Розділ 2. Цілі економічної діяльності людини та суспільні форми організації їх досягнення

8.3. Закони грошового обігу. Інфляція.

8.4. Закон вартості і його роль у розвитку товарного виробництва.

8.1. Економічні та неекономічні блага. Корисність і цінність продукту

Виробництво завжди пов’язане із споживанням, але щоб продукт з виробництва потрапив у споживання через купівлю-продаж, необхідні певні умови. Перше — це високий рівень розвитку суспільного розподілу праці та усуспільнення виробництва. Якщо розподіл праці розвинений слабо, то перехід продукту із виробництва у споживання є достатньо простим: виробник все робить сам і сам все споживає (натуральне господарство). При розвиненому розподілу праці цей перехід стає складнішим. Виробник сам мусить зробити щось таке, що потрібне іншим, а потім він мусить знайти того, хто робить те, що йому потрібно, і лише тоді обмінятися продуктами.

Розвиненість товарного виробництва залежить від рівня усуспільнення виробництва. Усуспільнення виробництва — це злиття різнорідних виробництв в один виробничий процес (комбінування), з одного боку, і відокремлення різних виробничих процесів у відносно самостійні (спеціалізація), з іншого боку. Високий рівень усуспільнення виробництва характеризується тісними взаємозв’язками між різними видами виробництв, у результаті чого обмін між ними стає частішим і більш складним. Від рівня усуспільнення залежить, якими продуктами обмінюються люди: деталями, напівфабрикатами або продуктами, які готові до споживання.

Наступна умова — економічна відособленість виробників один від одного. Це означає, що кожний виробник і кожне підприємство самі розпоряджаються основними факторами виробництва (землею, працею, капіталом), самі вирішують, що виробляти і в якому обсязі, самі розпоряджаються результатами праці. Найкращим чином цій умові відповідає приватна власність (різноманіття форм власності).

Додатковий продукт — це результат специфіки виробничої діяльності людини створювати більше споживчих благ, ніж їй самій необхідно для відтворення себе як працівника й особистості в цілому, тобто необхідного продукту. Така особливість продуктивної діяльності притаманна людям за всіх часів, оскільки без цього суспільство не змогло б узагалі існувати, а тим більше розвиватися.

У політекономічному трактуванні необхідний продукт — це частка суспільного продукту, що створена працівниками в сфері виробництва, яка потрібна для нормального, з точки зору існуючих соціально-економічних умов, відтворення фізичних і духовних здібностей працівників та членів їх сімей.

Додатковий продукт — це частка суспільного продукту, що створюється безпосередніми виробниками понад обсяг необхідного продукту.

Додатковий продукт завжди відігравав особливу роль у розвитку людського суспільства. Всю ініціативу, свої фізичні та духовні здібності люди врешті-решт завжди спрямовували на виробництво і привласнення додаткового продукту. З даних позицій цілком можна стверджувати: розвиток історії людства — це розвиток форм виробництва і розподілу цього продукту.

Багатство народів, добробут їх держав є лише формою матеріалізації додаткового продукту. Держава, підприємці (бізнесмени) організовують свою справу з однією метою: виробити та отримати додатковий продукт у тій чи іншій грошовій формі: прибутку (в т. ч. і торгівельного), ренти, позичкового процента. Без цього немає ні суспільного виробництва, ні підприємницької ініціативи.

Грошовий вираз додаткового продукту при капіталізмі марк­систська політекономія трактує, як неоплачену працю працівника, або додаткову вартість. Остання, як і вся новостворена вартість (V + M), за К. Марксом, є продуктом виключно живої праці. Процентне співвідношення додаткової вартості до змінного капіталу називають нормою додаткової вартості (m'), або рівнем експлуатації робочої сили. Рівень експлуатації визначається також через процентне співвідношення додаткової праці до необхідної праці.

З цього приводу в марксистській літературі робочий день поділяють на: а) необхідний робочий час (період, за який працівник створює еквівалент вартості необхідного продукту (або вартості робочої сили); б) додатковий робочий час (період, за який створюється вартість понад вартість робочої сили).

