Розділ 3. Ринкове господарство як вища суспільна форма функціонування товарного виробництва

Однак, як ми вже відзначили, практика господарювання оперує не економічним, а ринковим чи бухгалтерським позичковим процентом, який формується ринковими факторами і визначається характером співвідношення між попитом і пропозицією позичкового капіталу. В цьому разі рівноважним називають позичковий процент, який формується в точці збігу (перетину) кривих попиту і пропозиції позичкового капіталу.

У реальній практиці господарювання позичковий процент завжди виступає як ринкова ціна позичкового капіталу, що вказує на те, чого реально вартує певний позичковий капітал, якою є його фактична чи реальна, ціна. Ця його ціна (позичковий процент у ринковому значенні) буде тим вищою, чим більшим є попит на позичковий капітал, і тим нижчою, чим більшою є його пропозиція, тобто тут уже позичковий процент повинен бути визначений як функція двох змінних — попиту і пропозиції позичкового капіталу.

Щоб краще зрозуміти, як формується ринковий позичковий процент, конкретизуємо обидві змінні його функції — попит і пропозицію. Попит на позичковий капітал формується майже усіма суб’єктами економіки — як підприємцями, так і населенням, як громадянами країни, так і іноземцями, як резидентами, так і нерезидентами. Однак основним споживачем позичкового капіталу все ж є підприємці, які витрачають його на купівлю інвестиційних товарів. Отже, своїми основними частинами (але лише основними, а не загалом) обсяги попиту на позичковий капітал збігаються з обсягами інвестицій, попитом на інвестиційні товари: що більший попит на інвестиції, то вищим буде позичковий процент ринкового типу. Пропозиція позичкового капіталу теж своєю основною частиною збігається з обсягами заощаджень: що більші ці заощадження, то нижчий рівень позичкового процента. У цьому випадку позичковий процент вже виступає як функція таких двох змінних, як інвестиції і заощадження.

Ще раз зауважимо, що позичковий процент є не лише окремою формою грошового доходу (доходу від позичкового капіталу), а й частиною підприємницького доходу будь-якого реального капіталу, особливо тоді, коли функціональний підприємець не бере позики в банку чи іншій фінансово-кредитній установі, а, так би мовити, сам себе фінансує, сам собі позичає гроші. Позичковий процент як окрема форма грошового доходу віддиференційовується від підприємницького доходу тоді, коли власником позичкового капіталу виступає не банкір, а функціональний підприємець певної сфери економіки. Однак в обох випадках позичковий процент є формою (грошово-вартісною) граничного продукту від позичкового капіталу, хоча з останнім може кількісно і не збігатися. І не збігається він кількісно з граничним продуктом відповідного типу лише під впливом, з одного боку, ринку позик, а з іншого — власне грошового ринку як єдності попиту і пропозиції на паперові (сучасні) гроші.

Отже, цей позичковий процент реально (в реально чинній практиці господарювання) формується не лише під впливом продуктивної сили позичкового капіталу (вона, ще раз зазначимо, є основним фактором формування початкової чи вихідної величини позичкового процента: що вища продуктивна сила позичкового капіталу, то більший випродукований цим капіталом відповідний граничний продукт, а, отже, більшим є і відповідний позичковий процент, тобто продуктивна сила позичкового капіталу — основний фактор формування позичкового процента, але не єдиний; додатково на позичковий процент впливає ринкова кон’юнктура: з одного боку, кон’юнктура ринку позичкового капіталу, а з ін­шого, — кон’юнктура власне грошового ринку), а й під впливом, як ми вже зазначали, кон’юнктури ринку позичкового капіталу і власне грошового ринку. Якщо попит на позичковий капітал на ринку позичкового капіталу перевищує (на певну величину, як завгодно малу чи незначну) пропозицію цього капіталу (обсяг заощаджень суб’єктів економіки), то обсяг позичкового процента починає відхилятися у більший бік від величини граничного продукту, що продукується певним позичковим капіталом. За таких умов підприємці-банкіри починають експлуатувати підприємців-виробників. Якщо попит на позичковий капітал менший за обсяги його пропозиції на відповідному ринку позичкового капіталу, то обсяг позичкового процента стає меншим за граничний продукт позичкового капіталу: підприємець-банкір із суб’єкта експлуатації перетворюється в об’єкт експлуатації (його починають експлуатувати підприємці-виробники). Експлуатацію, яка формується чи відбувається в особливих випадках, а не є постійним феноменом будь-якої ринкової економіки, називають міжсистемною, міжфірмовою, за її умов один суб’єкт ринку стає об’єктом експлуатації іншого суб’єкта ринку.

