничний продукт, а, отже, більшим є і відповідний позичковий процент, тобто продуктивна сила позичкового капіталу — основний фактор формування позичкового процента, але не єдиний; додатково на позичковий процент впливає ринкова кон’юнктура: з одного боку, кон’юнктура ринку позичкового капіталу, а з іншого, — кон’юнктура власне грошового ринку), а й під впливом, як ми вже зазначали, кон’юнктури ринку позичкового капіталу і власне грошового ринку. Якщо попит на позичковий капітал на ринку позичкового капіталу перевищує (на певну величину, як завгодно малу чи незначну) пропозицію цього капіталу (обсяг заощаджень суб’єктів економіки), то обсяг позичкового процента починає відхилятися у більший бік від величини граничного продукту, що продукується певним позичковим капіталом. За таких умов підприємці-банкіри починають експлуатувати підприємців-виробників. Якщо попит на позичковий капітал менший за обсяги його пропозиції на відповідному ринку позичкового капіталу, то обсяг позичкового процента стає меншим за граничний продукт позичкового капіталу: підприємець-банкір із суб’єкта експлуатації перетворюється в об’єкт експлуатації (його починають експлуатувати підприємці-виробники). Експлуатацію, яка формується чи відбувається в особливих випадках, а не є постійним феноменом будь-якої ринкової економіки, називають міжсистемною, міжфірмовою, за її умов один суб’єкт ринку стає об’єктом експлуатації іншого суб’єкта ринку.
Таким чином позичковий капітал трактують більшість сучасних версій економічної науки, зокрема її кейнсіанський варіант, представлений у макроекономічній теорії видатного американського економіста Джона Мейнрада Кейнса. Інакше оцінює позичковий капітал (і позичковий процент) марксистська версія економічної науки, виходячи з того, що позичковий капітал — це одна з паразитичних форм капіталу (втім, як і капіталу загалом, він виступає не як джерело економічного розвитку, а як «економічне зло», яке нібито потрібно революційним способом знищити), а позичковий процент — це завжди продукт такої експлуатації одних суб’єктів ринку іншими. Оцінка позичкового капіталу марксистською версією економічної науки базується на уявленні про непродуктивний характер цього капіталу, про те, що продуктивну природу має нібито лише виробничий капітал, а інші форми капіталу, якщо й формують дохід, то лише внаслідок перерозподілу того доходу (і того продукту), який продукується у виробничій сфері економіки. Сучасна економічна наука, навпаки, продуктивним вважає будь-який капітал, точніше, будь-що, що сприяє збільшенню доходу і продукуванню вигоди в тій чи іншій формі. Із такого уявлення про нього з об’єктивною необхідністю випливає висновок про те, що не завжди власники певного капіталу є суб’єктами експлуатації. У переважній більшості випадків вони такими не є. Марксистська версія економічної науки «приписує» феномен експлуатації будь-якому капіталу, будь-якому власнику. Такий погляд не можна, звичайно, оцінювати як хибний, він є лише вкрай гіпертрофованим (перебільшеним, спотвореним).
Завершуючи цей параграф, охарактеризуємо динаміку позичкового процента, тобто характер його зміни в часі. Ця динаміка детермінується як історичними, так і функціональними факторами. В суто функціональному аспекті, тобто в межах функціонування певної системи ринкового типу, ставка позичкового процента змінюється зі зміною ринкової кон’юнктури (як на ринку позичкового капіталу, так і на грошовому ринку). Ринкова кон’юнктура, своєю чергою, детермінується фазою економічного циклу (економічним циклом називають певне чергування періодів економічного піднесення та економічного спаду ділової активності). На фазі економічного піднесення ставка позичкового процента (або його норма, яка визначається як співвідношення позичкового процента до обсягу позичкового капіталу і вказує, скільки процентів повинна «приносити» кожна одиниця позичкового капіталу) має одну динаміку, а на фазі економічного спаду — іншу: в одні періоди часу вона знижується, має тенденцію до зниження, а в інші — навпаки, зростає, тобто її динаміка теж має коливний характер, детермінований економічним циклом.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи економiчних знань» автора Павленко А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. Ринкове господарство як вища суспільна форма функціонування товарного виробництва“ на сторінці 60. Приємного читання.