З розвитком НТП співвідношення між ними змінюється на користь останнього. А це свідчить і про зростання норм експлуатації. У сучасній літературі викладено її різні розрахунки: від 300 % і більше до приблизно 170 %. Але в західній літературі термін «експлуатація» не вживається. Наприклад, Дж. Гелбрейт вважає, що вона мала місце лише в традиційних суспільствах.

У західній економічній теорії існує й інша концепція щодо виняткової ролі живої праці у створенні нової вартості, в т. ч. і додаткового продукту. Так, економікс трактує нову вартість як винагороду капіталіста (підприємця) за організацію виробництва, ініціативу, ризик тощо. Ця винагорода — функція від використання всіх факторів виробництва. При цьому, згідно з розрахунками американських дослідників проблем економічного зростання (модель Кобба-Дугласа), внесок живої праці в новостворену вартість становить близько ¾, решта факторів — ¼. За таких різних підходів до механізму створення нової вартості, навіть у назвах її складових, виявляється класово-ідеологічний підтекст.

Так, марксистська політична економія стійко не визнавала (і не визнає) економічно справедливим привласнення капіталом додаткового продукту у формі додаткової вартості. На цій основі в першому томі «Капіталу» К. Маркса і була сформульована об’єктивна необхідність соціалістичної революції на основі експропріації приватної власності, остільки «експропріаторів» потрібно «експропріювати».

Західні ж економісти-теоретики не менш затято не добачали і досі не добачають механізм виробництва додаткової вартості, а досліджують прибуток (дохід) як природну функцію та властивість капіталу. Вони навіть не вживають такі терміни, як «додаткова вартість» або «вартість». Подібна «штучна сліпота» часто стає незрозумілою з точки зору навіть здорового глузду, а не тільки економіста-дослідника. Так, прибуток підприємця є винагородою за організацію ним виробництва, його ініціативу, новаторство і ризик, але джерело цієї винагороди спочатку потрібно створити, а потім вже привласнювати. Саме завдяки додатковому продукту первісна людина відмовилася від канібалізму, тобто перестала поїдати собі подібних. Стало доцільніше і вигідніше примушувати людей працювати. Таким чином, первісне суспільство перейшло на іншу стадію розвитку — рабовласницьку.

З появою і збільшенням додаткового продукту з’явився вільний час для науки, розвитку мистецтва тощо, тобто розвитку духовної сфери людства. Ось чому, відкинувши класово-ідеологічні «шори» при аналізі цієї проблеми, на думку ряду авторів, немає сенсу відмовлятися від категорій «додаткової праці» та «додаткового продукту», так само як і від узагальнюючої форми його грошового виразу — «додаткової вартості». Остання в реальній економіці знаходить своє відображення у таких конкретних формах, як прибуток (у т. ч. торгівельний), підприємницький дохід, рента, позичковий процент, які вивчають і марксистська політична економія, і економікс.

Сучасній економічній теорії притаманна внутрішня єдність теоретичних побудов. Це стосується і питання про економічні суб’єкти та їх діяльність. Теорія показує, що різним категоріям суб’єктів (людина, фірма і держава) притаманні деякі загальні принципи економічної поведінки, які пов’язані з виробництвом, розподілом і споживанням економічних благ. Людина і фірма прагнуть до отримання дедалі більшої корисності, причому для фірми теоретичне поняття «корисність» означає не що інше, як прибуток. З економічної точки зору корисність визначеної кількості для людини якісно нічим не відрізняється від корисності для фірми реалізованих нею товарів, а витрати на продукти харчування — від витрат на сировину і матеріали. З позицій економічної теорії діяльність людини і фірми підпорядковуються однаковим головним закономірностям.

Людину оточує велика кількість благ, які відповідають її по­требам. Вона не може скористатися усіма благами одночасно. По-перше, більшість благ не припускають одночасного споживання, і вони є взаємовиключні. По-друге, у процесі споживання людина так чи інакше зіштовхується з проблемою обмеженості благ. Типовий приклад прояву обмеженості благ у реальному житті — витрата грошей як своєрідного еквівалента різноманітних благ, які можна придбати. Людина завжди повинна розподіляти наявні у неї грошові кошти (неминуче обмеження, тому що вони вичерпні, а потреби зростають) між різними благами, які вона хоче придбати.