Таким чином позичковий капітал трактують більшість сучасних версій економічної науки, зокрема її кейнсіан­ський варіант, представлений у макроекономічній теорії видатного американського економіста Джона Мейнрада Кейнса. Інакше оцінює позичковий капітал (і позичковий процент) марксистська версія економічної науки, виходячи з того, що позичковий капітал — це одна з паразитичних форм капіталу (втім, як і капіталу загалом, він виступає не як джерело економічного розвитку, а як «економічне зло», яке нібито по­трібно революційним способом знищити), а позичковий процент — це завжди продукт такої експлуатації одних суб’єктів ринку іншими. Оцінка позичкового капіталу марксистською версією економічної науки базується на уявленні про непродуктивний характер цього капіталу, про те, що продуктивну природу має нібито лише виробничий капітал, а інші форми капіталу, якщо й формують дохід, то лише внаслідок перерозподілу того доходу (і того продукту), який продукується у виробничій сфері економіки. Сучасна економічна наука, навпаки, продуктивним вважає будь-який капітал, точніше, будь-що, що сприяє збільшенню доходу і продукуванню вигоди в тій чи іншій формі. Із такого уявлення про нього з об’єктивною необхідністю випливає висновок про те, що не завжди власники певного капіталу є суб’єктами експлуатації. У переважній більшості випадків вони такими не є. Марксистська версія економічної науки «приписує» феномен експлуатації будь-якому капіталу, будь-якому власнику. Такий погляд не можна, звичайно, оцінювати як хибний, він є лише вкрай гіпертрофованим (перебільшеним, спотвореним).

Завершуючи цей параграф, охарактеризуємо динаміку позичкового процента, тобто характер його зміни в часі. Ця динаміка детермінується як історичними, так і функціональними факторами. В суто функціональному аспекті, тобто в межах функціонування певної системи ринкового типу, ставка позичкового процента змінюється зі зміною ринкової кон’юнктури (як на ринку позичкового капіталу, так і на грошовому ринку). Ринкова кон’юнктура, своєю чергою, детермінується фазою економічного циклу (економічним циклом називають певне чергування періодів економічного піднесення та економічного спаду ділової активності). На фазі економічного піднесення ставка позичкового процента (або його норма, яка визначається як співвідношення позичкового процента до обсягу позичкового капіталу і вказує, скільки процентів повинна «приносити» кожна одиниця позичкового капіталу) має одну динаміку, а на фазі економічного спаду — іншу: в одні періоди часу вона знижується, має тенденцію до зниження, а в інші — навпаки, зростає, тобто її динаміка теж має коливний характер, детермінований економічним циклом.

Однак констатація емпіричного факту коливного характеру зміни ставки позичкового процента не дає відповіді на запитання, як вона змінюється в історичному контексті, в процесі переходу від одного, нижчого, до іншого, вищого, етапу економічного розвитку. Науковий аналіз такої історичної практики і динаміки ставки позичкового процента в зазначеному контексті свідчить, що вона демонструє тенденцію до зниження. У доконкурентний період історичного економічного розвитку (або в так звану епоху, яка передувала «вільній конкуренції», тобто до становлення ще досконалого конкурентного ринку як основного механізму функціонування будь-якої сучасної економіки) ставка позичкового процента була не просто високою, а надвисокою. За таких історичних умов позичковий процент відхилявся від величини граничного продукту позичкового капіталу у більший бік, що свідчить про значну інтенсивність міжсистемної експлуатації, за якої підприємці-виробники ставали значною мірою об’єктами експлуатації з боку власників позичкового капіталу. Позичковий капітал, за умов якого набула поширення міжсистемна (міжфірмова) експлуатація, в економічній літературі називають лихварським. Його більш-менш детальну наукову характеристику містить головна праця засновника марксистської економічної теорії К. Маркса — «Капітал». У так звану епоху вільної конкуренції або, як її називають у сучасній економічній літературі, у власне конкурентну епоху, ставка позичкового процента значно знизилася і стала не надвисокою, а про­сто високою, позичковий процент зрівнявся за величиною за граничним продуктом позичкового капіталу. Це свідчить про те, що міжсистемна експлуатація почала зникати, а власник позичкового капіталу перестав бути суб’єктом експлуатації. Загалом досконала конкурентна епоха є чи не єдиною епохою історичного економічного розвитку, в якій нема експлуатації, а основні економічні параметри (в тому числі ставка позичкового процента) почали формуватися на їх нормальному рівні, тобто аналізована нами ставка процента почала виступати як нормальна ставка процента або як природна ставка процента. Однак з переходом від «вільного ринку» до сучасного, вже тією чи іншою мірою монополізованого, ринку ставка (чи норма, як її ще можна назвати, розуміючи під нею відносну величину позичкового процента) знизилася ще більше, з високої перетворилась на низьку. За такої низької ставки позичковий процент став меншим за граничний продукт. Практично це означало, по-перше, що гроші з дорогих перетворилися на дешеві гроші (дешеві гроші — одна з основних ознак сучасної розвиненої економіки); по-друге, знову почала інтенсивно розвиватися міжсистемна експлуатація, однак суб’єкти та об’єкти в системі такої експлуатації «помінялися» місцями — підприємці-виробники поступово стали перетворюватися на суб’єкти експлуатації таких об’єктів, як власники позичкового капіталу. Ця тенденція до зниження ставки позичкового процента зберігається дотепер і є однією з характерних ознак сучасної розвиненої економіки.

Дещо по-іншому змінювалася ставка процента в економіці України, хоча загалом описана тенденція її зміни властива і вітчизняній економіці. Для економіки України, як ще бідної економіки, характерне формування надвисокої ставки позичкового продукту. Сьогодні вона встановилась і утримується на рівні 15—30 % обсягу позичкового капіталу, що закономірно, оскільки економіка України в суто економічному (чи суто ринковому) сенсі перебуває ще на доконкурентному (хоч на перший погляд це здається парадоксальним) етапі розвитку. Як у бідній економіці, ринок позичкового капіталу функціонує в ній таким чином, що попит на цей капітал на разі значно перевищує пропозицію, це означає, що позичковий процент формується на рівні значно вищому за той граничний продукт, який цей капітал здатний випродукувати. Цей факт є об’єктивною підставою для розширення практики міжсистемної експлуатації, за якої суб’єктами такої експлуатації дедалі частіше виступають банківські установи, власники саме позичкового капіталу. Однак у міру того, як економіка України розвиватиметься, від доконкурентного періоду поступово переходячи до конкурентного і навіть постконкурентного, ставка позичкового процента почне знижуватися: що нижчою вона буде, то більше наближатиметься до свого нормального, чи природного, рівня, то вужчою буде сфера міжсистемної експлуатації, хоча вона, як підтверджує світовий історичний досвід розвитку сучасних економік традиційного капіталізму, на певному етапі розвитку вітчизняної економіки знову почне розширюватися, але вже на користь підприємців-виробників, а не підприємців-власників позичкового капіталу. Епоха дешевих грошей також найближчим часом настане і в Україні. І це тому, що в своєму функціональному розвитку економіка України реанімує (відтворює) історичний процес розвитку сучасних розвинених економік. Сьогодні вона поки що є такою, якою була економіка розвинених країн традиційного капіталізму в доконкурентну і частково власне конкурентну епохи, хоча в ній вже є елементи (поки що лише елементи) постконкурентного розвитку.

Насамкінець додамо, що зі зміною динаміки ставки позичкового проценту і самого процента змінюється природа (але лише деякою мірою) позичкового капіталу. Із лихварського (в доконкурентну епоху) він перетворюється на позичковий (в епоху «вільного ринку») і, нарешті, — в кредитний капітал як новітню форму позичкового капіталу. Для цього кредитного капіталу характерні, по-перше, низька ставка позичкового процента, по-друге, те, що вона демонструє тенденцію до подальшого зниження, хоча коливається в межах певного економічного циклу — то зменшується, то збільшується, однак загалом є донормальною, доприродною, такою, що теж «породжує» один із різновидів міжсистемної (точніше, міжсекторіальної, такої, що формується в межах двох секторів економіки — виробничого і кредитного, чи грошового) експлуатації.

15.4. Сутність ренти та рентні відносини

У підприємницькій діяльності аграрного сектору економіки, а також деяких галузей добувної промисловості використовується такий особливий ресурс чи фактор виробництва, як земельний капітал (земля). Сучасна економічна наука цей капітал теж вважає продуктивним — він у процесі використання продукує частину як продукту, так і доходу. Той продукт, який він продукує, в сучасній економічній літературі називається граничним продуктом землі (земельного капіталу). Щоправда, марксистська версія економічної науки заперечує цей емпіричний і теоретичний факт, вважаючи продуктивним, як ми вже зазначали, лише людський капітал (живу працю, за термінологією цієї версії економічної науки). Однак, як ми вже зазначали, такий погляд є не лише винятковим (характерним лише для однієї з версій економічної науки), а й помилковим, а, точніше, вкрай обмеженим, таким, що може бути трактованим як правильний лише в одному гіпотетичному випадку — коли в процесі певної підприємницької діяльності використовується лише один тип чи форма капіталу — людський капітал.

Як особлива форма капіталу взагалі, земельний капітал продукує й особливу форму грошового доходу, яка в практиці господарювання і в економічній теорії називається земельною рентою, або власне рентою. Вона також продукується цим земельним капіталом і формує певну частку (ще одну) підприємницького доходу. Однак для перетворення частини грошового доходу в ренту самого земельного капіталу недостатньо. Він є необхідною, але недостатньою умовою формування земельної ренти. Ще однією її умовою є те, що в аграрному секторі економіки (і деяких галузях добувної промисловості) власність на земельний капітал відділяється від підприємницької діяльності. В цьому секторі економіки підприємець (найчастіше фермер) не є власником землі, він є власником лише інших форм капіталу — реального, позичкового тощо. Таке відділення власності одного з факторів виробництва від підприємницької діяльності зумовлене історично. Інститут земельної власності сучасний традиційний капіталізм успадкував від попередньої історичної епохи — докапіталі­стичного етапу економічного розвитку, який у марксист­ській версії економічної науки називають епохою феодалізму, тобто епохою панування в економічному розвитку земельних власників. Існування цього інституту земельних власників у сучасному аграрному секторі економіки призводить до того, що частина доходу (точніше, частина підприємницького доходу) відкрито набуває форми такого особливого доходу, як рента. Якщо цього інституту земельної власності як відокремленої форми власності нема, рента теж зазвичай формується (бо земельний капітал за будь-яких умов продукує «свою частку», так би мовити, продукту, який прийнято називати граничним продуктом землі), однак вона не проявляється як бухгалтерська форма, тобто не виокремлюється як форма доходу, хоча реально існує як певна частина доходу і в цьому випадку привласнюється вже не земельним власником, а функціональним підприємцем, якщо він є власником землі, або державою у формі певного податку, якщо вона є власником землі. Отже, земельна рента в аграрному секторі економічно формується завжди, однак форми бухгалтерського доходу набуває лише в одному випадку — якщо підприємець є власником лише функціонального капіталу (усього іншого капіталу, окрім землі) і не є власником землі.

Після таких вступних зауважень з’ясуємо, що ж собою являє рента (земельна рента), якою вона є, по-перше, за економічною природою (як економічна форма доходу, точніше, підприємницького доходу), від чого кількісно залежить (які фактори її формують) і як реально формується в реальній практиці господарювання. Інакше, проаналізуємо її з точки зору емпіричної форми (як окремої та особливої форми підприємницького доходу), економічної суті, чи природи (як економічної ренти), і бухгалтерського змісту (як бухгалтерської форми). Такий потрійний аналіз цієї форми грошового доходу допоможе отримати цілісне уявлення про неї як про особливу форму такого доходу.

Перш ніж перейти до такого системного її аналізу, ще раз зауважимо, що рента — це завжди певна частина підприємницького доходу.

То що ж ми називаємо рентою? Згідно з визначеннями, які легко можна знайти в сучасній економічній літературі (практично в усіх версіях економічної науки, починаючи з класичної і марксистської і завершуючи сучасною чи кейнсіанською або й неокейнсіанською), рента — це плата (грошова плата, точніше, хоча може бути і негрошова, приміром, натуральна плата, у вигляді певної частини продукту, що мало місце в докапіталістичну епоху економічного розвитку) за такий особливий ресурс, чи фактор, виробництва, як земельний капітал. Ця плата залежить від економічної і природної родючості землі і є тим більшою, чим вища така родючість. Таке визначення ренти є правильним, однак неповним — воно не розкриває нам ні природи цієї форми доходу, ні того, як реально вона формується в певній практиці господарювання. Відповідь на поставлені два останні запитання саме і дає (повинна давати) економічна теорія як теоретична наука.

То що ж таке рента як економічна категорія, тобто рента в економічному значенні (економічна рента, а не лише емпірична форма у вигляді певної частини підприємницького доходу, якою ми її зобразили за допомогою попередньої формули цього підприємницького доходу). Сучасна економічна наука виходить з того емпіричного і теоретичного факту, що земельний капітал теж є продуктивною формою капіталу і тому він здатний продукувати як частину («свою частину») продукту, так і частину доходу. Якщо дотримуватися такого погляду, то земельна рента — це вартісно-грошова форма граничного продукту земельного капіталу і його функція.

Земельна рента, що за величиною збігається з граничним продуктом землі, виступає як нормальна, чи природна, рента, яка за величиною є такою, якою і має бути. Це, так би мовити, ідеальна рента. За умов формування такої нормальної ренти експлуатації немає. З такою інтерпретацією ренти не погоджується марксистська версія економічної науки, помилково вважаючи, що рента — це та «данина», якою «обкладають» все суспільство власники земельного капіталу. Інша справа, що було б краще, якби цю «данину» привласнював не земельний власник, а фермер, тобто функціональний підприємець аграрного сектору економіки. Однак інститут відокремленої земельної власності теж законодавчо оформлений, а тому власника землі не завжди слід розглядати як експлуататора, хоча в окремих випадках (які ми ще розглянемо) він може бути і таким.

У своєму нормальному значенні земельна рента формується тоді, коли попит і пропозиція на аграрну продукцію (чи продукцію добувних галузей економіки) зрівноважені, тобто за умов рівноважного ринку аграрної продукції. Однак ринок аграрної продукції не завжди буває таким рівноважним, найчастіше він є дисрівноважним і саме такого типу, за якого попит на аграрну продукцію, як правило, перевищує пропозицію. У більшості країн сучасного світу і в більшості сфер аграрного сектору економіки спостерігається недовиробництво аграрної пропозиції, за якого відповідний ринок стає дисрівноважним. Такий стан аграрного ринку означає, що ціни на аграрну продукцію перевищують рівноважні ціни, що спричиняє формування певного надлишку підприємницького доходу над сукупною величиною прибутку і позичкового процента. Цей надлишок і є економічною основою, економічним змістом, так би мовити, ренти.

Водночас економічна рента за допомогою чи на основі аграрного ринку з такими особливостями перетворюється на бухгалтерську ренту, яка може бути як більшою, так і меншою за нормальну. За відхилення такої фактичної (реальної) ренти від її нормального рівня і виникає міжсистемна експлуатація особливого типу: власник земельного капіталу починає експлуатувати функціонального підприємця або, і навпаки, останній експлуатує власника землі. Точніше таку експлуатацію можна визначити не як міжсистемну, а як особливий різновид внутрісистемної експлуатації, оскільки вона не виходить за межі певної системи (певного аграрного підприємства).